Величава жінка їла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Діти дивилися на неї чотирма широко розкритими очиськами, а вона навіть оком не кинула в бік малих приходьків. Зате якась висока молода тіточка вже летіла летом через усю білосніжну залу так, що навіть вітерцем взялася важка і теж біла штора на вікні.
Що ви тут робите? Ану йдіть звідсіль! Негайно йдіть, а то зараз дядю Яшу покличу, гаркнула вона суворим, навдивовижу чоловічим баритоном.
Валька уже точно б рвонув навтьоки, але мала Ксенька припаялася до його руки цупкими пальцями і стояла як вкопана. Про дядю Яшу в місті не чув тільки глухий. Цей легендарний міліціонер, начальник дитячої кімнати, тримав у руках усіх неповнолітніх пробийголів, безхатьків, лінюхів, шахраїв порушників порядку.
Що ти тут робиш, мала? ще суворіше гримнула на неї тіточка.
Дивлюся! огризнулася Ксенька.
Куди дивишся?
На королеву, щоб ви знали А хто ви, щоб кричати на мене?
Де ти її побачила? скривила губи жінка. А я, щоб ти знала, адміністратор.
Адміністратор Яке чудне слово! Я такого ще не знаю, тітко.
І мабуть, саме оте слово «тітко» виявилося фатальним, бо адміністраторка схопила Ксеньку за руку і потягла до дверей. Дівчинка за великим рахунком не дуже й пручалася. Вона вже намірилася йти звідси, але все ще озиралася на «королеву», та як не дивно, царствена жінка так жодного разу і не глянула в бік колотнечі. Її пряма спина не згиналася навіть над тарілкою, з якої вона брала виделкою маленькі шматочки страви й обережно посилала їх в яскраво напомаджений рот з чітко окресленими контурами губ.
Опинившись перед входом в приміщення, Валька й Ксенька, як по команді, озирнулися, задерли голови догори і повільно в унісон по складах прочитали напис «Ресторан Сула». Багатозначно подивилися одне одному в очі Так от куди вони врепіжилися! Дівчина знову ретельно осмикнула платтячко, хлопець поправив шлейку, яка тримала штанці навскіс через плече.
Далі вони пішли Радянською в напрямку площі імені Сергія Кірова, не ризикуючи перейти дорогу, бо дві прочуханки за такий короткий строк це не так вже й мало. Кілька хвилин вони не йшли, а човгали, мовчки роззираючись довкола на двоповерховий будинок. Зупинилися. Знову по складах і хором прочитали напис «Поштамп».
Сюди не підемо. Тут я з мамкою ще маленькою колись була. Там народу що більш, то ліпш. Так моя бабця Марія казала, твердо мовила Ксенька і, знову вчепившись у Вальчину руку, потягла його далі
І вже зовсім скоро вони пригальмували перед невеличкою огорожею, за якою біліли міцнющі стіни красивої монументальної споруди. Із вуст маленької шалапутки прозвучало оте традиційне:
Тут я ще ніколи не була А ти був?
Ні!
Та ти ж тільки поглянь, як там красиво! Мене бабуся туди не пускає, а сама ходить, щоправда, озираючись, ніби ховається. Я бачила. Це не чесно. Пішли
І ось вони, звично тримаючись за руки, піднялися невисокими східцями і ввійшли у широко прочинені високі двері, та й завмерли на порозі. Світло, яке потрапляло сюди через вікна, осявало знадвору вітражі, на котрих вимальовувалися казково-кольорові візерунки. Пахло ладаном і воском. Крихітні вогники свічок на високих овальних підпорах ледь колихалися, коли біля них проходили жінки, зодягнені в чорні шати.
Тут живе Бог, шепотнула Ксенька до Вальки.
Який ще Бог? відповів хлопець теж пошепки. Нас у дитячому садочку вчили, що Бога немає.
А бабуся каже, що Бозя є, і він все бачить, і за погані слова й вчинки покарає.
Таке скажеш! По-твоєму він бачив, як ми ходили з тобою в ресторан?
А хіба то вже такий лихий вчинок? Ми ж нікому не робили нічого поганого. Тітка нас вигнала просто так, бо вона зла. Королева нас теж бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.
Ксенька шепотіла те все на вухо Вальці й зачудовано стежила за жіночками у чорному, а ті дрібно й непоспіхом походжали собором і робили якісь непомітні справи. Малій здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тільки дівчинка стала роззиратися на фрески на стінах, спиною пробіг холодок страху. Ці величні намальовані люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, ніби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж із них Бог, тільки й встигло подумати дівча, бо несподівано до малечі підійшла одна із жіночок у темному вбранні й мовчки повязала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потім вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом і пішла вглиб собору.
