А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! перерізав йому дорогу пяний Шруб. Багато нарубали?
Остапенко, що теж ледве тримався на ногах і стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонів пяним голосом:
Не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми!
Зачім до казарми? висмикнув руку Шруб. А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?
Чого тобі треба від мене? спитав Кравчук і відступив на два кроки.
А того мені треба, що ти мені жити не даєш! Шруб блиснув своїми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звірячу ненависть.
Ти сам собі жити не даєш своїми прогулами, сказав він. Як тобі не соромно, Шрубе, ти ж старий робітник! Невже в тобі ніколи не заговорить совість?
Кажеш, ударничку, совість? і Шруб схватив Кравчука за рукав.
Та не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми! ще раз пробубонів Остапенко.
Але вже було пізно. Ненависть Шрубова, що він її сяк-так приховував, вийшла із штучних берегів, а пяний чад відбив йому найменшу здібніть мислити. Він раптом схопив у свої камяні обійми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерівними не можна було: Кравчук не поступався мязами кремезному «самомобілізованому фронтовикові», і треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свій вчинок. Але в останній момент, коли Кравчук захоплений у несподіваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, з шумом і важко повалився на підлогу, грюкнувши головою об цемент.
І тоді ж перед його очима ранковий промінь блиснув у чомусь гостро тривожному, а біля серця почув він неможливий біль. І тоді ж на мить промайнув йому перед очима вогкий штрек, промайнули ті гори вугілля, що він його сьогодні, у вирішальний, останній день так багато нарубав, постало, нарешті, обличчя Олени Олександрівни: спершу воно було нормальної величини, потім стало зменшуватись і раптом зовсім зникло. Потім він остаточно й навіки згубив свідомість. Пірнувши ножем Кравчука, Шруб кинувся в степ і біля вбитого шахтаря залишився сам коногон Остапенко. Він кліпав переляканими очима й то поглядав на Кравчука, то дивився на ласкаве сонце, що повагом, ледве помітно посуваючись по блакитному полю літнього вранішнього неба, байдуже обминало нерухоме тіло.
VНа другий день ховали ударника-шахтаря. За труною йшла й Олена Олександрівна: вона сухими очима дивилась кудись поперед себе. За добу вона так змарніла, що її не можна було й пізнати.
На четвертий день вловили Шруба, а на пятий дістали з «його заводу» такого термінового папірця:
«Цим доводимо до відома, що справжнє прізвище Шруба Степанюк. На нашому заводі він працював всього з року. Степанюк-Шруб, як вияснилося, із розкуркулених куркулів і попав він на завод через недогляд адміністрації».
Майбутні шахтарі
В «Майбутніх шахтарях» я протиставляю справжніх комсомольців липовому. На погляд критиків ХІППО «вся інтрига збудована на протиставлені сільського комсомольця містечковому». Ну, що ж: «очевидно, вони мали рацію, раз їм доручили писати але дуже хочу виправити свою лінію, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Цей рефрен (нагадую) із того ж таки Майка Йогансена.
ІПерша сутичка виникла саме в той момент, коли Швидкий, кинувши неохайний погляд на обшиту листовим залізом Чапчикову скриньку, іронічно запитав:
А це чий чамайдан?
Це моя скринька, сказав Чапчик, витираючи піт з чола: він допіру ледве-ледве всунувся у вагон.
Чи не молода тобі презентувала її? Швидкий усміхнувся до Супруна й, вийнявши шкіряного портсигара, так би мовити, елегантно (двома пальцями) забрав з нього папіросу.
Наївний Чапчик безперечно не зрозумів іронічного запитання свого співбесідника й тому здивовано вирячив свої темні озера напівдитячі очі.
Яка це молода? сказав він і облизав губи.
Ну, як не молода, кинув Швидкий, то чого ж ти з нею церемонишся? Підсунь кудись хіба не бачиш, що вона посіла моє місце?
Чапчик нарешті зрозумів у чому річ: «ага, он у чому річ», подумав він і заходився біля своєї скрині. За мить скриня вже була під лавою, за хвилину на місці скрині сидів уже Швидкий, але спогад про цю розмову з новим товаришем залишився по суті надовго. І надовго він залишився саме тому, що був, можна сказати, трохи неприємний.
Та й справді: що тут гарного? Чапчик розуміє, що він селюк, він розуміє, що йому бракує міської виправки й тих вишуканих рухів, якими так успішно володіє цей містечковий хлопець, Чапчик, нарешті, знає, що він дуже низенький, що він замість кепі носить картуза і не має того породистого носа, що його має Швидкий, нарешті він знає, що все це поруч з Швидким робить його трохи комічним. Але хіба справа в цьому? Хіба він не був зразковим комсомольцем у своїй Комарівці? Хіба його не вважали за першу людину на селі? Навіщо ж тоді таким неохайним тоном розмовляти з ним? Ну, він помилився, не туди поставивши скриню, але при чому тут глумлива «молода»? Нарешті Чапчик доміркувався, що й скриню його Швидкий нарочито назвав «чамайданом».
Та й справді: що тут гарного? Чапчик розуміє, що він селюк, він розуміє, що йому бракує міської виправки й тих вишуканих рухів, якими так успішно володіє цей містечковий хлопець, Чапчик, нарешті, знає, що він дуже низенький, що він замість кепі носить картуза і не має того породистого носа, що його має Швидкий, нарешті він знає, що все це поруч з Швидким робить його трохи комічним. Але хіба справа в цьому? Хіба він не був зразковим комсомольцем у своїй Комарівці? Хіба його не вважали за першу людину на селі? Навіщо ж тоді таким неохайним тоном розмовляти з ним? Ну, він помилився, не туди поставивши скриню, але при чому тут глумлива «молода»? Нарешті Чапчик доміркувався, що й скриню його Швидкий нарочито назвав «чамайданом».
Словом, розмова з новим товаришем не подобалася селюкові. І згадуючи її, він відчував на серці деяку образу. Саме тоді й взяла його заздрість, що він не може так розвязно поводитись з людьми, як Швидкий, і тоді ж виникло в нім бажання, так би мовити, якось показати себе.
Бажання показати себе за дорогу цілком усвідомилось і, усвідомившись, почало розгорятись. Та й справді: Швидкий не тільки не змінив своєї поведінки, він до безкраю розперезався й не менш остаточно довів, що для нього Чапчик не більш, як муха, з якою йому можна поводитись, як йому забажається. То він, розвалившись на лаві, примушував селюка сходити по воду, то він, вдаючи з себе пана, пропонував Чапчикові одчинити або зачинити вікно. Нарешті він вийшов із всяких норм пристойности й, повернувшись задом до своєї жертви, сказав:
Анубо почеши мені спину Та не там, нижче свербить!
Як видно хоч би з останньої фрази Швидкого, досі Чапчик виконував накази без всяких заперечень: не тільки тому, що він пасував перед цією винятковою розвязністю, але й, головним чином, тому, що (як це вияснилося з розмови) Швидкий уже побував на шахтах і навіть (з його слів) один час був вибійником. Але тут Чапчик не витримав і, набравшись хоробрости, сказав:
Я тобі не нянька чухай сам!
Мовчазний широкоплечий Супрун, який до цього часу тільки спостерігав, раптом взявшись за живіт, зареготав басом.
Так би й давно промовив він тим же басом. Ач, який паничик найшовся!
Ця несподівана підмога підбадьорила селюка і підбадьорила тим більше, що Супрун хоч ще й не бачив шахти все ж був містечковий комсомолець: до цього часу Чапчик думав, що всі містечкові комсомольці такі, як Швидкий, тепер він побачив, що він помилився, і побачив, що тепер не буде вже відчувати себе самотнім, яким він відчував себе до цього часу.
І справді паничик, задерикувато кинув підбадьорений Чапчик. Кажу, чухай сам!
Але Швидкого очевидно важко було збентежити. Він повагом повернувся, подивився глумливо поглядом на селюка (мовляв, яка ж ти нікчемна муха!) й промовив чітко й іронічно:
Теж майбутній шахтар! Товариш називається Ти чому, до речі, не поїхав з першою партією мобілізованих? додав він. Мабуть, ухилявся?
Додаток був такий же несподіваний, як і підмога з боку Супруна. Звичайно, Чапчик не поїхав з першою партією мобілізованих на вугільний фронт тому, що здавав свої справи новому голові КНС (він був у своєму селі головою КНС). Звичайно, таке ж запитання він міг би поставити й перед Швидким, бо до складу першої партії входило й кілька містечкових комсомольців. Але всі ці думки, на жаль, прийшли багато пізніше. В той же вирішальний момент він тільки розгубився й, розгубившись, мовчки сів на своє місце (він стояв), і сів приблизно таким маніром, як сідають школярі, що почувають себе винними.
Ця нова неприємність, проте, не справила вже такого гнітючого вражіння на Чапчика, яке справляли на нього неприємності попередні. Образа залишалася, залишалося й болюче бажання якось показати себе, але, найшовши з боку Супруна підтримку (правда химерну, бо Супрун знову мовчав), селюк покищо вичікував моменту, коли хтось чи щось хоч трохи зібє пиху самовпевненому Швидкому.
Момент цей нарешті прийшов. Прийшов тоді, коли вони вже були кілометрів за 500 від свого району й коли поїзд, врізавшись у донецький степ, мчав їх повз заводів і шахт незнайомого їм краю.
На одній із зупинок до комсомольців підсіла якась пристаркувата жінка. Швидкий завязав з нею розмову. З розмови вияснилося, що вона живе в Донбасі з двадцяти років, цебто вже більше як 26. Так би мовити, тутешня староживка. Це, очевидно, заімпонувало Швидкому й він, відрекомендувавшись колишнім шахтарем, почав з нею вихвалятися знанням шахтарського життя й шахти. Чи й справді Швидкий мав такі великі знання принаймні Чапчикові покищо це було не зовсім ясно, але пристаркувата жінка цим знанням повірила й пройнялася навіть до них деякою повагою.