Марго та сексот - Раїса Плотникова 6 стр.


 Папка!  радісно вигукнуло дівча й кинулося назустріч високому чоловікові, одягнутому в широченні флотські штани і сорочку з куцими рукавами.

Розкинуті чоловічі руки тільки одну мить тримали малу дзиґу біля грудей, бо вона лише вдихнула батьківський запах, чиргикнула своїм розпашілим обличчям об щетину його підборіддя і вже вислизнула рибиною на асфальт. Батько навіть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотінь не дає. Контузило його у сорок пятому перед самісінькою Прагою, тоді тільки встиг вісімнадцять своїх рочків ознаменувати медаллю «За отвагу». Більше нагород у нього не було.

А нараз у нього було бажання сповістити своїй Ксеньці, що допоки вона мандрувала містом, до них приїхали родичі із берегів далекої Ками. Та хіба встигнеш рота відкрити, коли дитину вітром здуло

Чкурнувши дворищами, малі випередили батька й за кілька хвилин опинилися в своєму дворі. Вони ще зранку знали, що сьогодні Вальчин дід Прокіп після обіду не пє, бо намірився жорна годувати. Так-так, навіть вночі, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезіння, крізь марення пияки проривалося:

 Нє трож мєня, сукіни дєті! Мені завтра жорна кормить.

Дивна річ, коли дід згадував війну і розгортав удома бойові дії, розмовляв російською, а коли повертався з війни на якусь коротку дещицю часу, переходив на любий всьому місту суржик.

Ксенька й Валька влетіли в кособокий сарайчик, склепаний із трухлявих дощок, і кинулися до старих дореволюційних жорен, які уже терли зернину за зерниною на борошно. Дід Прокіп мовчки крутив верхній камінь спеціальним пристроєм, а нижній стояв непорушно і в жолобок сипалася ледь сірувата субстанція, яку важко було назвати борошном.

Мішок із зерном стояв обабіч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала її на зуб.

 Тьху! Несмачно. І як із такого млинці печуть?!

 Із такого млинці не печуть,  буркнув дід.  За третім разом мука стане білою, і з того вже можна буде пекти млинці.

 А як ви думаєте, зернині боляче, коли її розжовують жорна?

Валька і дід перезирнулися, але відповіді на таке каверзне питання ні в малого, ні в старого не знайшлося. Ксенька важко зітхнула і, втративши інтерес до одноманітного процесу, пішла додому. Це її товариш міг годинами дивитися на тертя каменю об камінь, на жолобок, із якого сипалося розтерте зерно так народжувалося борошно. А дівчинці стало сумно, бо все очевидне ніколи не вдовольняло допитливої натури, і її найважливіші питання часто лишалися без відповіді.

За порогом рідного дому чекав справжній ґвалт, бо там мало не в прямому значенні слова на голову Ксеньці впали гості. Найнесподіванішим був маленький хлопчик Вася, якого треба було похрестити в тутешній церкві. Вася був зовсім малим і не вмів ходити, він весь час плакав. Це страшенно дратувало дівчину і вона вже знову хотіла втекти в сарай до діда Прокопа, навіть згодна була дотемна стовбичити під тими жорнами, які так подобалися Вальці, аби тільки не чути це ревище. Та мама й тітка Галя, мамка того крикливого Васі, настирно підштовхували її до малого крикуна й наперебій торохтіли:

 Та пограйся ти з дитиною!  шепотіла мама на вухо.

 Поіграйся! Он хороший мальчік,  запевняла Ксеньку тітка.

Нічого хорошого у цій переляканій невеликій людинці Ксенька не бачила. Чорняве, куце, крикливе дитинча, мабуть, ще й гратися не вміє. Ні, ну що хорошого ці дорослі побачили в тому, що Вася кричить на всю Плєханова? Чесно? Ксеньці, окрім того, що тріснути малого по голові алюмінієвим кухлем, нічого не хотілося. Може, вона погана дівчинка, але ж правдива. І якщо терпить оцих родичів, то тільки заради мами. Отак сідає на малюсінький стільчик у кутку, наче покарана, і затуляє вуха вказівними пальцями. Цікаво, невже у тому місті, де живуть ці родичі, немає жодної церкви, щоб їхати з крикуном на край світу тільки для того, щоб його охрестили?

Дядько Сашко і тітка Галя розмовляли російською, але не зовсім такою, яку Ксенька чула повсякчас довкола себе. Це була російська мова з акцентом. Особливо чудно було дівчинці, коли дядько сказав:

 Девчьонка, ти зачєм строил такую страшную рожицу? Вася пугаєтся.

 І як ви тільки в школі училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки віддадуть руську чи українську, але точно знаю, що девчьонка це вона, а не він,  прошипіла з притиском.

Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали усіх сусідів розкотистими піснями, яких Ксенька раніше не чула. І що дивно, батько теж співав і не гикав, не гальмував ну ніби зцілення від контузії з ним нарешті трапилося.

Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали усіх сусідів розкотистими піснями, яких Ксенька раніше не чула. І що дивно, батько теж співав і не гикав, не гальмував ну ніби зцілення від контузії з ним нарешті трапилося.

