Галицька сага. Майбутня сила - Петро Михайлович Лущик


Петро Лущик

Галицька сага

Майбутня сила

Серія «Сага» заснована у 2019 році

Художник-оформлювач М. С. Мендор


© П. М. Лущик, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Жителі села Перетин у березні 1929 року



Вихідці із села, що жили в інших місцях

1929 рік


Пролог

«Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку української нації в межах власної держави».

Із відозви Першого Конгресу ОУН. 02.02.1929 р.

Двоє чоловіків стояли біля крайки ставка і зачаровано дивилися на плесо води. По ньому величаво плавали з півдюжини чорних лебедів. Вони майже не зважали на нечисленних глядачів переважно дітей, які залюбки кидали їм куплений тут же хліб.

 Ніяк не можу звикнути до віденської зими!  говорив Євген Коновалець.  Знаєте, Ріхарде, я вже починаю забувати справжню галицьку зиму! Памятаю, вдома, бувало, за ніч насипе стільки снігу, що ми з братами у ньому бавилися в хованки.

 В Альпах також є сніг!  почав Ріко Ярий, але Коновалець махнув рукою.

 Не те!  сказав він.  Тут все якесь штучне! Здається, навіть сніг штучний! Рік тому я був у Швейцарії, а тоді, як ви знаєте, там проходили Олімпійські змаги[1]. Дивився

 І за кого переживали?  хитро поцікавився Ярий.

Євген Коновалець усміхнувся.

 Та не за Польщу, певно!  заспокоїв він.  За свою Литву, бо я є литовський громадянин. Зрештою, там і вибирати не було з чого! Литовець був один, голєндрував на шляйфах[2]. Ніц, певно, не виграв, а потім і взагалі відмінили останній старт лід розтопився! Так литовець і вернув додому без медалі!

 Поляки тоже!

 Так їм і треба!

Коновалець деякий час спостерігав за лебедями.

 Навіть боюся загадувати, коли знову зможу отак відпочити,  задумливо сказав він.

Ріко Ярий на це нічого не відповів. Він, як ніхто інший, знав про ту титанічну роботу, що її провів Командант Української Військової Організації, щоб сьогодні отак зібратися тут, у Відні. Цьому дню передували дві конференції спочатку в Берліні, а минулого року у Празі. Саме там, а не сьогодні, і були вироблені засадничі основи майбутньої організації, саме там були зламані списи розбіжностей та різних поглядів на майбутнє, щоб тут, у столиці Австрії, просто констатувати факт створення нової організації. Навіть щодо її назви не було суперечок. Розуміючи, що слово «військова» може відштовхнути від неї не тільки західні уряди, але, що важливіше, простих людей у галицький селах та містах, було вирішено обмежитися нейтральною, але, тим не менше, навіть більш вдалою назвою: Організація Українських Націоналістів.

А сьогодні на чверть на одинадцяту розпочалося засідання. Після того як обрали президію, затвердили порядок роботи, були заслухані доповіді. Євген Коновалець виступив із доповіддю «Сучасне становище на українських землях». Крім нього, своїм баченням майбутнього Організації поділилися Дмитро Андрієвський, з котрим Ріко Ярий зустрічався у Берліні на першій Конференції Українських Націоналістів, та журналіст декількох українських газет Зенон Пеленський. Перший день видався дуже насиченим та стомливим, тому Ріко здивувався, коли після засідання Євген Коновалець запропонував йому пройтися Віднем.

Знав Ріко й інше, не таке явне. Євген Коновалець довгий час не згоджувався на пропозицію обєднати розрізнені й розкидані Європою українські організації, хоч внутрішньо відчував, що УВО вже віджила своє. Вже давно потрібно переходити на вищий щабель, але Командант, розуміючи, що це неминуче призведе до ліквідації його творіння, не спішив з остаточним рішенням. Лише переговоривши з лідерами усіх націоналістичних спілок, які виявили бажання обєднатися для подальшої боротьби, Коновалець прийняв остаточне рішення. Ба більше того, саме він запропонував лідеру Леґії українських націоналістів чи не найбільшої після УВО організації Миколі Сціборському стати його заступником. Питання про Голову навіть не обговорювалося. Ним неодмінно мав бути Євген Коновалець. Ні в кого не було сумнівів, де проходитиме конгрес. Готель на Кантґассе, 3 вибрано не випадково: саме там жила більшість делегатів конгресу. До того ж власник готелю приязно ставився до своїх постійних пожильців, адже деякі проживали тут уже декілька років.

Місце проведення першого установчого конгресу було вибране не випадково. Звичайно, ніхто не дозволив би їм зібратися на території Польської держави. Це було виключено із самого початку. Не хотілося підводити і чехословацького президента Масарика, адже він і без того мав неприємності із Варшавою. Берлін відкинув сам Євген Коновалець. Це було дивно, адже саме в столиці Німеччини він проживав. На запитання Ярого, чому не підходить Берлін, Командант УВО відповів, що і так вже його звинувачують у підтримці лише однією державою, а той факт, що нова українська організація постане саме в Німеччині, аж ніяк не піде їй на користь, особливо тепер, коли країну буквально колотить ізсередини.

Неначе прочитавши його думки, Євген Коновалець поцікавився:

 Ви читали книгу такого собі Гітлера?

 «Майн Кампф»?  перепитав Ріко Ярий.  Певно, читав. Ще тоді, коли вона називалася «Чотири з половиною роки боротьби проти брехні, дурості і підступності». А чому ви запитали?

 І як вона вам?

Ріко невизначено знизав плечима.

 Не думаю, що йому щось вдасться втілити в життя! Надто все переходить розумні межі сприйняття.

 А що ви розумієте під розумними межами? Приєднання до Німеччини Австрії?

 Та хоча б!

 Ріхарде, та це несерйозно!  скривився Коновалець.  Не мине й десяти років, як австрійці самі попросять, щоб їх приєднали до Німеччини! Але мене інше хвилює: слова Гітлера про словянську расу. Для нього ми представники нижчої раси, унденменшен. «Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звісно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Здається, я правильно процитував слова пана Гітлера. Ось тому ми й маємо поволі залишити Німеччину.

 Ви так говорите, неначе переконані, що Гітлер прийде до влади!  засумнівався Ріко Ярий.  Та він навіть не німець!

 Ви забули, що австрійці самі попросяться до Німеччини!

Ні Ріко Ярий, ні сам Євген Коновалець не знали наскільки пророчими будуть ці слова! До поки що неймовірного аншлюсу Австрії залишилося якихось девять років!

За дивним збігом Євгенові Коновальцю судилося прожити стільки ж!

1

Початок року для Олекси Мороза господаря галицького села Перетин став знаковим і щасливим. Після чотирирічної перерви обійстя Морозів у лютому знову поповнилося новою людиною це знову була дівчинка, котру назвали на честь баби Настунею. До того ж він зумів докупити до своїх земель іще досить великий кавалок поля. Тепер Олекса міг не гризтися, що залишить своїм вже пятьом дітям, коли ті виростуть. Але поки це станеться, мине чимало часу.

Олекса ніколи не цурався роботи. Можливо, саме тому на нього батько покладав великі сподівання, виділяючи з-поміж інших братів. Власне, старому Грицеві й вибирати не довелося: середульший Федір не лежав душею до сільської роботи, а наймолодшому Василеві тоді було замало років, щоб розгледіти у ньому майбутнього господаря. Як виявилося, батько мав рацію: саме найстарший Олекса продовжив справу Морозів.

Зараз те саме він помічає, дивлячись на старшого сина Гриця, хоч малому ще немає і девяти років. Він залюбки допомагав батькові у роботі, певно, більше заважав, аніж навпаки, але Олекса ніколи не відмовляв синові нехай спочатку побачить селянську працю, оцінить, а вже потім вирішить, чи це його.

Цього разу Олекса вирішив засіяти пшеницею прибране поле. Ще вчора він зорав його, пройшовся бороною так, що не знайдеш і грудочки. А сьогодні поклав на фіру мішок із зерном, посадив Грицька і поїхав до свого поля.

 Тату, а нашо нам так багато пшениці?  допитувався син.  Ми вже посіяли ще до зими.

 Тоди то була озимина,  говорив батько.  А нині то буде яра пшениця. Вона є найліпша, щоб мама спекла хліба. Во посієм її ми з тобою, вона виросте, в серпні зберем і повезем до вуйка Якова на лісничівку.

 А озима?

 А озиму знов посіємо на другий рік. І так кожного разу!

Придбане поле Морозів примикало до осади Павловських і знаходилося досить далеко від села. Дорога до нього проходила повз хутір Кандиб, де вже порався Семен. Привітавшись із шваґром і пообіцявши заглянути дорогою назад, Олекса нагнав коней.

Від «польської» землі його поле відділяв невеликий рів. Саме у той час, коли Олекса підїжджав до своїх морґів, на протилежному березі рову Адам також сіяв пшеницю, але, на відміну від перетинців, робив це трактором.

Дальше