Центр пластового таборування розташувався на схилах гори Сокіл. Це місце було вибране невипадково. Свого часу голова «Пласту» Іван Чмола запропонував організувати «Табір праці та інструкторства». Він же був ініціатором того, щоб звернутися за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Вислухавши делегацію, предстоятель Церкви подарував організації, котрою, власне, й опікувався, поляну під горою Сокіл. Місце таборування виявилося зручним з декількох причин: було далеко від основних місць перебування польської поліції і, навпаки, близько від літньої резиденції Митрополита в урочищі Підлютне. Оскільки пластуни прибували до своєї оселі зазвичай влітку, коли там звичайно відпочивав Шептицький, то це було ще однією пересторогою безпеки: поляки не ризикували щось робити проти Митрополита. «Пласт» вони поки що терпіли, але на Волині він ось уже другий рік під забороною.
Позаяк Григорій Кандиба ніколи не був у «Пласті», його, звичайно, попервах дивувало, що він там робитиме поміж «новаків» і «юнаків»[7], але Мирон Ганіткевич заспокоїв його.
Якщо точно, то ми потрапимо на таборування старших пластунів, говорив він. І головне на нас там чекає важлива зустріч.
Із ким зустріч? поцікавився Василь Ваврук.
Він, виявляється, також перебував у невіданні щодо справжньої причини їхньої поїздки.
І чого так далеко пертися? Це у чорта на болоті!
Та тому і їдемо туди, що у чорта на болоті! Менше непотрібних очей більше безпеки!
До залізничної зупинки, після якої довелося йти пішки, вони більше не говорили про справжню мету подорожі. До самої гори Сокіл їхали на декількох фірах і навіть на автомобілі, який невідь-яким чином опинився у цій місцевості. А вже останній відрізок дороги, особливо сам підйом на гору, довелося долати на своїх двох. На гору Сокіл до табору піднімалися вузькою камянистою стежкою, продовбленою у скелях декілька років тому, але перед тим як ступити на стежку, довелося замельдуватися старшому пластунові, котрий тимчасово мешкав у будці біля підніжжя. Той повідомив по телефону кудись вгору про гостей, отримав звідтам «добро» і жестом показав на стежку, мовляв, вас чекають.
Підйом був важкий, а особливо це відчувалося з важкими плечаками[8] за спиною. Попереджені Мироном Ганіткевичем, Григорій з Василем запакували простирадла і коци. Все інше вони знайдуть на місці.
На поляні, куди піднялися галичани, на камяних фундаментах стояли курені, велика світлиця, допоміжні приміщення. Дещо збоку розташувався спортивний майданчик. Стіни споруд були з лісу-кругляку; шпари між кругляком щільно закриті мохом. Дах будинків був з деревяного ґонту.
На кінці стежки їх зустрів старший чоловік з акуратними вусами і борідкою. На вигляд йому було років сорок.
Я Іван Чмола комендант табору, представився він.
Мирон Ганіткевич! Це Василь Ваврук і Григорій Кандиба. Ми зі Львова, відказав Ганіткевич.
Мені відомо про вас! Ми вам підготували курені.
Він показав на будинки, де Григорій зауважив декількох старших чоловіків. За віком і по одягу вони аж ніяк не могли належати до перших двох категорій пластунів. Здивований побаченим, Мирон поцікавився, де ж решта пластунів, на що комендант відповів:
Перша зміна прибуде через тиждень. Вас до того часу тут вже не буде.
Мирон розуміюче кивнув головою, а його супутникам залишилося здогадуватися, чого їм чекати.
У кожному курені були подвійні причі[9] горішні і долішні. Всезнаючий Мирон а він єдиний з них трьох був пластуном розповів, що таборовики називали верхні причі бантами.
Вже розташувавшись (для цього довелося заповнити свій порожній сінник соломою), більш емоційний Ваврук не витерпів.
Мироне, скільки ти ще будеш тримати нас з Грицем у невіданні? говорив він. Для чого ми тут? Я так розумію, що то дуже важне, бо навіть молодих пластунів сюди не пустили.
Ви маєте рацію, відказав Ганіткевич. Тепер уже настав час сказати. Тим більше що найближчі дні нас не випустять звідси. Ну, може, в неділю спустимось у село на Службу.
Він поклав свій сінник на долішню причу і побив по ньому кулаком.
Пластова оселя вибрана для збору членів ОУН, повідомив Мирон.
А для чого? поцікавився Кандиба.
Та питань є багато! Дехто навіть не знає, де він зараз перебуває: в УВО чи в ОУН! Певно, що про Збір мова не йде просто приятельська розмова провідників з нами.
