Галина Горицька
Світлина Хресної Матері
(19621965)
Серія «Ретророман» заснована в 2015 році
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова
В оформленні видання використано світлини, надані командуванням Військово-Морських Сил Збройних Сил України та авторкою
© Г. В. Горицька, 2021
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
* * *Подяка тим, без кого ця книжка була б абсолютно інакшою:
Зеленчук Іван Михайлович кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Національного природного парку «Верховинський».
Чудновець Олександр Миколайович голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії, який служив у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор «Смоленськ» (Krakow) три долі».
Літковець Юрій Сергійович військовослужбовець, водолазний спеціаліст, інструктор парашутно-десантної підготовки, учасник Російсько-української війни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.
Нагадую, «усі герої вигадані. Особливо ті, що мають однакові імена й прізвища з відомими громадянами СРСР. Однопрізвищники й однойменні. І таке буває. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйозність цієї книжки унеможливлює подібне блюзнірство»[1].
Є таке старе муві «Три ліщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дія відбувається десь там, поміж совком і закордоном. В Чехословаччині й НДР. За кордоном. За тією, куди звичайна радянська людина і носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадує безстрашну дівчинку з «Тигроловів» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановні, що, звісно, принци вирішують. Тендітні, красиві, мужні і хоробрі «проліски» і «едельвейси» І від них почасти майже все залежить. Почасти
Війна і кохання
«Тільки смерть може вберегти від невиконання бойового завдання»
Розділ перший
Син шамана
За останній місяць він розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, після останньої попільнички, котра ще залишалась в оселі і використовувалась як мисочка для котячого молока, він зрозумів: повинно розбитися все, що має розбитися.
Все старе, все, що вже віджило і стало таким непотрібним Зміни. Коло замикалось невпинно, і так триватиме завжди.
Йому було стільки літ, що навіть білки, навіть руді пронирливі білки! І ті боялися згадувати його вік. Він став ним, тим іншим, котрий нещодавно полишив це життя, і навіть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Він страждав, відверто нудився від того, що має залишитись, однак то було невідворотно. Бо така домовленість з шаманом існувала між ними з Шаманом від самого початку. Від самого початку. Він не міг просто так взяти і поїхати.
Син вмовляв, звісно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотів всіма фібрами своєї душі. Скоріше був вже дорослим, занадто дорослим, аби піддатись почуттям і егоїстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме він.
Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежується лише їхніми з Леонідом бажаннями. Є ще обовязок і честь. Є спадковість передачі знань. І це ні за які гроші не купити.
Воззєднання нового шамана, себто сімдесятисемирічного колишнього зека, а до того професора київського університету, і його сина сорока двох річного начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет Дніпропетровського заводу (ОКБ-586) і колишнього капітан-лейтенанта, командира бронекатеру Пінської військової флотилії відбулося відразу після закінчення концерту Наталії Кончаловської в Новосибірському Академмістечку.
Леонід Іванович кинувся до бородатого діда без віку, в котрому впізнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибірського заслання та ініціації був таки його батьком і носив імя Іван Краузович, зумів щось віднайти всередині себе і з усмішкою, котра була помножена в тисячу разів на сльози радості, відповів йому навзаєм палкими обіймами.
Батьку..! Іване, Іване Краузовичу! гарячково шепотів Леонід Іванович, котрому враз стало зовсім мало літ, і ніби не було поміж ними розставання, не було війни і того всього мракобісся по тому
Іван Краузович? повторив пошепки старий беззубий бородань. Льоньо, я вже давно не Іван Краузович
Та як? Ви що, все забули? зі здивуванням вимовив Леонід.
Я все відпустив, Льоньо
А як же мама, батьку? Ви памятаєте маму? Та що ви таке кажете? не здавався Леонід, поправляючи на переніссі окуляри руками, що тряслись. Ви ж взнаєте мене?.. Що трапилось з вами?..
Я став іншим, видихнув Шаман. Хочеш травяної настоянки, синку? Підемо, підемо звідси Я поясню.
Батьку ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоці.
Новий шаман тоді, себто Іван, Іван Краузович, який наразі носив нове імя після ініціації в Знання, однак те не називав нікому, і лише летяги звичайні, та й ті лише подумки, могли його цим таємним імям називати, поплескав сина по плечу і легенько підштовхнув чоловіка до виходу з залюдненої зали. А білки за вікном Будинку вчених Новосибірського Академмістечка лише зацокали кедровими горішками, сидячи на гілці прадавнього дерева.
Зміни. Коло знову замкнулось і замикатиметься невпинно знову і знову.
* * *Перед відїздом Леоніда Івановича до цивілізації пили настоянку трав коло вогнища на подвірї маленького будиночку шамана. Десь там, біля того вогнища, ще кілька днів тому старий шаман ступив на тонкий лід болота, підняв до зірок руки, ніби вмовляючи над ним змилуватись, і почав танцювати ритуальний танок. Лід під ним навіть не тріснув, ні Він просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, і той, так само з піднятими до зірок руками і не відриваючи очей від небес, повільно почав уходити під воду. Здавалося, ціла вічність минула з того часу. Новий шаман тоді відразу, як тільки зайшов всередину їхнього маленького будиночка, зрозумів, що вічність прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман. Він не плакав тоді, ні Ця подія не викликала в «Шановного Івана», як називав свого підопічного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть то лише рух. А рух то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову і знову.
І все знову повторювалось. Тож, за кілька днів по тому, на тому самому місці Леонід Іванович, вже прекрасно розуміючи, що вмовити батька повернутися до цивілізації не вдасться, прощався з ним назавжди. Шаман сидів навпочіпки і помішував духмяний збір сибірських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшої сибірської весни, стояв за спиною батька і потирав змокрілого лоба. Шаман відчув тугу сина, який дивився на нього, і обернувся до Леоніда:
Я ніколи не питав тебе. Однак зараз Прошу, розкажи мені, як тобі було в нахімовському? Ти щасливий, що захищав нашу батьківщину?
Так, я щасливий, батьку. І мені шкода, що я не зміг залишитись тим, ким я був до інвалідності.
Ти залишився. Таким самим. Просто повір мені, синку. Мені шкода, що мене не було поруч з тобою так довго Але ти завжди був в моїх думках.
Я знаю, батьку
Ось, тримай настоянку. Вона тебе підбадьорить, і не варто ні за чим в цьому житті сумувати, просто повір мені.
Ти занадто часто просиш просто тобі повірити, тату, сумно усміхнувся Леонід.
Це тому що деяку інформацію треба просто приймати. Беззастережно, як схід сонця або зорі на нічному небосхилі. Як дощ і вранішню росу. Бо вони просто є. Існують.
Взагалі-то, і рух світил на небі, і щорічні опади вже давно вивчені людством. Себто ми точно знаємо, чому вони відбуваються.
Ні, синку Вони просто є. Для мене, для більшости людей на цій планеті. Не всі такі розумні, як ти і не всі потребують доказів. Зрозумій це. Так тобі буде легше
Тобто жодні доводи повернутися
На мене не подіють, закінчив речення сина шаман. Я не зможу повернутися до минулого життя. І річ не в тім, що це складно або що Я маю обовязок. Я маю залишитись тут.
Я розумію, видихнув Льоня і взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.
Гадаю, ми ніколи більше не побачимось, подивився той, хто був в минулому житті Іваном Краузовичем, на свого нащадка. Просто прийми це, синку.
То, може, в наступному житті? з надією вимовив Леонід більше жартівливо, аніж серйозно.
Тобі збрехати? усміхнувся новий шаман. Тоді я можу відповісти, що так, в наступному житті, синку, ми обовязково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрібна такому проникливому і розумному чоловікові, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моєму житті. І всі мої помисли про тебе. А тепер йди.