Горлишко, ай-я-яй! какоє горлишко! вигукнув дзвінким голосом, зазирнувши з допомогою чайної ложки хворому до рота. Порошочєк Сєйчас же
Він дістав із кишені складальний ножичок, сів до столу і почав товкти якусь пігулку, за мить у нього в руках опинився папірець із порошком. І тут до кімнати зайшла Ксенька провідати хворого. У одній руці вона тримала ляльку-мотанку, яку точно згорнула сама, намалювавши послиненим хімічним олівцем великі очі й такі ж губи. І якщо сині очі обличчю ляльки не шкодили, то сині губи товарного вигляду не додавали. Гора кинув оком на малу, скочив на ноги і розшаркався перед дівчинкою, схиливши голову в привітанні.
Ах, мілая баришня, я нє рєкомєндую посєщеніє. Мікроби такіє коварниє созданія. Ну, ви мєня понялі?
Дівчина стояла каменюкою і мовчала. Тоді Гора мигцем висипав порошок у столову ложку, додав туди трохи води і, допоки Валька кривився, ковтаючи через силу ту гірку гидотну суміш, прорік, піднявши догори вказівного пальця, дивлячись на Ксеню:
Сєгодня порошочєк, завтра порошочєк, а послєзавтра ми с вамі, очаровашка, будєм танцевать. І Валєнтін тоже.
Лікар крутнувся на одній нозі довкруги себе, аж поли його легкого світлого піджака розлетілися навсібіч, і пішов до дверей, посилаючи Ксеньці рукою поцілунок.
Моя бабуся сказала б, що шкура на ньому горить, промовила дівчина, щойно двері за ним зачинилися. Та він добродушний. Валь, ти як?
Ніяк, промимрив Валька і заліз під ковдру з головою. Тобі ж сказали, що тут мої мікроби
Хлопцеві не хотілося, щоб хтось бачив його таким безпорадним. Є люди, яким дуже хочеться, щоб під час хвороби їх жаліли, щоб до них ходили відвідувачі, а Вальці те не треба. Він хотів побути на самоті і якомога швидше одужати.
Як не дивно, але Ксенька зрозуміла все з пів слова і не стала діймати хлопця пішла. Та не встиг хворий заплющити очі, як двері кімнати широко розчинилися і голос діда Прокопа сколихнув не тільки фіранку на вікні, а й електричну лампочку, яка висіла під стелею на звичайному перекрученому дроті.
Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лєчіть. Давай, підіймайся і за мною!
Діду, я не можу. У мене немає сили.
А я тобі плече підставлю. Якщо треба, Валєрку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобі по секрету, коли прийшлося жити на Дальнєм Востокє, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.
Він допоміг стати онукові на ноги, які достобіса тремтіли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, і повів малого за собою. На вулиці їх побачила Ксенька і потеліпала слідом, біля сараю старий Прокіп пригальмував і вишкірився на дівчину:
Ану марш отсюда! Чого шпіониш? Хоча, стій!
Він припер Вальку до деревяних одвірок, шаснув у сарай, вмить повернувся і тицьнув Ксені в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.
Німецька, щоб ти знала! Я її беріг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.
Він по-діловому підморгнув дівчині і, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою двері.
Куди ти мене тягнеш, діду? Я зараз упаду. Чи ти не пяний, бува? спробував відбитися хлопець.
Молчать! сердито гаркнув старий.
Він до смерті не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про пянку. І вже коли вони опинилися в сараї із жорнами, то там в центрі благенького приміщення стояла величезна діжка, яку Валька сто разів бачив. У тій діжці зазвичай бовтався такий-сякий домашній реманент третього ґатунку, і мабуть, ляльку дід дістав саме звідти. Та тепер у діжці було повно-повнісінько гаряченької води, яка де-не-де просочувалася між щілин. Вона, стікаючи ледь помітними струмочками, поволі утворювала в сараї болітце. Від використання не по призначенню діжка вже розсохлася, але ще не остаточно.
Діду, ти що, хочеш мене зварити? перелякано мовив Валька. Я ж не Іванушка Дурачок і навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полізу туди, хоч убий.
Але Вальці було лишень сім рочків, і від не такого вже й ситого життя-буття кістками він трохи поторохкував, а дід був жилавий сили ще вистачало. Отож він далі полеміку з приводу буду-не буду з онуком не вів. Смикнув з бідолашного ковдру, підхопив на руки малого й поволі опустив у діжку. Валька й ойкнути не встиг, тільки в очах йому сто метеликів одразу замелькало.