Спала тієї ночі Ксеня без маминої казки на двох стільцях, засланих ватянкою, бо її ліжечко окупував крикливий Вася. Ні, проти такого спання дівчинка нічого не мала, адже всілякі переміни місця дислокації їй були до душі, та й у хаті ж не надворі й за шию не капле. Але вже перед ранком вона таки звалилася з імпровізованого ложа, яке розїхалося врізнобіч, і з переляку, не збагнувши, де опинилася, загорлала не гірш Васі:

 Ма-а-а!!! Мамочко, де ти?

Сиділа під стільцями з ватянкою на голові, а здавалося, що опинилася саме у дворовому погребі, у тій страшній ямі, з якої починається довга й лячна дорога на той світ. А Ксенька хоч і обожнює мандри, та до таких ще зовсім не готова вона їх тільки уявляє, і на тій уявній картинці багато зловісних кольорів. У кожної людини є свої страхи, і ті страхи розпорошуються часом і досвідом, а буває тримають все життя, як собаку на привязі. А у Ксеньки досвіду було як кіт наплакав. І як тут не загорлати!

 Тихо-тихо, дитинко! Не кричи. Ти вдома І всі ми тут  зашепотіла мама, скидаючи ватянку з дитячої голови.

І оте фатальне «всі ми тут» постало в уяві малої дійсним вироком.

 Що, і Вася тут? Це той Вася, якого треба хрестити в нашій церкві? Мамо, ну невже у них там, на Камі, немає жодної церкви?

 Та є якась одна, але дядько Сашко начальником на заводі працює, він комуніст і боїться, що його виженуть з партії й з роботи знімуть, якщо наважиться в церкві охрестити свою дитину,  продовжувала шепотіти мама, час від часу приставляючи пальця до губів.

* * *

Та не так сталося, як гадалося Назавтра все місто знало й гуло гулом про те, що Свято-Троїцьку церкву на «кіровському» майдані зачинили наглухо і відтепер там ніхто нікого не зможе охрестити. Народ завмер сполохано. Хіба хто із старших людей забув таке слово, як «голодовка», чи таке словосполучення, як «чорний воронок»? Хоча вголос не можна було про те говорити, але Ксенчина голова була битком набита чутками чи не з самої колиски. Та ті напасті жили десь осторонь, й оскільки на дитячі питання з тямою ніхто нічого не відповідав, саме її особистий страх був якимось інфантильним. І саме ця подія подавала надію на те, що Васю хрестити в місті немає де і він зі своїми батьками швиденько поїде з Посульських берегів на береги його родимої річки Ками.

Ксенька з Валькою зганяли на майдан і пересвідчилися, що двері церкви зачинені щільно, і навіть хреста на горі даху вже немає. Люди казали, що там до війни височіли й сяяли золоті бані, і знесло їх бомбою. А тепер і хрест зник безвісти.

Валька засумував невимовно. На нього просто таки напала велика туга. Він не хотів мандрувати, сидів удома і вже зовсім скоро вивчився майже самотужки читати не по складах, а так само бігцем, як і мама. І Ксенька тому зраділа страшенно. Вона таємно сподівалася на миттєве перевтілення себе, читаючої по складах, на читаючу по-дорослому, звичайно, не без допомоги свого вірного товариша.

Але Валька захворів.

Тоді несподівано похолоднішало. Ну, буває ж таке й влітку: вітер змінить напрямок, і холод як ушкварить, так ушкварить. А брати якраз пішли бобирів на Сулі марлею ловити. Узялися за діло, як воші за тіло. Поганяли по мілководдю, пошаруділи водоростями біля берега, та не довго бовталися, бо одразу посиніли й вдарили дрижаками по безлюдній «водокачці» так народ називав стихійний пляж нижче пристані. І з надією на смажену увечері картоплю без мініатюрних та смачнючих бобирів, рвонули на всіх випарах на гору, додому. І Валєрці нічого, а Валька наступного дня вже горів.

Оскільки батьки мали бути на роботі, за хворим доглядав старший брат. Та Вальці стало вкрай зле, його теліпало-теліпало, і враз якісь величезні й гарячі руки потягли у страшезну прірву хлопець втрачав свідомість. Валєрка перелякався в смерть і, не довго думаючи, помчав у залізничну лікарню за лікарем з дивним і величавим прізвищем Гора. А чому саме в ту лікарню? Та тому, що їхня мамка працювала в ОРСі, а цей магазин від ЮЖД. Ну щоб не напружувати мозок читачам абревіатурами, то ОРС це «отдєл рабочего снабжения», ЮЖД «южная железная дорога». Словом, лікар, якого величали доктором Горою, приїхав вже майже під вечір на бричці, запряженій вороною кобилою й гнідим конем, легко, не дивлячись на свою округлість з усіх боків, сплигнув зі східчика і вмить опинився біля Вальки. Він уважно дослідив хлопця на предмет дихання, сто разів прикладаючись фонендоскопом до гарячих як ковальня грудей і худющої спини.

Назад Дальше