Василь не міг вирішити, як він скаже Анні про те, що більше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знає від сусідів. Вона лише погладила чоловіка по руці й тихо сказала:
Все буде добре! Не ми одні!
Василь сумно подивився на ліжко, де мирно посопували маленькі донечки. Старшу трирічну Олусь назвали на честь господині, де Анна працювала прислугою. Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.
Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, говорила Анна.
До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.
Василь скрушно похитав головою.
Не думаю, що вони знову тебе приймуть, сказав він. Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.
Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!
Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.
Але поки що у них були гроші, щоб хоча б діти не відчували нехватку у їжі. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати гроші вдома, а не довіряти їх банкам. Після того як країною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банків, люди кинулися забирати свої вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи зявлялася табличка, яка сповіщала, що банк не в змозі виплатити гроші.
Тим не менше наступного дня Анна залишила Василеві дочок і відправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко і вже з порогу Василь зрозумів, що трапилося так, як він і передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, і та з жалем змушена була відмовити їй, адже її чоловік не просто «сильно погорів» на біржі він геть розорився, і родина вже почала підшуковувати собі інше помешкання не таке велике і у менш багатому районі.
Найближчої неділі Морози пішли до церкви (зрештою, вони це робили постійно). Як і передбачав Іван Кандиба, після відправи священник попросив залишитися тих, хто втратив роботу. Таких виявилося досить багато, але, зрештою, залишилися всі: ніхто не був упевнений у тому, що наступної неділі не приєднається до невдах.
Священник представив адвоката, який спеціально приїхав з канадського Торонто. Ним виявився доволі молодий чоловік, але, на здивування прихожан, що лишилися, був українцем і звали його Григорій Середа. До того всі адвокати, до яких вряди-годи змушені були звертатися українські іммігранти, були євреї або ж німці. Українців серед такої категорії раніше не було.
Тому всі з цікавістю приготувалися слухати, що скаже адвокат.
Дорогі парафіяни! говорив він. Певно, ви чекаєте від мене якихось слів, що заспокоять вас. Мушу вас розчарувати: у мене нема таких слів! Уся Америка зараз у такому стані, в якому є ваше Чикаго. По всій країні закриваються заводи, людей виганяють на вулицю. Безробітних стає щодня більше.
Прихожани церкви похмуро слухали приїжджого адвоката. Якщо він і хотів дати їм хоч якусь надію, то зовсім не вмів цього робити.
Тоді чим ви нам можете помогти? пролунав грубий хриплий голос праворуч від Василя Мороза.
Він належав Степанові Хмілю зі Збаража. Степан побував на різних пагорбах і став чи не першим серед прихожан, що втратив роботу вже після жовтня. Відтоді всі його намагання влаштуватися хоч десь закінчувалися невдачею, а після того як безробіття у місті стало масовим, узагалі покинув ці спроби.
Ви самі можете собі допомогти, відказав Григорій Середа. По всіх містах, де живуть наші люди, вони збираються разом і чим можуть помагають один одному. Ніхто не був готовий до такого, але тепер треба це робити. Я представляю Канадську Січову Організацію. Хоч головні органи є в Канаді, але і в Америці нас тоже багато. Ми стоїмо на ідеї української гетьманської держави з Павлом Скоропадським. Гетьман дуже переймається становищем українців, які опинилися у такому тяжкому стані, і скільки може помагає нам. Певно, що всім помогти він аж ніяк не може, але і ми самі можемо щось зробити.
А що саме? пролунало запитання.
Насамперед ми маємо знати, хто на нинішній день найбільше потребує помочі. Певно, що то є ті, хто вже давно втратив роботу і хто має малих дітей. Кажу ж, наша каса не є великою, але найбідніших ми можемо хоч якось підтримати. Але нам варто знати про всіх і тих, хто ще нині має роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробітним. Тих, хто бажає пристати на мої слова, ми зараз запишемо і вже будемо мати на увазі. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша поміч, але треба бути готовим до всього!