Ну навіщо мені ця хустка? Літо ж прошепотіла Ксенька сердито і одним махом зірвала платок із свавільної від роду голови. От подивись тепер на що моє волосся схоже. Пішли вже Мені тут страшно.
А мені не страшно мені цікаво. Глянь, яка краса! Валька тицьнув вказівним пальцем у глиб собору.
Ніби з нівідкіль біля них знову зявилася жінка в темному, піймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:
Не треба тикати пальцем, дитино! Ходіть зі мною! Вона підняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, і повела дітей до протилежної стіни.
Що це? запитала Ксенька, задерши голову. Там усе таке красиве, але мені все одно страшнувато. Ті люди нас бачать?
Це Царські врата, дівчинко. Іконостас. І святі таки нас бачать
Із-за ікон вийшов священник у ризах і, наблизившись до дітвори, запитав:
А хто вас сюди привів, діти?
Це я нас сюди привела, впевнено промовила Ксенька, значно посміливішавши. Ми тут раніше ніколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.
Незвідане, дитино, завжди насторожує. Але не треба боятися треба вірити.
Кому? Вам?
Можна й мені, та краще Богові.
А він що живе тут?
Він скрізь І тут
Що і в нас вдома, і на вулиці, і в ресторані? зовсім розперезалася Ксенька.
Прикуси язика! смикнув малу за розкошлачену кіску Валька.
Та ладно Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидві руки за спину, ніби показуючи, що тут пальцем штрикати на всі сторони не можна, і вона це добре запамятала.
А ти кмітлива, дитино, але на голові у мене не царська шапка, а митра для сановитих священників.
То ви, значиться, сановитий?
Ох і говіркá ж
Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так просто я хочу все знати, а дорослі й самі не все знають. Я це помітила давно. Та частіше буває, що знають, а казати не хочуть. Підрости та підрости, говорять А у вас на митрі камінці гарні й на хресті теж
Священник посміхнувся куточками губ, зняв митру і, пригладивши білою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:
А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви Як я.
Вальці аж дух перехопило, коли відчув на своїй голові тягар митри. Він стояв і не дихав, боячись, що така коштовна річ може впасти з його ще малої голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув її. Він слухав себе, свої дивні відчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нічого не зміг би. Йому полонило дух важливістю миті. Розумів своїм дитячим розумом, що таке трапляється раз у житті й далеко не з кожним, але що саме не знав.
Сестро, звернувся сановитий служитель до жінки в чорному, проведіть дітей і дайте їм по просфирці. Мені вже час готуватися до служби
Говорив він тихо і з придихом глибоко. Його говір легко й плавно долітав до слухача, захоплював увагу й ніби поселявся десь у глибині єства того, хто чув звуки цього голосу. За мить він обережно зняв митру з Вальчиної голови і, тримаючи лівою рукою, перехрестив хлопя своєю крейдяною правицею, потім Ксеню. Тихою ходою ступив за олтар.
Це святий хліб, діточки. Дякуйте батюшці та йдіть собі з Богом, сказала жінка, простягаючи їм маленькі круглі хлібці.
Як же ми подякуємо батюшці, коли він уже пішов? Про Бога я зрозуміла. Він скрізь бачить нас з Валькою. А вас бачить?
Він усіх бачить, дитино. А батюшці я скажу, що ви дякували.
Говорячи, жінка весь час намагалася пригладити рукою волосся дівчинки, бо воно таки добряче розкошлатилося.
Малі вийшли на подвіря і присіли на бетонній лаві поруч храму, роздивляючись просфирки з невеличкими хрестиками по центру.
Зїмо, а тоді ти мене заплетеш, бо я такою розпантьохою не можу ходити містом. Хтось подумає, що я в копиці ночувала.
Сонце ще не сягнуло денного зеніту, і в Ксеньки та Вальки було купа часу до полудня, а перекус сили небесні уже послали. От малі й сиділи, розмахуючи ногами, під Свято-Троїцькою церквою в центрі свого всесвіту і так само в центрі провінційного містечка, відщипуючи по крихті від просфири і посилаючи до рота вже трохи зачерствілі, але смачнючі шматочки святої їжі.
А як же я тебе без гребінця розчешу? розробляв стратегічний план Валька поміж жуванням.
Чесно кажучи, він уже не вперше так-сяк заплітав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такої справи гребінця ще жодного разу не доводилося.