Та питань є багато! Дехто навіть не знає, де він зараз перебуває: в УВО чи в ОУН! Певно, що про Збір мова не йде просто приятельська розмова провідників з нами.
А чому ми? не вгавав Ваврук. Ми з Грицем прості члени Організації!
Поки що! мовив Мирон і цим заінтригував молодших товаришів. А крім того подивіться, яка тут краса! Ну, от ви колись були в горах?
Григорій і Василь заперечливо похитали головами. Дійсно, чим міг похвалитися двадцятирічний Кандиба? Хіба що ледь помітними горбами у лісі, котрі через відсутність чогось вищого перетинці називали горами. Тут же, куди не кинь оком, всюди порослі смерекою пагорби і залежно від відстані до них були всіх відтінків від зеленого до синього на самому горизонті.
А повітря яке! продовжував Мирон. Словом не забудете довго!
Поки не почалося основне дійство, Мирон Ганіткевич повів своїх супутників на екскурсію найближчими горами. До них приєдналися двоє прибулих з Тарнополя. Видно, Мирон був завсідником пластунської оселі, бо знав тут всі стежки. Незвиклі до подібних переходів Григорій та Василь (а судячи з виразів облич, і тарнополяни) вже на початку «походу» відчули втому в ногах, але все ж зуміли піднятися на вибрану провідником гору. Перед ними відкрилася незабутня, не бачена до того картина українських Карпат.
Незвично було бачити тому-таки Кандибі під ногами білі хмари. На них не треба було задирати голову, але можна порухати ногою.
Найближча полонина якраз освітлювалася сонцем, від чого трава мала аж салатовий колір, на відміну від зеленої неосвітленої. Чим далі, тим більше синіли гори й менше вгадувалися окремі деталі.
Пятірка туристів настільки захопилася спогляданням цієї краси, що проґавила момент появи поруч двох чоловіків.
Милуєтесь нашими Карпатами, молоді люди? запитав один.
З несподіванки «молоді люди» здригнулися. На незнайомцях був звичний для даного ландшафту одяг, що завершувався модними капелюхами з прикріпленими до них гілочками хвої. У кожного на плечі висіла рушниця. Вони були однолітками, але значно старшими за наших друзів. Тим не менше Мирон Ганіткевич одного упізнав.
Доброго дня, пане Андрію! привітався він. Ось привів молодших друзів, щоб подивилися на цю красу.
Ви мене знаєте? здивувався той.
Звичайно! Ви приїжджали до нас в Сокаль у березні двадцять четвертого року. Перед тим як вас
Він хотів закінчити «заарештували», але вчасно зупинився, не бажаючи говорити зайве. Це відзначив і Андрій Мельник. Натомість він сказав:
Я так розумію, що ви з табору внизу.
І кивнув головою в напрямку пластової оселі.
Так, ми звідтам! підтвердив Мирон і подивився на супутника Мельника.
Цей погляд помітив і Мельник. Несподівано для всіх він перейшов на німецьку мову. На щастя, галичани нею володіли вільно.
Ось, Ваша Високосте, не ми лише в захопленні від тутешніх краєвидів! сказав Мельник. Але й ці молоді люди!
«Їхня Високість» розуміюче кивнув головою. А Мельник знову заговорив українською:
Маю честь представити вам Його Високість Фелікса Бурбон-Парму, принца Люксембурзького. Його Високість перебуває тут як особистий гість Його Еміненції.
Мельник на мить замовк.
Я так розумію, що представляти вас не варто, знову сказав він. Не через те, що ви не князівської крові, але через конспірацію.
Андрій Мельник підняв капелюха.
Приємно було познайомитись! сказав він і, обернувшись до князя, вже німецькою продовжив: Нам вже час, Ваша Високосте! Митрополит чекає на нас!
Князь Фелікс ледь помітно кивнув головою (видно, князівська етика не передбачала чогось більшого), і несподівані знайомі попрямували до спуску з гори.
А пятеро галичан продовжували стояти там, де їх заскочила розмова.
Хто це був? запитав Павло Купель з Тарнополя.
А це був, друзі, Андрій Мельник, відповів Мирон.
Той самий? перепитав Василь Ваврук.
Так. Третій Крайовий Комендант Української Військової Організації.
А чому він тут?
Він приїжджав до нас у Сокаль перед тим, як його арештувала поліція. Після того він відсидів чотири роки й після виходу став інспектором лісів греко-католицької митрополії. Його особисто взяв до себе Митрополит Андрей. Його Еміненція зараз у себе у Підлютому в літній резиденції. Самі чули, князь Люксембургу в гостях у Митрополита, то й приїхав разом з ним. Видно, попросив Мельника скласти йому компанію.