Ви нагороджені Залізним хрестом. Маєте заслуги перед німцями? продовжував допитуватись Михайло Хроновят.
Я не назвав би це заслугами. Щоб піднести бойовий дух солдатів, німці та османи роздавали нагороди всім, кого зобачили перед собою. Це не нагороди за заслуги, закінчив Андрій.
Тут Палій вирішив відкрити карти.
Добре, не будемо далі тримати вас у невіданні, мовив він. Михайле, поясніть причину, чому Андрій тут.
Але перед тим останнє запитання! винувато сказав Хроновят. Як у вас з німецькою мовою?
Досить терпимо, відказав Валько. Навчився.
Файно! Тепер про діло! Не тільки у вашому повіті справи йдуть добре! По всій Галичині, та й не лише тут, селяни повірили у нас. У Краю нам нема рівних. Ми продаємо масло у Європу і получаємо за то немалі гроші.
То добре!
А от далі вже недобре! остудив Валька Хроновят. Полякам, певно, не до душі, що вони дозволили під боком працювати «Маслосоюзу». Вони роблять все, щоб нашкодити нам. Правда, заборонити продавати за кордон вони не можуть наше масло чекають в Європі і купують його. Зате вони пішли іншою дорогою. Масло вивозіть, продавайте, але гроші переводити до Польщі Варшава не дозволяє!
Почувши таке, Андрій навіть поставив свою філіжанку з недопитою гербатою назад на тацю.
Що ж робити? здивовано запитав він Палія.
Тому ви й тут! відказав той.
А що я можу зробити?
Варшава заборонила нам переводити гроші, але нічого не каже про товари, продовжував Хроновят. Ми можемо купувати ті самі сепаратори чи автомобілі й привозити у Край.
А я? не вгавав Валько.
Вам відоме імя Альфред Коль? поцікавився Палій.
Коль? перепитав Андрій. Колись у Месопотамії моїм безпосереднім командиром був обер-фендрик Альфред Коль.
Це він! підтвердив Хроновят. Зараз він має фірму, яка продає вантажні автомобілі. «Маслосоюз» хоче купити їх у нього.
А до чого тут я?
Гадаю, якщо серед покупців буде знана йому людина, то покупка пройде легше.
Сподіваюся, у вас з вашим командиром не було конфліктів? поцікавився Андрій Палій.
Не гризлися, невизначено відказав Валько.
Він думав про своє.
От і файно! зрадів Михайло Хроновят. Гадаю, ви не відмовитися проїхатися до Німеччини. Обіцяю: один автомобіль ваш!..
У той саме момент зовсім недалеко від контори «Маслосоюзу», на Святоюрській горі, вирішувалася й доля Досифеї. Її провели до митрополичих палат, де на неї вже чекав Андрей Шептицький. Будинок, де жив Митрополит, стояв навпроти самого собору Святого Юра. Він був двоповерховий з колонадою, яка підтримувала досить великий балкон.
У супроводі монаха Досифея пройшла повз внутрішню капличку, стіни якої памятали пензлі художників Градолєвського та Угницького. У такий час тут нікого не було, тому Досифея піднялася сходами на другий поверх, вони пройшли через велику трапезну, де стояв довгий стіл з багатьма кріслами. Черниця знала, що саме тут зазвичай збиралися собори й вирішувалися нагальні справи церкви.
Трапезна також була безлюдна. Супроводжуючий монах відчинив перед Досифеєю двері й сказав лише:
Вас чекають, сестро!
Досифея боязко ступила на балкон і зупинилася, вражена побаченим. Балкон височів над схилом гори. Посередині виднілися правильні чотирикутники квітів, що зацвіли найрізноманітнішими кольорами. Схили гори були засаджені фруктовими деревами, але до врожаю було ще далеко. Весь простір садів прорізали численні стежини, здебільшого криві, й вони дещо псували загальну картину.
Досифея подивилася вдалину. Там, унизу, вона вгадала високу вежу міської ратуші. До неї долинули звуки дзвона. Він відбив першу годину.
Ви напрочуд пунктуальна, сестро! почула вона збоку.
З несподіванки Досифея відсахнулася і тут побачила Митрополита Андрея.
Він сидів у плетеному кріслі і з цікавістю дивився на гостю. Найперше кидалася у вічі велика, вже сива борода. На предстоятелі церкви не було жодних ознак, що говорили б про його стан, лише проста сутана. Ноги Шептицького були накриті картатим пледом. В руках він тримав якусь велику книгу, котру читав перед тим. Про це свідчили окуляри.
Досифея нарешті оговталася, підійшла до Митрополита й поцілувала йому руку. Вже з перших кроків він зауважив її кульгавість й одразу перейнявся жалістю до майбутньої ігумені.
Ви стомилися з дороги, сестро! Сядьте біля мене!
Ви стомилися з дороги, сестро! Сядьте біля мене!
