А як же я тебе без гребінця розчешу? розробляв стратегічний план Валька поміж жуванням.
Чесно кажучи, він уже не вперше так-сяк заплітав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такої справи гребінця ще жодного разу не доводилося.
А пальці у тебе є? запитала Ксенька. І сама відповіла на очевидні питання: Є! Розгребеш пальцями, наче гребінцем, і заплетеш, бо далі я ні ногою.
Валька важко зітхнув і, дожовуючи просфиру, заходився біля розкуйовдженого волосся. Спочатку він розплів кіску, і це ніяких протидій з боку його клієнтки не викликало, але коли він запустив у гривку пальці й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кірова.
Ой-йо-йой! Ти мені голову так відірвеш! Що ти робиш?
Я ж казав тобі, що без гребінця нічого не вийде.
Нічого ти мені не казав. Ти просто хочеш, щоб я стала лисою.
Та нічого я не хочу! І заплітати твою мишачу косу теж. Сама заплітайся!
От якби ж то уміла, зроду-віку тебе не попросила б
Вони якусь хвилину сиділи спинами одне до одного і мовчали, але Ксенька такого довгого німування не витримала:
Не дмися, як пузир на воді, а то лопнеш.
А ти не лопнеш?
Ой, Валь, оце ми з тобою тут сидимо і забули, що на нас дивиться Бог. Давай уже не будемо лаятися. Чи ти все ще думаєш, що Бога немає?
Я сумніваюся Але той служитель мені сподобався. А тобі?
Спочатку я злякалася, але коли він так тихо говорив з нами, тоді вже трошки сподобався й мені. А як сказав тій чорній тітці, щоб дала нам по просфирці, то й зовсім Пішли вже до базару, бо я щось не дуже наїлася. Ти мені хвоста завяжи лєнтою та й фсьо
Абияк загнуздавши дівчачу гривку пожмаканим атласним кісником, Валька повеселішав. І дітвора, взявшись за руки на знак примирення, з надією на пиріжок почимчикували під пильним наглядом Всевишнього до «Чайної», де працювала Ксенчина мама.
Ці діти вже не були вкрай голодними, та й вкрай ситими теж не були. Вони могли загризти голод зеленими абрикосами чи такими ж яблуками, до чорноти замурзатися шовковицями, а ще можна було залізти на чиюсь чужу вишню, знайти там гульку бурштинового кольору, відколупати її руками чи й відгризти зубами від кори й кутуляти в роті тягучий глей, який прилипав до зубів, але вважався мало не делікатесом. Та пиріжок із «Чайної» то справжнє свято для напівситого дитячого шлунку. І саме сьогодні Ксеніна мамка обіцяла їм таке торжество.
Жарота поволі захоплювала малолюдне о такій порі місто в полон. Чимчикувати чи бігти так як бігли ще нещодавно вже не виникало ні потреби, ні бажання, і малеча пленталася, роззираючись на поодиноких перехожих та на одноповерхові будиночки вздовж вулиці Радянської. Ось уже добрели до перукарні. Круті східці з двох боків упиралися в двері із малесенькими віконечками, і звідтіль пахло одеколоном «Шипр». Валька сказав:
От не люблю я цих східців і тамтешньої тітки Зіни. Вона як наскубе тією ручною машинкою, так у мене цілий день башка болить, наче хто все волосся повисмикував. Вона крім «чолочки» нічого стригти до пуття не вміє. Я її просив, щоб під «бокс», як дядю Васю, а вона «чолочку»
Та ти хіба не знаєш, що дядя Вася хахаль тітки Зіни? А ще він ножиці гострить, то вона його тільки під «бокс» і стриже.
Та про те, що він ножиці й ножі точить, усе місто знає, а от про те, що хахаль Слухай, а ти така мала, майже на два роки менша за мене, і вже знаєш. Звідки?
І не на два роки я менша, а на півтора Та я вчора, коли ти пішов спати, з мамкою і тіткою Майкою на лавці сиділа-сиділа Та там і заснула, але чула все, що вони говорили.
А ми з Валеркою знову пів ночі не спали, сумно видихнув Валька і замовк.
Ксенька теж зітхнула з дорослим розумінням і нічого не спитала у свого товариша. Вона знала про біду, яка не дає спати усій сусідській родині. Є у Вальки і його старшого брата Валєрки дід. Звати його Прокопом. Так от той дід Прокіп досі не повернувся з війни. Тобто він уже більше пятнадцяти років удома, а думає, що на війні. Після Європи він ще й в Азії повоював з японцями. Кажуть, його там в «загранотрядовці» упекли. А після Перемоги він залишився на «зверхсрочну» чомусь не поспішав додому. І тепер пє той дід по-чорному. А ще кажуть люди, що повернувся з бійні як з налигача зірвався. Був дід як дід, а став чортом. І живе той чорт у одній «жилкопівській» квартирі з родиною свого сина, бо баба, його вірна дружина, від того хронічного життя на війні пішла на гілляку повісилася. Кажуть, перед тим дала дідові в руки сокиру, лягла на долівку й сказала: «Рубай! Більше не можу». Він її ногою штурхонув і пішов з хати. А вона на гілляку, прямо в дворі далі ноги не донесли. А дід вікує, і вночі, коли потомлена родина спить, він хлопцям влаштовує передову.
