Тим часом Мельник з князем зникли за деревами.
Вперше видів справжнього князя! озвався Григорій Кандиба.
А ти гадаєш, що князі валяються під кожною смерекою? їдко мовив Василь Ваврук. Їх є дуже мало, можливо, ще менше, ніж поляків, які хочуть нам добра!
Ну, не кажи! заперечив Григорій. Мій сусід у війну служив ординарцем у герцога Вільгельма!
Тон, з яким Григорій це сказав, переконав інших, що він не обманює, а інший тарнополянин Іван запитав:
Полковник Вишиваний?
Ти його знаєш? здивувався Кандиба.
Звідки? Але мій тато служив у Херсоні в той час, як там він командував усусусами. То ми з тобою майже рідні! усміхнувся Іван.
Мирон Ганіткевич подивився на годинник.
От що, «дорога родино»! Досить теревенити, сказав він. Нам пора вертати до табору.
Востаннє подивившись на гори, група рушила до стежини, яка вела до табору.
Як і гадав Мирон, за час їхньої відсутності в пластунській оселі все було готове до першої розмови. На галявині перед куренями хтось уже розставив довгі лавки, на яких сиділи прибулі. Їх було не так і багато: разом з ними самими Григорій Кандиба нарахував не більше тридцяти. Його увагу привернув юнак, який стояв осторонь і про щось розмовляв з комендантом пластунської оселі Іваном Чмолою. Він був низенького зросту, худорлявий, з дитячим обличчям. Григорій дав би йому не більше шістнадцяти років, але коротка стрижка і різке жестикулювання, що супроводжувало розмову, не дотягували і до того віку.
«Пятнадцять, не більше!» вирішив про себе Кандиба, а натомість тихо запитав Ганіткевича:
Що тут робить цей «юнак»?
Він мав на увазі другу пластунську категорію.
Мирон усміхнувся.
«Юнак»! Бери вище, друже! Йому, як тобі, двадцять один рік, а те, що він виглядає як абсольвент гімназії, то така вже його врода.
Хто то? запитав Василь Ваврук.
Степан Бандера. Відповідає за кольпортаж[10] підпільних видань по всьому Краї.
Григорій недовірливо подивився на того, хто відповідав за розповсюдження всього, що він читав на гуртках чи просто в себе в кімнаті, і не йняв віри. Йому аж ніяк не вірилося, що за цим всім стоїть цей непоказний юнак. Але з того, як цей досі невідомий Кандибі Бандера тримає себе під час розмови з Іваном Чмолою, Григорій зробив висновок, що слова Мирона недалекі від істини.
Тим часом Бандера закінчив розмовляти з комендантом, кивнув головою і вийшов наперед. Видно, він ще не навчився мистецтва проголошувати промови, позаяк одразу, без вступу, приступив до головного.
Ви, певно, дотепер здивовані, навіщо ви тут, почав Бандера. Що ж, ми змушені були вдатися до цього, адже ситуація в Краю напружена і доводиться берегтися всюди, навіть там, де і немає такої потреби. Але, як кажуть, береженого і Бог береже! Мені доручено оповістити вас, що нас всіх чекатиме цього літа. Та навіть не так! Все те, що ви почуєте, вже робиться. Як вам, певне, відомо, ще в зимі поляки пробували просунути у своєму сеймі чотири закони в справі посилення своєї полонізації на «кресах всходніх». Я кажу «пробували», бо навіть вже самим полякам стало не до своїх осадників. В цілому світі наступила криза, а Польщу вона вдарила найбільше. Тим не менше, осадники стараються нагадати про себе і виторгувати більше злотих. Вони створили скрізь свої ніби спортові організації «Стшелєц», мають право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором. Ми, певно, тоже не можемо стояти збоку. Організація Українських Націоналістів постановила протиставитись саботажною акцією. Вже тепер, у сію мінуту, коли ми про то говоримо, члени ОУН здійснюють підпали збіжжя, сіна, будинків польських осадників.
Серед слухачів прокотився шум. А Степан Бандера перечекав його і продовжив:
Наша головна мета показати осадникам, що вони живуть на українській землі. Ні про які мордерства не йде мова! Тільки знищення реманенту і таке інше! Певно, якщо поліцейські будуть противитися зі зброєю, то нам тоже не лишиться нічого іншого, як стріляти. Але то на крайній випадок!
Тут Бандера побачив підняту руку.
Так! Я вас слухаю! Можете не називатись!
Та чого там! винувато відказав власник піднятої руки. Я Петро Василів. Хочу спитати таке. Якщо наші побратими вже зараз роблять то, про що ви нам сказали, то в мене таке питання: чого ми тут, якщо маємо бути на місцях?
