А все таки куди ж подівся ваш чоловік? знову запитав Кравчук, прокидаючись від задуми.
Він поїхав у той район, куди його призначено. Він тільки за три дні буде тут.
Значить, ви зовсім виїздите з нашого виселка, з сумом сказав шахтар і зідхнув.
Олена Олександрівна уважно подивилася Кравчукові в очі й промовила:
Хіба вам і справді неприємно, що я виїздю?
Дуже неприємно! вирвалось шахтареві.
Ну, як неприємно, то тоді Олена Олександрівна зупинилася. Знаєте, що, товаришу Кравчук, я бачу, що вам бракує обстановки для нашої цілковитої одвертости й тому я вас запрошую до себе. Ви на якій зміні працюєте?
На нічній, відповів шахтар і відчув, як йому надзвичайно солодко стиснуло серце.
Шкода А втім, ви до мене зайдете завтра вранці. Добре? Як тільки вилізете з шахти добре?
І тут же Олена Олександрівна заметушилась: мовляв, йому ж треба за годину йти до загодовні, а вона його затримує. Словом, до побачення. До скорого побачення у неї! Він може вранці сміливо заходити, бо чоловік повернеться (вона ще раз повторює) тільки за три дні А втім, це не має ніякого значення, бо вона вже щось вирішила. Він розуміє її вона щось вирішила! І ніщо вже тепер її не стримає. Словом, завтра вирішальний день.
У вас теж завтра вирішальний день? спитала Олена Олександрівна, потискуючи руку шахтареві.
Так. Завтра кінчається соцзмагання з сусідньою шахтою. Завтра останній день.
Не говоріть так, з тремтінням у голосі сказала жінка. День вирішальний, але не останній. Я хочу, щоб це був перший день. Добре? Хіба ж соцзмагання кінчається? Воно ж тільки-но починається правда?
Олена Олександрівна ще раз стиснула руку шахтареві і, взявши з нього слово, що він обовязково завтра зайде до неї, раптово зникла в теплій темряві літньої зоряної ночі.
IV«Господи, Боже мій, думав Кравчук, ідучи до заголовні, який я безвихідний дурень! Жінка вже сама говорить мені, що кохає мене, а я стою біля неї й лупаю очима. Та невже не можна було хоч би цю біленьку ручку поцілувати?» Фу, яка гидота! Не кавалер, справжнісінький тобі бельбас!»
Проте гнівався він на себе не довго, бо спогад про завтрашню зустріч так рожево виглядав, що він уже готовий був себе присоромити: мовляв, не треба бути таким прожерливим. Правда, він проморгав декілька щасливих хвилин, але хіба його завтра не чекають більш прекрасні години?
«Та все таки чим же скінчиться ця зустріч? думав він. Що вона вирішила? Про що вона говорила?»
А втім, що б вона не вирішила, а йому турбуватись нічого, бо він певний, що всяке її вирішення піде йому лише на користь.
До заголовні вийшло сьогодні чимало робітників і тому шахтний двір зі всіх сторін блимав вогниками «Вольфа», лямпочками, що їх тримали шахтарі в руках. На естета ця підготовка до походу в глибокі підземні поля й штреки справила б надзвичайне вражіння, він би, очевидно, порівняв цю вогняну метушню на темному дворищі, скажімо, з так званими, «страшними» огнями, а шахтарів з якоюсь таємною і (обовязково!) надзвичайно прекрасною ложею, але виселкові люди до всього цього звикли, і знали, що всі ці вогники, як і їхні носії, за якісь кілька хвилин зникнуть під землею й стануть там на важку відповідальну й зовсім прозаїчну працю і знали, що з цього «красиво» захоплюватись не варт.
У заголовні Кравчук зустрівся з Коробкою.
Хіба я не казав, сказав Коробка. Тепер будуть пиячити кілька день.
Ти знову про Шруба з Остапенком?
Та про кого ж, як не про них, і Коробка сплюнув. Оце так у останній день змагаються сукини сини!
За пять хвилин кліть забрала товаришів і з «вітерцем» спустила їх на 400 з гаком метрів. Ще за мить вони вже йшли по штреку, прислухаючись до дзвоників і даючи дорогу вагончикам з вугіллям, що випливали з вогкої темряви неясними силюетами, як і їхні возії: коні й коногони.
Коли Кравчук взяв до рук відбійного молотка й почав ним працювати в чорному закутку штрека, від образа Олени Олександрівни знову нічого не зосталось, крім того ж таки ніжного стиску в серці. Цей стиск до свідомости, можна сказати, не доходив і був як той, тимчасово прибитий вогкістю, вогник, що йому тільки за якийсь час дозволять розгорітись і забушувати. У заголовні він зустрів завшахти і узнав від нього, що передостанній день дав 104 проценти. Це його ще більше підбадьорило, бо коли передостанній вийшов переможцем, то останній, вирішальний, мусить його перевищити на кілька відсотків: йому відомо було, що сьогодні кліть забрала багато більше вибійників, ніж у цю зміну вона забрала вчора.