Ану подйом, сукіни дєті! Встать, я сказав! горлав він посеред ночі, стоячи у спідньому на дверях кімнати.
Валька схоплювався з ліжка, розштовхував брата, який зазвичай міцніше тримався сну, і вони ставали по стійці «струнко», сподіваючись якнайшвидше прорватися повз «загранотряд», тобто повз діда, до кімнати, у якій спали батько з мамою. Та дід стояв намертво, як сам казав, до останнього патрона, і гаркав:
Вперьод! За Родіну, за Сталина! Ложись, ложись! І ползком, ползком
За мить він уже й сам падав на підлогу і повз, важко сопучи поряд хлопців, збиваючи жужмом домоткану смугасту ряднину Той із братів, хто опинявся скраю, плазував до дверей і щосили летів до батьків, щоб вони утихомирили діда. Та частіше утихомирення оберталося на стократ гучніший рейвах, який закінчувався насильницьким актом: діда звязували і тягли в сіни на стару зачовгану москвичку. Там він ще якийсь час гнув триповерхові словосполучення, проклинаючи фріців, а потім затихав і спав мертвецьким сном до обіду наступного дня.
Кілька хвилин малі йшли мовчки. Невеселі думки іноді печуть і дитячі голови. Та все ж від сміху до сліз чи навпаки відстань у дитинстві значно коротша. І, дійшовши до знаменитої аптеки на розі Радянської та Леніна, вони пригальмували. От хто в місті не знає, що ту аптеку засновано з наказу самого Петра I, той не знає нічого, бо навіть Ксенька у свої шість рочків про те знає достеменно. Як не знати, коли в тій аптеці працює горбата, але дуже грамотна тьотя, а головною там Белла Борисівна. І коли вони з Валькою йдуть по порошок від якоїсь чергової напасті, то, попри постійне велелюддя, устигають дізнатися щось цікавеньке. А ще вони знають, що всі травяні чаї тут із Берозоточі Але зараз їм не до чаю, бо перед очима пиріжки з вишнями, які випікають у «Чайній», де працює Ксенина мамка. А «Чайна» якраз навпроти аптеки теж на розі тих самісіньких вулиць, і в колоритному закладі ніколи не буває безлюдно, бо там продають не тільки пиріжки
Пузата діжка стоїть впритул до високого рундука і чекає, коли хтось почне накачувати штуковиною, схожою на насос, пиво на розлив. Іноді це робить сама мамка, та частіше, щоб прискорити процес, хтось із відвідувачів займається сумнівним видом спорту. От і сьогодні, щойно дітвора переступила поріг «Чайної», у очі кинувся дядечко, який підкачував подачу пива. А Ксенина мамка розливала питво в пузаті скляні келихи, даючи осісти шумовинню, щоб її ніхто не лаяв за торгівлю піною.
Мам, крикнула Ксенька мало не з порога, ми по пиріжки! Уже напекли?
Матінка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усміхаючись самими очима, так уміла тільки вона і мовчки кивнула головою на знак того, що пиріжки таки напекли.
Наша парочка рушила до рундука поміж ще не дуже чисельного чоловічого гурту. Як правило, завсідниками цього закладу були переважно таки чоловіки. Безногий чоловяга, зодягнений у вигорілу гімнастерку, сидів на дощечці з роликами-підшипниками замість коліс, а поруч нього на підлозі лежали дві деревянки з петлями для рук. Біля діжки управлявся вусань, не знімаючи плетеного кошика з плеча, що свідчило про його дрібноміщанську вдачу. Чоловіки перегукувалися.
Ти мені, браток, великий бокал візьмеш чи такий собі, аби відчепитися? У вас там у селі таки хоч дрібку легше. Харч свій і дах на головою, гукнув безногий.
Еге ж У нас і в ліс дров не треба везти. Тільки за дармодень треба спину гнути. А дівчата як співають: ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні. Їм абищо співати А ти сам живеш?
Та не сам У матері живу. Вона мене за дитину тримає, нікуди не відпускає. Каже, що зараз інваліди кудись зникають. Ходить за мною слідком малим був так не ходила. А це бігає то у воєнкомат, то у соцбес, то у райком Хоче мені мотоколяску-інвалідку вибити. Отоді я заживу. Може, підробляти стану, і тоді вже я тобі куплю пива, а отих малих, Ксеньку і Вальку, на своїй колясці покатаю Правда ж, малеча?
Валька і Ксенька перезирнулися і прудко прошмигнули до мамки за пиріжками. Вони вже не вперше бачать тут безногого і знають його круту вдачу, яка прокидається вже після третього хмільного келиха. А як ще хтось хлюпне в те пійло грамів сто «Московської», то як по вуху хто чоловіка вдарить. Ну точнісінько тобі дід Прокіп, тільки без ніг.
Дядько діждався, коли мамка долила в келихи пива до самісінького краю, і, не знімаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сірою долонею, крякнув, смикнувши шиєю, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадібним ротом до питва. Він ковтав, не відриваючись ні на мить без передиху. Здавалося, що поспішає; бува дядько передумає і забере недопите. А дядько нарешті спроквола поставив свого кошика на дрібні, зачовгані чоботами кахлі підлоги, притис його поміж своїх стоптаних черевиків і поволі умочив вуса в тонку смужечку пивної піни. Він ковтав напій так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар