Від «польської» землі його поле відділяв невеликий рів. Саме у той час, коли Олекса підїжджав до своїх морґів, на протилежному березі рову Адам також сіяв пшеницю, але, на відміну від перетинців, робив це трактором.
Тату, а чого ви сієте пшеницю руками, а поляки трактором? похмуро запитав син.
Олекса нахмурився не менше. Він хотів було заспокоїти Гриця, що й у них колись також буде трактор, але вирішив даремно не обнадіювати.
Бо вони поляки, сину, а ми українці, сказав він. А держава наша як називаєсьи?
Польща.
Так, Річ Посполита Польська. От коли знов буде ЗУНР, тоди і в нас буде трактор!
Не відомо, повірив цим словам син чи ні, але лише серйозно кивнув головою, мовляв, поживемо побачимо. А Олекса зупинив коней перед зораним полем, зліз з фіри, перевязав через ліву руку попону, насипав у неї пшениці із мішка. Підійшов до краю поля, яке пахнуло свіжою землею, зняв шапку і тричі перехрестився. Надягнувши шапку на голову, Мороз набрав жменю зерна, півколом розсипав по землі і пішов далі, розсіюючи пшеницю.
Гриць дивився, як сіє тато, навіть мимоволі повторював його рухи, неначе дійсно сам сіяв. Хлопець так захопився спогляданням батькової праці, що не одразу зрозумів: він тут не один. Гриць аж здригнувся, коли поруч почув:
Mam traktor! A ty nie!
Хлопець озирнувся. На тому березі рову стояв семирічний син Павловських Кшиштоф і задоволено дивився на нього. Гриць з-під лоба дивився на нахабу, а той повторював, неначе заучений текст:
Mam traktor! A ty nie!
Найбільше Грицеві хотілося наказати малого нахабу, але як це зробити, він не знав. Рів, що розділяв їх, хоч і був невеликий, але все ж з водою, до того ж холодною. Ніякого бажання замочитися у хлопця не було, тому він підняв із землі якусь грудку і кинув у Кшиштофа. Попасти не попав, але той завбачливо відійшов подалі від біди і вже з безпечної відстані говорив:
A my jesteśmy gospodarze! A mój tata ci nie pomoże![3]
Гриць знов підняв грудку і вже збирався кинути знову, на цей раз вже влучно, але тут озвався батько. Олекса саме підійшов до возу, щоб набрати пшениці.
Лиши його, Грицю! сказав батько. Воно мале-дурне, що з него візьмеш! Що чує вдома, то й говорить! Будь мудрішим за него!
Батько насипав у попону зерна і знову приступив до сівби, а Гриць залишився біля возу і намагався «бути мудрішим». Це, власне, принесло свої результати: малий Кшиштоф, побачивши, що Гриць його ігнорує, враз втратив до нього цікавість і побіг до батька, який саме закінчив посів.
А Олекса висіяв усе зерно, випряг коней, зачепив борони. Тепер належало знову пройтися полем, щоб прикрити посіяну пшеницю. Побачивши, що не залишилося жодного незакритого клаптика землі, Олекса передав віжки синові, і той гордо закінчив роботу, пройшовшись туди і назад.
Подивившись на свою роботу і залишившись задоволений нею, Олекса Мороз запряг коней і поїхав додому. Малий Гриць деякий час мовчав, але врешті не витримав.
Тату, а Кшиштоф говорив, що його тато господар, а ми нє, сказав він.
Олекса відповів не одразу. Пильно подивився на сина.
А хіба мати трактора то бути господарем? запитав він. Во послухай мене. Коли я був такий, як ти тепер, твій дід, а мій тато Гриць розказав мені таку історію. Жив колись один чоловік і мав одного сина. Файний господар був! Але прийшов час помирати. Тоди син і питає його, як я маю робити, щоб бути таким, як ви. А батько й каже: «Даю тобі три науки. Як виконаєш їх, то станеш файним господарем». «А що то за науки?» питає син. Батько відказує: «Ніколи не кажи людям «Дай, Боже, щастя!»; обкидай межі лисами і на кожну відправу в церкві приходи в нових чоботах».
Почувши таке, малий Гриць задумався.
А як то? запитав він.
Не знаєш?
Нє.
Ото і той син не зрозумів батька. Він перестав сьи вітати з сусідами, налапав в лісі лисиць, здер з них шкірку і поклав на межі поля. Люди сьи сміяли з него, позабирали шкірки, а коли вже грошей в него не хватило на нові чоботи, він сьи задумав. Так його і застав сусід та й питає, що з ним. Той і каже. Так і так, батько заповів мені таке робити. «А чи правильно ти зрозумів батька?» питає сусід. Не казати «Дай, Боже, щастя!», то значит першим виходити на поле і останнім йти додому, тоди люди будуть тобі говорити. Обкидати поле лисами, то значит обгорувати скибами, а кожну неділю до церкви ходити в нових чоботах, то просто чистити їх. Отака наука!
І той син став господарем? запитав Гриць.
А певно, що став!
І я буду таким! впевнено пообіцяв син.
Олекса ніжно погладив його по голові. Саме такі слова він і хотів почути. А Гриць не вгавав.
А мої вуйки на полі не роблють, а вони є господарі?
Таки не мають поля, але й вони тоже сьи нароблять.
Так вони їхали польовою дорогою, розмовляючи зовсім не по-дитячому, чому були раді обидва: син радів, що його вже не вважають малим, як молодших братів, а Олекса ще раз переконався, що Гриць його не підведе.
Біля обійстя Кандиб Морози зупинили коней. По-перше, Олекса обіцяв зайти до Семена, а по-друге, зауважив перед хатою двох братів Кандиб Івана та Гриця. Видно, старший син вчора приїхав до батьків.
Почувши, що поруч зупинилися коні, зі стайні вийшов Семен. Здавалося, шваґер Олекси не піддавався часу, був таким же струнким та підтягнутим, яким його памятали, лише у волоссі уважний погляд міг помітити несміливу сивину.
Засіяв? поцікавився Семен, привітавшись з Олексою. Щось скоро сьи впорав!
Та я не один був! серйозно мовив Олекса, кивнувши на сина.
Ну, тоди справи у вас підуть скорше! Спочатку Гриць, потім Йосип з Йваном Не пропадете!
Та певно, що не пропадем! А я вижу, тобі тоже прийшла поміч!
І він кивнув на старшого сина.
Приїхав вчера, пояснив Семен. Грицю, йди до нас!
Гриць Кандиба приставив вила до стіни і, на ходу витираючи руки, підійшов ближче.
Слава Ісусу Христу, вуйку! привітався він.
Хоч він і був у звичній сільській одежі, око Олекси відзначило у поведінці й словах племінника щось чуже, міське.
Слава навіки, Грицю! відказав Олекса. Приїхав помогти батькам?
Та поки їхав, то тато з Іваном все встигли зробити, засміявся юнак.
Значить, добре приїхав! зробив висновок Олекса.
А Гриць підійшов до малого і подав йому руку.
Ну, тезку, здоров! привітався.
Чесно кажучи, малий Мороз не знав, що значить слово «тезко», але також із серйозним виразом обличчя привітався. А Семен з Олексою підійшли до лавки, що стояла перед хвірткою, мовчки закурили.
Як тобі поле? поцікавився Семен.
Файне поле! Завжди таке хотів мати, признався Олекса.
Не дивно, що Павловський так сьи тримає за него! Таки торфовиско то не наш пісок! Як Ганя?
Семен питав за сестру, яка мало зявлялася на людях, та й до церкви не ходила, після народження дочки ще не минуло сорок днів.
Скоро зовидиш всіх. А чого не приходиш до нас?
Та роботи багато! відмахнувся Семен. До того ж ніяк не можу відремонтувати косарку. Як сьи поламала в серпню, то вже не знаю, що робити. Всьо з Іваном перепробували!
Так, техніка требує, щоб за нею ходили.
Та в нас руки тоже ростуть з того місця, що треба!
Семен затягнувся.
Чув, що Василь письмо написав, сказав він.
Згадка про наймолодшого брата заставила Олексу задуматися. Лист, про який говорив Семен, прийшов три дні тому. Зазвичай такі листи завжди читалися родиною спільно, але від того часу, як сестра Марта переїхала до Камянки разом з Андрієм Вальком, де він отримав поважну і грошовиту роботу в «Маслосоюзі», спочатку Василеві листи читали у Перетині, потім оказією передавали у повітове місто, а вже наприкінці з ним знайомився Федір. Так у родині знали, що у Василя народилися дві дочки, яких назвали Олусь та Марта, він став заробляти більше і переїхав з сімєю у нове помешкання.
Що пише? Бо мій брат Іван не мастак щось писати. «Всьо добре, не переживайте, живий-здоровий». А Василь?
Та прийдеш почитаєш! Але й Василь не далеко втік від твого брата! Але щось пише завжди. Писав, що всередині лютого заледве не вбили його.
Почувши таке, Семен заледве не перехрестився.
Як то?
Вони з жінкою і дітьми віддихали у тамтому парку. Сам розумієш, що в місті лісу нема, то й лишають парки, щоб люди могли гуляти. Так во. Віддихають вони, шпацерують із дітьми, а тут почули, що стріляють!
В місті? здивувався Семен.
Писав, що то сварилися між собою бандити. Таки багато вбили. А Василь хутко взьив на руки дочок і разом з Ганею, жінкою, втік.
Так, видно, не зовсім добре життя було у тій Гамериці, куди так сьи рвуть поїхати галичани.
(Василь Мороз писав про знамениту бійню у день святого Валентина, влаштовану італійським мафіозі Аль Капоне своїм ірландським конкурентам, у якій було застрелено сім чоловік. Саме після неї його вплив на кримінальне життя Чикаго пішов на спад і врешті закінчився його арештом та увязненням. Здавалося, усі неприємності, повязані з кримінальними розборками на фоні «сухого закону», залишилися у минулому, але ще ніхто не знав, що чекатиме США та й увесь світ у жовтні.)