Митрополит Андрей показав на крісло, що стояло з іншого боку столика. Коли ж Досифея сіла навпроти нього й не могла приборкати хвилювання, Шептицький усміхнувся.
Не треба так хвилюватися! заспокоїв він. Впевнений ви, сестро, справитесь!
Виявляється, рішення про призначення сестри Досифеї ігуменею монастиря він прийняв уже давно, про що, власне, не забарився повідомити.
Я запросив вас для того, щоб познайомитися поближче, продовжив Митрополит.
Досифея хотіла сказати, що тремтить не від того, про що говорить предстоятель, але від самого факту їхньої зустрічі. Однак вона тільки кивнула головою.
А Шептицький продовжував:
Люблю отак сидіти й милуватися садами. Їх колись запланував Клеменс Ксаверій Фесінґер. Він любив тодішній стиль бароко й навіть тут не відступив від нього. Коли був у Святому місті, то йому захотілося і тут зробити щось подібне на ватиканський Бельведер. Але сто років тому сади переробили. Хочу відновити те, що було найперше.
Митрополит поклав книгу на столик, зверху окуляри.
Мені про вас говорили двоє людей, продовжував він. Блаженної памяті ігуменя Емілія і ваш парох отець Петро.
Досифея підвела здивовані очі. Побачивши цей порух, Шептицький кивнув головою.
Так, ми з отцем Петром колись говорили про вас, і я похвалив його за те, що саме з його парафії вийшла така могутня віра у нашого Спасителя.
Досифея просто не знала, що відповісти. Виявилося, що все вже вирішено без неї.
Скажіть мені, сестро! Але якщо ви знайдете моє запитання недоречним чи образливим, можете не відповідати мені, говорив Шептицький. Ваша кульгавість з дитинства?
Ні, Ваша Еміненціє! нарешті подала голос Досифея. Це від війни. Коли у нашому монастирі матінка Емілія дозволила відкрити шпиталь для воїнів, ми ходили біля поранених. Як поляки підступили до Камянки, то стріляли по місту. Пару бомб впало на монастир. Тоди вбили трьох наших сестер. Мені іще пощастило.
Андрей Шептицький по-новому подивився на Досифею. Йому сподобалося, що вона не жаліється на свою недугу, зате шкодує за іншими, котрим пощастило менше.
«Справиться!» впевнено подумав Митрополит і простягнув руку для поцілунку.
3
Василь Мороз стояв перед невисоким камяним нагромадженням і дивився на свинцеві води озера Мічиган. В обличчя дув вогкий грудневий вітер, пронизував наскрізь теплий одяг, але чоловік не відчував холоду. Василь дивився на чайок, котрі боролися з поривами вітру, що намагався закинути їх на близьке місто, але птахи вперто трималися на одному місці. Його думки були далеко й не стосувалися ні холодного мічиганського вітру, ні впертих чайок, ні свинцевого неба, котре «обіцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем.
Сьогодні він став безробітним. Дивно, але така очікувана звістка, котра витала над ним чи не від того проклятого четверга, названого у пресі чорним[5], здавалася йому й не лише йому одному чимось неймовірним, таким, що точно не зачепить його. Завод Форда, де Василь працював, був допоміжним у Чикаго (основне виробництво сконцентрувалося у Детройті) й ніколи не мав проблем зі збутом продукції. Щоправда, протягом минулого року постійно знижувався продаж автомобілів, але це пояснювалося тим, що діловиті американці більше грошей витрачали на купівлю акцій, адже саме це могло забезпечити їхнє безбідне життя після того, як не стане роботи. Василь Мороз також почав подумувати над тим, чи не ризикнути своїми заощадженнями і не придбати якусь частину акцій своєї фірми. У них з дружиною навіть виникла суперечка щодо цього: Анна була категорично проти того, щоб замість звичних їй доларів тримати вдома якісь акції, цінність яких залежатиме не від них самих. Тоді вони навіть посварилися, але Василь усе ж наполіг на своєму. Зробити «купівлю століття» він планував на двадцять восьме жовтня.
Що ж, життя розсудило по-своєму. Цей понеділок виявився не менш чорним, ніж попередній четвер, хоч і не такий, як наступний вівторок. Причиною того, що сталося потім, стало те, що акції не могли забезпечити виплати дивідендів, на що, власне сподівалися їх власники. І двадцять четвертого жовтня вони різко впали в ціні. Тут же зявилися так звані «ведмеді» гравці на пониженні акцій. Акції почали продаватися з такою швидкістю і у такій кількості, що вони остаточно знецінились і стали не варті того, щоб їх підняти з підлоги. Президент Гувер (а депресія припала на перший рік його президентства), на перших порах взагалі не знав, що робити. Зрештою, він та й усі також сподівалися, що це лише один з нещасливих днів і все пройде само, але в понеділок двадцять восьмого жовтня виявилося, що попередні події були лише прелюдією до чорного понеділка та не менш чорного вівторка.