Як зясувалося, тими, хто захотів, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всі прихожани церкви Святої Трійці. Щоправда, записували лише чоловіків і лише по одному з сімї. Іван Кандиба похмуро спостерігав за чималенькою чергою до столика, за яким сидів напарник адвоката Середи, і на його обличчі Василь Мороз помітив сумніви.
Щось не так, вуйку Іване? запитав він.
Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна» Сварилися так, що й війни не треба! говорив Кандиба і признався: Не люблю політики! А тут політика!
Та гетьман поможе нам! заперечив Василь.
Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.
Станемо! сказав він і повів молодшого товариша до інших.
Черга просувалася досить швидко.
Зараз найголовніше щоб нам помогли! говорив Кандиба. Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.
Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.
Як вас звати? запитав незнайомий «писар».
Мороз Василь! відповів він.
Звідки ви приїхали? було наступне запитання.
З Польщі. Львівське воєводство, Камянський повіт, ґміна Вишів.
Писар акуратно записав це у зошит.
Скільки вам років?
Двадцять сім.
Сімя є?
Так, жінка Анна і двоє дочок.
Працюєте?
Ні.
Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.
Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки значно старші, ніж Олусь і Марта, з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.
Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:
Не записали?
Іван махнув рукою.
Записали! Але казали, щоб на поміч одразу не чекав нас із Василем тільки на тижні звільнили. Спочатку поможуть тому-таки Степанові, бо він уже більше місяця сидить вдома. А там і до нас дійде черга!
То чого ти переживаєш?
Та не подобається мені, що спочатку той адвокат говорив про свою партію, а вже потім про поміч нам! Але нічого не поробиш їсти хочуть всі!
А може, якусь роботу здибемо? обережно сказала Анна.
Але знайти роботу було не так просто. Кінець року відзначився ще більшим ростом безробіття, і надія на хоч якийсь заробіток зникла остаточно. Не було роботи навіть у невеликих магазинчиках, де безробітні раніше заробляли декілька доларів перенесенням ящиків з товарами. Щоб не платити на сторону, власники самі зайнялися розвантажуванням товару. Щоправда, навіть такої роботи ставало все менше.
А наприкінці року Василь Мороз уперше став у довжелезну чергу за безплатним обідом.
1930 рік
4
Після складання іспитів Григорій Кандиба додому не поїхав, як це бувало кожного літа. На відміну від попередніх років, його шлях лежав не до залізничної станції Камянки і вже потім якоюсь випадковою фірою до Перетина, а до непримітного села Осмолода у Станіславівському воєводстві. Поїхати до пластової оселі на горі Сокіл запропонував Григорію провідник юнацької ланки ОУН Мирон Ганіткевич, з котрим Кандиба спілкувався найбільше. Разом з перетинцем вирішив провести ферії[6] і його однокурсник Василь Ваврук. Вони були однолітками, разом вчилися у вчительській семінарії Сокаля. На відміну від Григорія, Василь був місцевий, із села неподалік Сокаля і декілька разів запрошував Кандибу до себе додому. Разом вони належали до ОУН, причому Василя привів Ганіткевич.
Центр пластового таборування розташувався на схилах гори Сокіл. Це місце було вибране невипадково. Свого часу голова «Пласту» Іван Чмола запропонував організувати «Табір праці та інструкторства». Він же був ініціатором того, щоб звернутися за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Вислухавши делегацію, предстоятель Церкви подарував організації, котрою, власне, й опікувався, поляну під горою Сокіл. Місце таборування виявилося зручним з декількох причин: було далеко від основних місць перебування польської поліції і, навпаки, близько від літньої резиденції Митрополита в урочищі Підлютне. Оскільки пластуни прибували до своєї оселі зазвичай влітку, коли там звичайно відпочивав Шептицький, то це було ще однією пересторогою безпеки: поляки не ризикували щось робити проти Митрополита. «Пласт» вони поки що терпіли, але на Волині він ось уже другий рік під забороною.