Ти, Валь, не того Не дрейф. Я усі трави на Плютенцях позривав і запарив, а ще сухої гірчиці сипонув. Ми твою хворь одним махом унічтожим. Щас я ще гаряченької піділлю, а то, бач, витікає, та й вичахає.
Але Вальці було лишень сім рочків, і від не такого вже й ситого життя-буття кістками він трохи поторохкував, а дід був жилавий сили ще вистачало. Отож він далі полеміку з приводу буду-не буду з онуком не вів. Смикнув з бідолашного ковдру, підхопив на руки малого й поволі опустив у діжку. Валька й ойкнути не встиг, тільки в очах йому сто метеликів одразу замелькало.
Ти, Валь, не того Не дрейф. Я усі трави на Плютенцях позривав і запарив, а ще сухої гірчиці сипонув. Ми твою хворь одним махом унічтожим. Щас я ще гаряченької піділлю, а то, бач, витікає, та й вичахає.
Діду, мені погано. Голова обертом
Терпи, пацан! Зараз я тебе рядниною накрию, щоб пропотів.
Не треба, діду, я не витримаю
Ще чого? Ти ж козак!
Ні, я вже не козак, діду, а рак варений. Усе встаю!
Сиди, я тобі сказав!
Не можу
І хтозна, скільки б іще дід «виварював» хлопця у діжці, коли б не нагодився з роботи Вальчин батько і за Ксенчиною наводкою не заспішив у сарай.
Та, що ти тут робиш? І де хворий Валька подівся? Невже одужав? гукнув він, стоячи на порозі сараю.
Може, вже й одужав. Ми тут з ним процедурами займаємося
Якими ще такими процедурами? Чи ти не здурів, батьку?
Пап, пап, забери мене з цієї діжки, бо я зараз помру, подав голос Валька і з жалості до себе самого тихенько заплакав.
Добре, що краплі поту й випари дідового зілля вже текли по хлопячому худенькому обличчю й ніхто не помітив тих страдницьких сліз.
Батько закутав хлопця в ряднину і поніс на руках в квартиру, а слідом поспішав дід, і обоє вони залишали після себе величезні кавалки багнюки, яка утворилася внаслідок протікання діжки. На порозі будинку батько пригальмував, озираючись на свої брудні черевики й сліди від них. Тоді дід послужливо припав до ніг сина, щоб розвязати шнурки
Наступного дня справжня літня жарота повернулася в містечко. Слабкий, але вже з нормальною температурою Валька сидів на ґанку з величезним куснем білого хліба, густо змащеного торішнім малиновим варенням, яке мама дістала з льоху на честь синової хвороби. Поруч нього примостилася Ксенька з гумовою лялькою у руці, вона намагалася не дивитися на смакоту, і саме те, що вона весь час зирила тільки вбік, видавало її очевидне бажання.
На відкуси! Тільки з іншого боку, бо в мене ж мікроби, сказав хлопчик і повернув хліб з варенням непочатим краєм до Ксеньки.
А я тобі завтра дам відкусити зі смальцем. Мамка казала, що топитиме здір, бо наші гості скоро уші нам поодїдають. Валь, а це Гора тебе вилікував чи дід Прокіп?
Обидва Вони ж мене лікували по черзі.
Малі сиділи й жували смачнючий хліб, сонечко припікало, птаство вищебечувало, старші всі розбіглися у справах І так хороше було у тому маленькому дворі на вулиці Плєханова, колишній Малодворянській, що Вальці хотілося зупинити час і вже не рости далі, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолітнього життя й не вирішувати ті проблеми, які весь час постають між батьком і мамкою, доводячи їх до репету. Він розумів, що так не буває, але ж так хотілося чуда. Та він ще не знав, що найбільше чудо це вволити людські бажання, бо вони невичерпні. Хоча часто буває так, що найбажаніше в житті згодом стає найбільшим тягарем і людина ладна позбутися колись бажаного, але не знає як.
* * *Час летів, а Ксенчині родичі ніяк не їхали на береги своєї Ками. Одного суботнього вечора, тікаючи від лементу Васі й чергової «військової операції» підпилого діда Прокопа, парочка таки почалапала на «кіровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика. Містянам, виявляється, вряди-годи вкрай необхідно потанцювати, і вони останнім часом кожної суботи поспішають до церкви, щоб вдовольнити свої нагальні бажання. І якщо хтось думає, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нічого подібного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурні забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно заповнити створену нішу.
Легко прошмигнувши між пар, що кружляли під звуки духового оркестру, і суворої тіточки білетерки вглиб приміщення, Ксенька і Валька задерли голови на бачені вже фрески. Подекуди лики святих були завішені плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танці з височини свого загадкового буття. Під час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала: