І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина тих випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт.
Він згадав той день і плац училища. Як ластівки ширяли низько над їхніми головами в синьому небі
Він вірив в свою інтуїцію, і ту безсонну ніч пояснював саме нею. Бо інших причин не спати в нього не було. Завжди спав як убитий. Хоча ні, не так. Цю фразу забобонно про себе не вживав. Як кінь, як морський котик, як військовий.
Доля складалася професійна, не особиста якась. Та й долю подумки називав не інакше, як карєрою. Дружиною і дітьми так і не обзавівся. Складно було навіть уявити себе одруженим, щасливим чоловіком, коли відрядження за відрядженням, занурення за зануренням. Та й таке
* * *Всі його колишні однокурсники знайшли собі пару. Хтось назавжди, а хтось, як вже й третю дружину поміняв. Однак, вже спробував, занурився в цей каламутний потік. А він
Іноді навіть заздрив своєму побратиму, Леоніду Івановичу. Той ще в Київському котлі[10] втратив кінцівку і нічого. І дружина, і діти Думав, як примхливо складається доля. Він функціональний, так би мовити, високий красивий блондин, третього рангу[11]. Без поганих звичок, без позашлюбних дітей. Зі щирим поглядом чистих очей і незаплямованою честю. А щастя так і не знайшов. Сімейного вогнища. Залишалось працювати. Остервеніло довбати цю скелю, висловлюючись словами Каменяра. І він її довбав з усієї сили, що є моці.
На цьому підводному човні служив від самого початку його спуску на воду. Знав кожну гайку, якими було склепано його корпус, кожну деталь і закапелок на ньому, як справжній «гайкокрут», адже його БЧ відповідала сама за це: за бак, двигуни, паливну систему, систему енергозбереження, всі дірки і поломки. Зрісся з його бортом, немов плющ з руїною, котру тримає і не дає впасти додолу, розвалитися. Стати не функціональною. Б-130, котрий спершу характеризувався як великий підводний човен, став заразом і його дружиною, і дітьми. Всім. Уособленням домашнього вогнища. Надійність. Фортеця. Прихисток.
І, звісно, він знав все про його Хресну Матір. Та була вісімнадцятирічною дівчиною і померла ще в шістдесятому році від раку підшлункової залози. Всіх грошей світу не вистачило б, аби її врятувати. Бо здоровя за гроші не купиш. Він бачив її на плацу пару разів до її хвороби, коли Таня стрімкою, енергійною ходою приходила бо батька на роботу в легкій сукенці. І не те, щоб був без тями закоханий Спрацьовувало інше: вона вже точно не обере собі іншого з домовини. Живого. А він і так мертвий. Десь зсередини. Нічийний, як бездомний кіт. Нікому не потрібний. Ідеальний і ущербний, немов інвалід першої групи в той самий час. Було простіше і зручніше бути закоханим в «Хресну Матір» їхнього підводного дизельного човна, аніж в реальну жінку з усіма проблемами, що витікали звідси. І такої жінки просто не було, не існувало в його житті. Іноді зявлялися мимохідь певні особини жіночої статі, однак йому з ними було так нудно Та й не це відігравало головну роль його не то́ркало. Не гребло. Голова не паморочилась, як при першому зануренні в глибини світового океану, немов би в безодню свого єства. Тому Михайло Сергійович після кількох спроб старався більше не заглиблюватися до таких глибин себе, своєї психіки, не тому, що не міг, а лише з однієї причини бо вже не волів.
* * *Століття, що минули відтоді, як зявився гомо сапієнс і навчився плавати, минули у вічному розвитку. Зміни тривали, людина модифікувалася. Однак страх смерті залишився, бо це рушійна сила виживання. І одним з найпотужніших видів цього страху залишилось занурення на глибину. В підводних човнах, звісно, циркулював кисень. І хлопці всі були готові, навчені такі, що пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби. Однак цей страх іноді зявлявся нізвідки і неприємно лоскотав у грудях. А інколи холодним потом обливав вночі. Але бувало й так він зявлявся раптово і вже назавжди. В самих сильних і розумних, дотепних і безстрашних. І тоді вже нічого не поробиш треба було вигрібати зі страхітливості темряви і байдужості холоду вод на берег. На сушу. Таку зрозумілу і прийнятну для людської психіки. Випливти, видряпатись, виповзти на берег. Стати на чотири лапи, поглибше зануритись кігтями в пісок, відчути його тепло на дотик Впястися в землю всіма двадцятьма цівками пальців, прикипіти до неї і жадати її примарного захисту. Предковічне бажання. Еволюція від риб до ссавців.
Навчання по зануренню проходили ще на першому курсі морського училища. Вони були основним випробуванням, що визначало подальшу спеціалізацію: здатен чи ні? До того, звісно, перевіряли барофункцію вуха в барокамері (то з функціоналу) і проводили психологічні тести (чого даремно травмувати нездатного апріорі?). А потім глибоководне занурення. І ті з матросів, котрі не зуміли побороти свій страх під час занурення, потім вигрібали. Їх не списували, звісно, однак, піддавали певному остракізму. Вони працювали на березі. Їх переводили на плавсклад спеціалістами, конюхами гівно черпати на камбуз.
Це називається аварійне залишення підводного човна через торпедний апарат, або рубку управління. Головний наш іспит, так би мовити. Глибоководне приводнення як головний іспит по визначенню спеціальності. Найважливіший, схвильовано надиктовував журналістці капітан третього рангу в своєму лискучому, випрасуваному кителі і потроху відчував, що вже починається його персональне занурення до баротравм. Кудись туди, де він ще й не був і навіть не наважувався про такі далі мріяти.
* * *Він зі здивуванням дивився на неї. Журналістка, яка ще нічого не розуміла, до слова як і він сам, точними, вивіреними рухами дістала з сумочки блокнот і обгризений олівець:
Дякую, що так щиро розповідаєте мені про найсокровенніше, Михайло Сергійовичу. Коли мені редакція доручила важливу місію взяти у вас інтервю, я навіть не могла сподіватися, що це буде настільки цікаво. І у вас тут дуже колоритно. Журналістка ще хотіла було додати: «Я приїхала зі самого Києва, аби його взяти», але промовчала. Бо, по-перше, не любила нагнітати, по-друге, коли побачила капітана, відразу зрозуміла, що такому не лестять і враження на нього інформація про дві тисячі кілометрів, котрі вона подолала, аби зустрітися з ним, не справить.
Його очі, бездонні, глибокі, немов води світового океану, уважно слідкували, як вона швидко, професійно щось занотовує до свого блокнота. Вона була старшою за нього на кілька років, про що навіть не здогадувалась, бо він володів природженою харизмою і потужним чоловічим магнетизмом, його обпалена вітрами шкіра і глибокі зморшки робили капітана значно старшим, ніж він був насправді. Журналістка кинула на нього швидкий, оцінюючий погляд.
Отже, давайте повернемося до фактів. Ви закінчили Нахімовське військово-морське училище в сорок першому році?
Закінчив? усміхнувся капітан. Не зовсім вірно. Я лише потрапив в «систему»[12], причому в сімнадцятирічному віці, коли почалася війна. І нас відразу було кинуто в Київський котел. Зумів вижити. А потім тривожні роки війни. Я рвався на фронт, однак так і пройшов всю війну в чині старшини 1-ї статті. Це як сержант в піхоти. Тож
Капітан довго розповідав про свій життєвий шлях, а вона швидко занотовувала щось до свого записника, хоча й диктофон вже давно було ввімкнено і той все писав
Журналістку звали Фаїна Вікторівна. Дивне імя їй дала мама, котра дуже полюбляла Раневську і бажала дочці легкого, богемного життя, завжди з усмішкою на вустах. Щоправда мати забула, що акторка була саркастичною і такою вщент життєстверджуючою через непросту свою долю. Раневська сама про себе казала: «Все своє життя я проплавала в унітазі стилем батерфляй».
«Дивно, як він говорить. Пафосно, але щиро, подумала Фаїна Вікторівна. Можна буде потім просто з диктофона записати інтервю і нічого не правити. І стільки інформації Як він нею жонглює легко. Хоча, мабуть, не зовсім легко було проживати таке життя».
Тим часом трохи скутий і чарівний в своїй здичавілості, вічно перебуваючий на човнах, поза людською цивілізацією і спілкуванням капітан все уважніше придивлявся до журналістки і розкривався їй. В його чіпких, примружених очах почала зявлятися непритаманна йому ніжність, а розкішна борода приховувала від журналістки ледь помітну посмішку, що почала пробиватися, мов пролісок, на засмаглому обличчі.
А що ви робите ввечері? несподівано для себе запитав Михайло Сергійович.
Журналістка стрепенулась, немов налякана шерехом пташка в полі, однак швидко взяла себе в руки. Фаїна Вікторівна, котра уміла уважно слухати, вже майже точно була впевнена, що капітан самотній, однак, також чудово усвідомлювала природу його роботи. Тому вона не роздумуючи відповіла:
Ввечері я сподіваюсь мати довготривалу телефонну розмову зі своїм чоловіком.