Себто, пісня була про те, що кохання вічне і нема нічого більшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотів: «Тре менше пити Звукові галюцинації. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички». Роман похитав осудливо головою і почав вибиратись крізь натовп на свіже повітря, так і не дочекавшись закінчення концерту.
В голові творилось щось неймовірне, а на серці було ще гірше. Весняний Київ палахкотів ілюмінацією, котра відбивалась в калюжах після рясного дощу, і парував ароматами трав і цвітіння. Роман підійшов до якогось химерного ліхтарного стовпа з гнутим підніжжям на розі Енгельса[5] і своєї рідної вулиці Лібкнехта[6] і обійняв його. Потім подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя Зовсім ні». Десь там, на рівні крон весняних лип, що готувались до свого цвітіння з таким нетерпінням, немов дівчина до шлюбу з коханим, літала вона і тихо шепотіла: «Я вже пішла. Я не тут, хлопчику мій. Але ти ще будеш можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Він іще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу ліхтаря і поплентався до батьківської хати, немов не додому, а на гільйотину. За кілька тижнів мало розпочатися гаряче літо тисяча девятсот шістдесят другого року.
Розділ третій
Гайкокрут
Зі світлини за морськими офіцерами благосно спостерігала жінка. Здавалось, вона ледь посміхається своїми очима кольору бурхливого нічного океану, а Михайлу Сергійовичу ввижалося, що ті очі немов би з закарпатського бурштину виготовлено для нього вони були жовто-гарячими, тигриними, немов лава. Свою єдину ваду набуту ще за часів Другої світової війни дейтеранопію[7], командир пятої БЧ[8] субмарини класу «Фокстрот» приховував люто, з таким самим остервенінням, з яким тигриця з жовто-гарячими очима, які ввижались офіцеру, оберігає своїх тигренят.
Михайло Сергійович підняв очі дгорі і довго дивився на ту світлину. Він знав, що їхній корабель було охрещено ще пятдесят девятого року в Ленінграді і його «Хресної Матері» Тані, дочки головного конструктора субмарини, вже навіть в живих немає. Бо дівчина невдовзі після того, як підводний човен Б-130 було зараховано до списків кораблів ВМФ, померла від раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всією командою субмарини розбила об її борт пляшку шампанського. І тепер її світлина разом з горлечком від того ігристого займала почесне місце в кают-компанії.
Таня видавалась Михайлу не просто знайомою А його ровесницею, з котрою він ходив в школу, а потім їхні шляхи розійшлися, і ось тепер вони знову зустрілися і вже навіки будуть разом. Він нерідко подумки і поглядом звертався до неї. За вечерею раптом подумав: «Десь так воно, мабуть, і буде, Таньо. Можливо ми зустрінемось з тобою на тому світі і воззєднаємось. Бо на цьому світі обоє не знайшли собі пари. А там все буде по-справжньому. Я стану тобі чоловіком, а потім, як колись, якщо помирає князь, то ховають і княжну. Заживо. І причому вона йде на це добровільно».
На відміну від Романа Геннадійовича, більш виваженого і свідомого Михайла Сергійовича не злякав би той факт, що його коханої вже немає в живих. Він шукав її, жінку, завжди шукав, хоча б і після смерті. Нехай навіть ту, що померла раніше за нього. Нехай навіть так. Адже головне спорідненість, а не наявність якихось примарних переваг, як довгі ноги, велика грудь і навіть життя
Михайло Сергійович наморщив свого орлиного носа від своїх же занепадницьких думок і прислухався до розмов в кают-компанії. Побратими обговорювали поточну ситуацію з навчаннями «Корал» і побіжно згадали про приїзд журналістки, що мала взяти у нього інтервю. Він знічевя відсунув правою рукою на сантиметр ніж для риби від ножа для інших блюд, що вилискували на білосніжній скатертині. Газетярка його мало цікавила, на відміну від успіхів у випробуванні нового озброєння. В кают-компанії вечеряли тільки старші офіцери. Стіл, як в першокласному ресторані, було сервіровано по-повній і на ньому обовязково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кавяр, цитрусові для насичення підводників вітаміном С згідно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в парадній формі. «Трохи розслаблені», як напередодні зазначив командир першої БЧ.
Божественна червона риба «а-ля меньєр» з кропом і лимоном, щедро прикрашена червоним кавяром з тутешніх вод, нововведення від кока, смачно танула в роті. Харчування було реактивне, все найкраще. Тільки будьте в строю, хлопці. І вони були, аякже Еліта радянської армії.
Михайло Сергійович наморщив свого орлиного носа від своїх же занепадницьких думок і прислухався до розмов в кают-компанії. Побратими обговорювали поточну ситуацію з навчаннями «Корал» і побіжно згадали про приїзд журналістки, що мала взяти у нього інтервю. Він знічевя відсунув правою рукою на сантиметр ніж для риби від ножа для інших блюд, що вилискували на білосніжній скатертині. Газетярка його мало цікавила, на відміну від успіхів у випробуванні нового озброєння. В кают-компанії вечеряли тільки старші офіцери. Стіл, як в першокласному ресторані, було сервіровано по-повній і на ньому обовязково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кавяр, цитрусові для насичення підводників вітаміном С згідно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в парадній формі. «Трохи розслаблені», як напередодні зазначив командир першої БЧ.
Божественна червона риба «а-ля меньєр» з кропом і лимоном, щедро прикрашена червоним кавяром з тутешніх вод, нововведення від кока, смачно танула в роті. Харчування було реактивне, все найкраще. Тільки будьте в строю, хлопці. І вони були, аякже Еліта радянської армії.
Спочатку капітан субмарини делікатно в тій рибі копирсався виделкою і ножем, поки кок стояв за його спиною і чекав, коли капітан дасть відмашку. Бо позаяк страва була нововведенням кухаря, командир субмарини мав її схвалити перед вечерею. Всі пятнадцять офіцерів спокійно чекали на початок вечері. Ніхто з них не був аж занадто голодним, аби виказувати щонайменше бажання скуштувати ту паруючу під сиром і кавяром рибу. Ніби і не йшлося про звичайне приймання їжі. Етикет.
Зрештою Микола Шумков[9] побажав офіцерам «смачного», і це було командою приступити до трапези. Капітан налив червоного сухого і пильно поглянув на Михайла:
Журналістка, Фаїна Вікторівна, вже прибула. Завтра даси інтервю. Вона ніби адекватна, і з нею про все домовлено. Особіст мав перемовини з головним редактором тієї періодики, в котрій вона працює. Розкажеш про наш героїчний корабель, але здебільшого, звісно (капітан лукаво посміхнувся), розказуй про себе. Щось побутове. Вигадай якісь подробиці. Ну і про Нахімовське, звісно, про ту війну, що вже була.
То її розмістили в нашому готелі на території частини?
Поселили, знову усміхнувся Шумков. Як в тебе з цивільною термінологією? Все гаразд?
Михайло знизав плечима:
Згадаю лексику.
Особіст ще завтра з тобою проведе розяснювальну бесіду. Він там вирішує, що до чого Тебе фотографуватимуть. Вдягнеш парадну форму. Покажи їй саму рівненьку, лискучу гладінь.
Та то зрозуміло
За розмовою Михайло Сергійович не встиг сповна насолодитись французьким блюдом, бо так і не навчився їсти і говорити одночасно. Насолоджувався кожним шматком, обережно пережовував, не поспішав. Дивився уважно вусібіч, слухав, усміхався, реагував. Зрештою, капітан човна побебрався ще трохи в своїй тарілці і відклав прибори. Вечерю офіційно було закінчено.
Михайло Сергійович поклав виделку з настромленим чималим кусником рибячого мяса на тарілку, так і не донісши її до рота. Годинник біля світлини хресної показував пів на девяту. Мало бути ще вечірнє підведення підсумків і постановка завдань. І все на сьогодні. Відбій. Сталість режиму. Система. Вдихнути видихнути
Чомусь згадалось, як на своєму першому курсі (котрий для нього став і останнім), перед відправленням на фронт, в Нахімовському він всю ніч не спав. Вранці мали б проходити перші навчання з аквалангами, що мали б підтвердити омріяну ним кваліфікацію підводника-водолаза, однак ті так і не відбулися. Бо того погожого ранку на плаці по гучномовцю голосно повідомили про початок війни і він мав їхати. Власне, як і всі інші хлопці. Тоді випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища поспіхом присвоювали звання. Комусь, хто був тридцять восьмого року вступу, пощастило відразу достроково отримати звання лейтенанта, а ті хлопці, що поступили тридцять девятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, сорокового старшин. Курсантам пятого набору сорок першого року, і Михайлу Сергійовичу серед них, взагалі не пощастило їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті».
І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина тих випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт.