Почувши таке, Досифея аж випрямила спину, неначе їй не вистачило повітря.
Матінко!.. почала вона, але ігуменя перебила її.
Я знаю: з Божою поміччю ти справишся! впевнено сказала Емілія.
Але чому я? Є сестри старші за мене, та ж сестра Домініка.
Ми з сестрою Домінікою говорили про тебе, і вона благословила мій вибір. Вона поможе тобі попервах.
Але ж я Досифея затнулася. Я шкутильгаю.
Ігуменя спробувала усміхнутися.
Пророк наш Мойсей тоже не був бездоганний. Він криво говорив, так, що Господь дав йому на поміч брата Аарона. Так і тобі я даю сестру Домініку. А Митрополит Андрей вже не встає з крісла Не за тіло треба думати, але за душу, а вона у тебе має міцну віру.
Але Чи справлюся я?
З Божою допомогою ти справишся! впевнено сказала ігуменя.
Вона замовкла, втупившись очима в стелю. Досифея стривожено подивилася на ігуменю.
Поклич сестру Домініку, попросила Емілія.
Це була їхня остання розмова. Через три дні ігуменя Емілія померла. На похорон знаної у Камянці настоятельки монастиря прийшло чи не все місто, принаймні його християнська частина.
Ігуменю Емілію поховали на місцевому цвинтарі на спеціально виділеній для черниць та ченців ділянці. Хоч жителі Камянки завжди доглядали за похованнями рідних, намагалися підтримувати на них порядок, саме на могилах черниць панував ідеальний порядок: кожне поховання було доглянуте з особливою старанністю.
Черниці повернулися до своїх щоденних справ. Ніщо не змінилося у їхньому житті, адже останній місяць вони також жили практично без ігумені, котра не покидала келії. Всі вже навіть подумали, що про них забули, аж всередині червня сестру Досифею викликали до митрополичих палат. Ніхто з черниць не підозрював, з чим повязаний цей виклик. Знала правду лише сестра Домініка, але й вона вирішила не спішити з висновками.
А сама Досифея з помітним хвилюванням сідала у купе потяга, який відправлявся до Львова. Вона лише один раз бачила Митрополита Андрея. Це сталося майже одразу по тому, як він повернувся на Галичину опісля декілька років відсутності, й після тримісячного увязнення у Познані восени двадцять третього року. А після повернення Митрополит вирушив у поїздку Галичиною, щоб на власні очі побачити стан, у якому перебувала паства. Заїхав він і до Камянки. Звичайно, сестра Досифея була лише однією з багатьох, хто зустрічав Митрополита. Тепер же їй належало зустрітися з предстоятелем Української греко-католицької церкви особисто.
Досифея деякий час сиділа сама, місця біля неї залишалися незайнятими, й вона вже думала, що доведеться подорожувати самій. Зрештою, цим вона не переймалася. Досифея взяла в руки молитовник і розгорнула на потрібній сторінці. Вона так заглибилася у читання, що пропустила момент, коли потяг рушив. Майже одночасно з цим біля неї виникла нова людина. Досифея підвела очі й побачила Андрія Валька. Він також упізнав колишню перетинську сусідку.
Привітавшись, Андрій сів навпроти.
От не сподівався, що буду їхати до Львова зі знайомою людиною, промовив він. Тим більше з тобою Досифеє!
Відколи Ксеня Солтис залишила село й перебралася до монастиря, Андрій майже не бачився з нею, лише у Камянці, де він живе ось уже два роки, вряди-годи зустрічав тепер уже сестру Досифею на якихось велелюдних церковних заходах.
Чому саме зі мною? здивувалася черниця.
Ну, я тебе взагалі нечасто вижу в місті, а щоб виїхати до Львова, то для мене взагалі дивно.
Я й не їхала б, якби мене не покликав Кир Андрей, призналася Досифея.
Ти їдеш на зустріч із митрополитом? здивувався Андрій. То, може, вернеш назад вже ігуменею?
Досифея здивувалася здогадливості колишнього сусіда, але лише відказала:
На все воля Божа! А ти чого їдеш до Львова?
Андрій посміхнувся.
Не лише у тебе є начальство! сказав він. Також викликають. Тісно стає нам у Краї.
Як то?
Наш «Маслосоюз» вже переріс Галичину і закріпився у Європі. То треба з тим щось робити. Через те і їду до нашої контори.
Тоди маємо час поговорити, зраділа Досифея і закрила молитовник. Ти давно був вдома?
У Перетині? На Великдень.
І як там мої? Я не можу, коли хочу, поїхати до них.
Та все добре, Кс Досифеє! Данило став справжнім господарем. А вже як догоджає своїй Галині, то всі дивуються, звідки то в него! У вуйка Луки вже, певно, не ті сили, але він хоч за внуками сьи подивить. Все добре в них!
Досифея здивувалася здогадливості колишнього сусіда, але лише відказала:
На все воля Божа! А ти чого їдеш до Львова?
Андрій посміхнувся.
Не лише у тебе є начальство! сказав він. Також викликають. Тісно стає нам у Краї.
Як то?
Наш «Маслосоюз» вже переріс Галичину і закріпився у Європі. То треба з тим щось робити. Через те і їду до нашої контори.
Тоди маємо час поговорити, зраділа Досифея і закрила молитовник. Ти давно був вдома?
У Перетині? На Великдень.
І як там мої? Я не можу, коли хочу, поїхати до них.
Та все добре, Кс Досифеє! Данило став справжнім господарем. А вже як догоджає своїй Галині, то всі дивуються, звідки то в него! У вуйка Луки вже, певно, не ті сили, але він хоч за внуками сьи подивить. Все добре в них!
Ну і слава Богу!
Досифея на хвильку замовкла.
Андрію, можна тебе спитати? після деякої паузи мовила вона.
Так, питай!
Ти не знаєш, як зараз Левко?
Мій кум? перепитав Валько. Та він приїжджав до Перетина два роки тому!
Я знаю! Данило говорив мені. А від того часу як він?
Валько знизав плечима.
Та його батько Василь каже, що Левко став вченим. Жиє в Австрії.
Ну і слава Богу! перехрестилася Досифея.
Андрій лише подивився на черницю. Для нього, звісно, не було таємницею зацікавленість Досифеї Левком Вовком. Усі в Перетині знали про причину, чому Ксеня Солтис пішла у монастир. Зрештою, цьому аж надто посприяла її мати Юстина, коли ще була жива. Здається, вона так і не змогла змиритися з думкою, що її дочка пішла від неї. Напевне, саме ця обставина рішення Ксені спокутувати свій гріх щодо Василя Вовка й перетворило Юстину на його ворога. Виходило навіть, що у цій ворожнечі Орина Ребрик взагалі не була головною. Зараз же, коли Юстина вже померла, буря в Перетині вляглася, від чого життя стало навіть нецікавим.
За розмовою дорога до Львова проминула непомітно. Колишні сусіди змогли наговоритися, напевне, за весь втрачений час, тим більше, що ніхто до них так і не підсів.
У Львові обоє сіли на той самий трамвай. Сестра Досифея зійшла першою і рушила до собору Святого Юра, де на неї вже чекали, а Валько поїхав далі.
Він вже звично, без пієтету, як це було колись, відчинив двері будинку на розі вулиць Секстуської та Костюшка. Тут його вже знали, тому секретар, привітавшись, лише показав на двері.
Вас чекають, тільки й сказав.
У кабінеті директора «Маслосоюзу», окрім самого Андрія Палія, Валько побачив ще одну людину. Це був приблизно його віку довговязий чоловік, якого Андрій бачив уперше, але, судячи з його поведінки, той не був новачком у цьому кабінеті.
Доброго дня, Андрію! підвівся з крісла Палій. Радий, що ви приїхали.
Він потиснув Валькові руку.
Дозвольте представити вам нашого колегу. Михайло Хроновят. Він відповідає за частину нашого експорту. А це той самий Андрій Валько, про якого ми, Михайле, говорили.
Хроновят підійшов до Андрія і також привітався.
І дуже переживали, чи ви зможете приїхати, мовив він.
Чому? здивувався Андрій.
Кожного разу, коли його викликали сюди, життя робило певний віраж і вже не було таким, як до того.
Прошу сідати, запросив Палій.
Він підняв слухавку телефона.
Дві кави та одну гербату! сказав директор.
Валько усміхнувся. Андрій Палій, виявляється, памятав його смаки. Андрій дещо заспокоївся: якби мали сварити, то навряд чи би пригощали. Директор, видно, зрозумівши стан гостя, усміхнувся.
Критикувати буду потім, сказав він. Тим більше, що, власне, й нема за що. Я знаю вас, Андрію, вже давно, тому пропущу вступ. Вам відомий стан справ у кооперативі?
Більше у моєму повіті, відказав Валько.
Це природно! І що ви можете сказати про то? Давайте тільки без цифр! Вони мені вже миготять перед очима.
Якщо без цифр, то селяни повірили нам, і я ризикну попросити автомобіль: возити масло кіньми вже не той рівень!
Це добре, пане Андрію, що саме ви порушили це питання, озвався Михайло Хроновят.
Він хотів іще щось сказати, але саме у той момент секретар приніс тацю з напоями і печивом.
Пригощайтеся! запросив Палій.
Хроновят подивився, як Валько узяв свою філіжанку з гербатою.
Я чув, ви служили в османів, сказав він. Там і навчилися пити гербату?
Радше в арабів, відказав Валько. У Месопотамії саме гербата рятувала від спеки. Кава для цього не підходила.