Відбійний молоток так легко врізався в пласт і такі великі глиби одривав вугілля, що Кравчукові здавалося, що не він працює, а хтось інший, що стоїть за ним і посилює його мязи своїми міцними, як сталь, руками. Він працював без відпочинку й почував, що сьогодні його ніхто й ніщо не стомить. Деренчав відбійний молоток, шипіло повітря крізь шлангу, але він цього нічого не чув: він тільки бачив пласт, що посувався вглиб під натиском його напружених мязів. Він сьогодні взявся побити рекорд, дати стільки, скільки дає, принаймні в звичайні дні, весь участок. Він тільки тоді опамятався, коли його взяли за руку й сказали, що вже час подавати й на-гора. Тільки тоді він глибоко зідхнув і озирнувся навкруги.
Ну, й нагатив! сказав хтось позаду нього. За тобою скоро цілий участок не вженеться.
Він уже й сам бачив, що рекорд побито, тому йому й приємно стало на душі, наче дивився він не У вогку темряву переможеного пласта, а на золоте проміння ніжного весняного сонця.
Ну, так хто ж з вибійників береться вступити зі мною в соцзмагання? задерикувато кинув Кравчук.
Його виклик спершу не найшов відгуку: очевидно, ніхто не ризикував сперечатися з такою продуктивністю праці, якої досяг Кравчук. Але потім обізвалося кілька голосів:
Коли хочеш, беремося обігнати тебе парою. Ти один, а нас двоє. Згода?
Я беруся сам обігнати! самовпевнено заявив широкоплечий вибійник, підходячи до Кравчука.
Кравчук подивився на широкоплечого й, впізнавши в ньому відомого старого вибійника, подумав: «саме тебе я й чекав».
Згода! Давай руку! сказав він і додав: на місяць. А там подивимось.
Я брався обігнати тебе за день, поліз був рачки широкоплечий і тут же засоромився! А втім, добре: хай буде на місяць!
Свідки розняли їм руки й скоро Кравчук був нагорі. І тільки тоді, коли він попав нагору й коли вже ранкове сонце умивало його чорне обличчя своїм теплим променем, тільки тоді він згадав про Олену Олександрівну й відчув, що зараз лише про неї він і може думати.
«І нічого тут поганого нема, заспокоював він себе, виходячи з лазні. Право думати зараз про неї я заслужив своєю вдарною винятковою роботою в цей вирішальний останній день».
Кравчук ішов бадьорим кроком. Він зовсім не відчував утоми, наче залишав за собою не важку нічну роботу в шахті, а мяке ліжко, що на ньому він проспав принаймні добрих сім годин. Ранок був ніжно-голубий і надзвичайно запашний: з якогось садка долітав запах липи. Цвірінькали й пурхали горобці й десь торохкотів важкий грузовик. Ніколи Кравчук не був так переповнений радістю життя, як у цей день. І тому, коли вчора він ще не наважувався малювати картини своєї зустрічі з Оленою Олександрівною, то сьогодні він остаточно розперезався: він уже цілував її ніжні мякі руки, він навіть уже обіймав її як свою дружину.
«Тепер я скажу тобі все й буду з тобою до кінця відвертий, думав він. Тепер тобі прийдеться стримувати мене. Сьогодні вирішальний день і під землею й на землі Останній день!»
Вона сказала, що не можна цей день називати останнім. Кравчук пригадав, як їй затремтів голос, коли вона заперечувала проти назви сьогоднішнього дня останнім, і несподівана тривога неприємного торкнула його серце.
«От тобі й маєш»! подумав він. Не мала баба клопоту, так нате вам вигадку. Вона просто не хоче зі мною розлучатися тут уся розгадка й ховається. А потім вона й справді має рацію: який же це останній день, коли він тільки вирішальний?»
Хоч Олена Олександрівна й пропонувала йому зайти до неї сьогодні прямо з шахти, але Кравчук вирішив спершу переодягтися і лише з гуртожитка піти до своєї коханої. Він, звичайно, дуже поспішав, йому кожна хвилина була дорога, але не можна іти в цьому брудному вбранні.
В гуртожитку нікого не було: Коробка ще не прийшов, а Шруб та Остапенко, очевидно, десь пиячили. Кравчук хутко переодягся в новий костюм і, затягнувши краватку та змахнувши порох з черевиків, вийшов на ганок.
А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! перерізав йому дорогу пяний Шруб. Багато нарубали?
Остапенко, що теж ледве тримався на ногах і стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонів пяним голосом:
Не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми!
Зачім до казарми? висмикнув руку Шруб. А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?
Чого тобі треба від мене? спитав Кравчук і відступив на два кроки.