Тобі збрехати? усміхнувся новий шаман. Тоді я можу відповісти, що так, в наступному житті, синку, ми обовязково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрібна такому проникливому і розумному чоловікові, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моєму житті. І всі мої помисли про тебе. А тепер йди.
* * *На другому кінці Новосибірську, на вулиці Обводній номер один, якій через рік після польоту в космос Терешкової назавжди присвоять імя знаменитої космонавтки, тримали перемовини двоє.
Їхня не менш цікава і емоційно насичена розмова відбувалась в значно більш звичному, а відтак прийнятному для Леоніда Івановича, інтерєрі комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дівчинка з очима сіамської кішки при цьому дуже нервувала, а її коханець на один вечір і заразом батько її дитини приндився і намагався видаватися впевненим в собі, важливим чоловіком. Також пили чай. Хіба що порошковий з картонного пакетика із зображенням індіанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вміст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовій конфорці маленької кухні.
Тож він мій?
Хто? Таня нервово розмішувала кубики цукру в чашці з чаєм, що більше нагадував чефір, і сутужно думала, що відповісти.
Ну як хто Мій син. Не впирайся. Я бачив його на концерті Кончаловської і відразу впізнав. В нього мої очі. То ви тут мешкаєте?
Таня нічого на те не відказала, лише з гуркотом поставила перед Несміяном кружку з чефіром. Несміян явно не вписувався в обстановку кімнати. З усім його модним столичним прикидом і відполірованими нігтьовими пластинами. Він був в болонійовому плащику мишачого кольору з піднятим коміром, як внадились нещодавно носити, себто по останній моді. Однак той плащик кумедно стовбурчився на ньому через безліч шарів одягу, котрий було надягнено під нього, а відтак нагадував Вінні-Пуха. Однак сам Несміян, звісно, ніяким смішним героєм себе не вбачав, а мінімум Аленом Делоном зі стрічки «Рокко і його брати», яка щойно зявилася на екранах столичних кінотеатрів. Проблема була в тому, що до Новосибірська такі новинки заграничного агітпрома не добирались, і тому прикид столичного франта не викликав у місцевих аборигенів очікуваної Несміяном реакції. А відтак він в реаліях Академмістечка почувався незатишно і озирався по сторонах, намагаючись поглядом зачепитись за щось звичне і приємне йому: бажано за захват перехожих панянок. Але не знаходив того очікуваного захоплення собою в здивованих поглядах.
Нарешті в замковій шпарині дверей Таніної комуналки почулося таке звичне і приємне їй шарудіння, а затим тупотіння малих синових ніг і окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жінка враз розправила плечі й відчула полегкість, видихнула. Потім подивилась прямо у вічі чоловіку в кумедному болонійовому плащі. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересічний незнайомець. Жодного кроку назад. Відступиш і все, заберуть Сашка».
Я жила з чоловіком, коли ми з тобою здибались, тихо, але впевнено сказала Таня.
Не вірю. Не пудри мені мізки, дівчинко моя.
По-перше, твоєю я не була ніколи. Навіть в ті хвилини, коли ми злигались, сталевим відстороненим голосом гнула свою лінію молода жінка. По-друге, ти згадай Памятаєш, я поспішала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нікуди не поспішала від такого красеня, як ти, еге ж?
Апелювання до самовпевненості Несміяна то був самий правильний її хід. Той поправив комір свого плаща і хмикнув:
Логіка в цьому є. Але ж Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, і це моя дитина ось там, за дверима, наразі називає незаслужено когось батьком
Давай далі думати логічно. Ти все ж таки математик, який-ніякий. Принаймні був ним колись, хмикнула Таня. За дверима почулося шарудіння і Таня злякалася, що не встигне закінчити цієї розмови до того, як Кім увійде до кухні. Вона на хвилину відвернулася від Несміяна і схвильовано до крові закусила губу, а потім повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмішкою одним кутником вуст. Як ти гадаєш, зі мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?
То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка отой, кого він ним і називає так наразі в коридорі?
Ну так. Не фактичний, а рідний. Це в нас, людей, а не псевдоматематиків так називається. І, до речі, їхні очі абсолютно ідентичні.
Подібні
Так, подібні, погодилась Таня, а про себе подумала: «Тільки б Кім не пішов на кухню першим ділом, а в кімнату. Тільки б не пішов сюди і не виявилось, що він блондин з голубими очима. Тільки не зараз, коханий, прошу Тільки не заходь».
Тоді я не розумію Ти ж взяла гроші. Відкупні, коли сюди їхала
Мені потрібні були гроші. Кіма переводили на будівництво Академмістечка, і я знала, що поїду з ним, знизала плечима ніби знічевя Таня. Врешті, ти ж мусив зі мною розплатитись за ту ніч, а як ти думав?
За дверима кухні почулося шарудіння. Тані неабияким зусиллям волі вдалось не виказати хвилювання, а потім вона подумки зітхнула з полегшенням, коли усвідомила, що то старенька сусідка почимчикувала кволими дрібними кроками до вбиральні.
Ну ти й гнида нарешті проказав Несміян і люто вперіщився налитими кровю очима в Таню.
Нехай так, з внутрішнім полегшенням погодилась Таня, вже розуміючи, що їй таки вдалось переконати Несміяна. Ми все вияснили. Ти нарешті підеш?
ЯТаємні алеї людської душі Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов пяний водій автівкою самої темної ночі
Чи ми доїдемо до пункту призначення? Чи хоча б виїдемо на автостраду?
Мені б хотілось, шановні, тут написати: так, звісно, все буде гаразд. Але ж це не від нас залежить і навіть не від мене наразі. Ці герої ці герої живуть своїм життям і в середовищі, що не мною створене.
Розділ другий
Київський концерт Бенні Гудмена
Напровесні шістдесят другого молодий старшина Роман Геннадійович приїхав до Києва на побивку. У нього було всього-нічого, якихось жалюгідних по всім параметрам цивільних, шість днів, а для нього ціла вічність. Хоча він розумів, що встигне небагато. Так зустрітись зі старшим братом, маму обійняти і наїстися досхочу домашньої їжі. Ну як домашньої Мама готувати не дуже вміла і не любила, тому і вчитися не хотіла. Та просто наїстися, давайте вже будемо відвертими. Ні, не те щоб в його 3-му науково-дослідному управлінні, котре коротко називали між собою Примор[2], морили голодом подібного штибу спеціалістів берегли в Радянському Союзі значно більше за звичайних солдат, однак не було жодних оказій: чи то свят, чи то вихідних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своєю волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотіки» дешеві пиріжки з фаршем або капустою, по-київськи. І ті «тошнотіки» заразом з гітарою, «Біломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрі, аби пити горілку) складали докупи його уявлення про розкіш, а насправді нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак молоду юність. А ось про ДОСААФ і всі інші парашутні заморочки після того, як він потрапив до свого 929 льотно-дослідного центру, Роман і думати забув. Нє. Більше ні про що таке не мріяв. Та ось біда Парашут його тепер ніби сам знаходив. Вся його професійна діяльність відтепер була повязана з парашутами, укладками, висадкою на сушу і на воду, з аквалангами і таким іншим.
«Та й таке» безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про своє теперішнє життя і настромив ще одного «голубця» на виделку в батьківському домі:
Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуєш? вишкірився до неньки, яка все більше старіла.
Та відчепися, усміхнулася Наталя Петрівна, яка, насправді, зовсім не розізлилась на сина, за котрим дуже скучила. То Льоня навчив. Та й часи, знаєш, вже не такі, аби кавяр ложками
Не трофейні, не такі, як за батька? піддів-таки, не витримавши, Роман. І то не зі зла. Просто манера розмовляти в армії змінилася на дошкульну, коли обовязково було добити побратима, а не залишити підраненим, якщо побачив його слабину. Вибач, не хотів
То ти таки пішов по стопах батька? зиркнула зла мати, котра також вміла, якщо треба, користуватись цією військовою тактикою. Будеш тепер назавжди військовим?
Якщо так вирішить керівництво, буркнув Роман, широко поставивши лікті на стіл, як він звик робити в армійській їдальні, демонструючи свій авторитет, і похмуро зігнувся в три погибелі над їжею, немов проказував: «Відчепися».
Розмова з мамою взагалі не клеїлася. Після армійської муштри в льотній учебці Романа Геннадійовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-досліджувальний центр імені В. П. Чкалова і вже рік як залучено до діяльності центру як молодого перспективного спеціаліста. Там його свідомість пережила певні пертурбації, хоча вони почалися ще в учебці.