Його слова підтримали декілька присутніх. Степан Бандера усміхнувся, від чого його обличчя стало ще дитячішим.
Я вас розумію, як, може, ніхто інший, сказав він. Перед тим, як приїхати сюди, я також мав розмову з Крайовим Провідником, він говорив про Юліана Головінського. Я також рвався до «справжньої» справи, як мені думалося. Я відповім вам так, як відповіли мені: кожен має робити свою справу.
І яка наша справа? не вгавав Василів.
А ваша справа успішно здати матуру й вчити молоде українське покоління! Може, ви не знаєте, але тут сидять лише учительські семінаристи.
Присутні перезирнулися. Здається, вони лише тепер зауважили, що вони приблизно одного віку і навіть одягнуті так, що з певною долею правди можна всіх віднести до однієї категорії.
Скажу більше: я сам студент аґрономічного відділу Високої Політехнічної Школи[11], продовжував Степан Бандера. Тобто ми з вами однаково відповідальні за майбутнє молодих людей, навіть тих, які замінять нас на цих лавах менш ніж за тиждень. А нас чекає широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені Краю під Польщею. Особливу увагу треба приділити охопленню північно-західних земель і тих теренів, які були засмічені комуністичною роботою. Треба розгорнути акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Оскільки до нас кадрова праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її належить провести серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво. Крім цього ми маємо розгорнути нову форму праці масові акції, в яких приймали б активну участь широкі кола суспільства. У такому плані особливу увагу привернути бойкоту продуктів державного тютюну й алкоголю з розрахунком на морально-політичний ефект, шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики. Крім нас це ніхто не зробить, але щоб ви то могли зробити, ви маєте бути поза підозрами поліції. Тому ви тут у той час, як поляки шукають тих, хто підриває телефонні стовпи і палить скирти.
А чи не вдадуться вони до контракції? запитав хтось спереду.
Певно, що вдадуться! згодився Бандера. Але і ми тоже не будемо сидіти і чекати. Нехай поляки зрозуміють, що спокійно жити на нашій землі їм вже не доведеться.
Він замовк, зібрався з думками і продовжив:
Ми ще пробудемо тут три дні. Завтра неділя, тому нас всіх запросив до себе Митрополит Андрей. Хто не знає, це недалеко. Три години спокійної ходьби. У святу неділю взагалі гріх працювати, а тим більше обговорювати справи, що стосуються можливого мародерства, тому всі серйозні розмови відкладемо на понеділок. А зараз у нас вільний час; можна позайматися спортом.
Ці слова слухачі сприйняли як дозвіл підвестися. Майже одночасно з одного з куренів вийшов Іван Чмола. Він тримав під пахвою дві коробки з шахами. Одну віддав Степанові Бандері, від чого у того одразу покращився настрій, іншу поклав на столик. Мирон Ганіткевич повідомив друзям:
Бандера, кажуть, любитель шахів! Може грати разом на шістьох дошках. Хто хоче з ним позмагатись? Грицю?
О нє! відказав Кандиба. Я до шахів не мастак! От якби тут хтось згодився на преферанс, то, може, я пограв би трохи!
«Пограв би трохи!» озвався Василь Ваврук. Не вір цьому хитрому лицю! Знаєте той анекдот, коли сіли троє грати у преферанс. Один взяв в руку колоду карт, зважив її і каже: «Одної карти не хватає!». Другий тоже зважив у руці. «Так! Дами хрест!». То про нашого Гриця! Якщо не хочеш встати з-за столу зовсім голим ніколи не сідай грати в преферанс із Грицем Кандибою!
Мирон по-новому подивився на свого супутника, здивовано підвів брови і кивнув головою, мовляв, прийму до уваги на майбутнє.
А біля столу вже зібралися глядачі, щоб подивитися на партію шахів.
Один з присутніх все ж ризикнув сісти на шахову дошку зі Степаном Бандерою.
5
«Пацифікація України силою карних експедицій є, без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобовязання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів знищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».
«Манчестер Ґардієн» 14 жовтня 1930 рокуТой вересневий вівторок розпочався звично. Перетинці, як завжди, прокинулися рано і вже встигли попоратися по господарству. Подібний розпорядок усталився вже давно, тому сприймався селянами як належне. Це пізніше всі розійдуться по своїх роботах, і у кожного вона буде своя, хоч і схожа, а зараз у кожній стайні жінки доїли корів, щоб встигнути вигнати їх на пасовисько, а саме молоко віднести до молочарні Олексі Морозу.