Чорнобильська хроніка. Люди - Алла В. Багірова 3 стр.

 Почесні відзнаки МНС України, Атомпрофспілки України та інші урядові, відомчі, громадські відзнаки, Почесні грамоти та Подяки.

ЦЕРКОВНІ НАГОРОДИ:

 Патріарша грамота

 Орден «Рівноапостольного великого святого князя Володимира»

 Орден «Преподобного Іллі Муромця»

 Орден «Преподобного Нестора Літописця»

 Орден «Георгія Побідоносця»

Одружений, батько двох дітей, має трьох онуків і двох правнуків.

Приїхавши до Припяті, був вражений красою цього мальовничого краю. Новостворене містечко, яке на той час за шість років свого існування подарувало надію молоді на широкі перспективи улюбленої роботи, гідної оплати праці, можливості в придбанні житла, комфорт, зручність, затишок.

Юрби молоді, дитяче щебетання, десятки сотень робочих місць, чарівна природа, транспортна зручність. Що ще треба для щастя?! Хочеш порибалити будь ласка, з друзями на полювання а чому б ні А грибний сезон на Поліссі це взагалі казкова реальність.

Полюбивши цей край усім серцем, зустрівши у ньому свою долю, залишився тут надовго

Маючи солідний досвід роботи у сфері атомної енергетики, звісно, що пішов працювати на Чорнобильську атомну електростанцію.

До посадових обовязків старшого оператора реакторного цеху входило дистанційне керування насосними теплообмінними установками реакторного цеху на щиті водного господарства. У підпорядкуванні мав двох операторів. Кожних дві години з метою більш досконалого контролю за роботою реакторного обладнання і механізмів за місцем їх розташування проводилися обходи. Які б не були досконалі прилади, вони не замінять людину. Іноді виникали певні проблеми, а їх можна виявити біля того чи іншого агрегату. Така перевірка доречна ще й тому, що на устаткуванні встановлені прилади заміру, і часто саме вони більш точно відображають реальну ситуацію. Отримані показники заносилися операторами у спеціальну відомість.

Робота була жива, відповідальна й потребувала особливої уваги та чіткості. Можливо, тому й сподобалася атомна енергетика, що для молодої людини це було і випробування фахівця, і тест на зрілість.

Атомна енергетика у 7080-ті роки минулого століття була маркером економічного розвитку країни. Тому їй приділялася особлива увага з боку держави. Скажімо, запуск Ленінградської АЕС (директор Муравйов Валентин Павлович) 1973 року проводили за участі найвищого керівництва СРСР, делегацію очолював голова Ради Міністрів СРСР Олексій Миколайович Косигін.

Однак траплялися і аварії. На Ленінградській АЕС перша сталася у 1975 році. Від потужного гідроудару пари температурою у 272 градусів на 1-му блоці розірвало насос проміж уточного контуру. Тоді смертельні опіки отримало троє працівників. Одним із них був мій земляк, якого поховали у Вишньому Волочку.

А невдовзі, того ж таки 1975 року, вибухнув газгольдер витримки. Газгольдер це вентиляційний лабіринт із бетону, через який за 24 години виходить із приміщення енергоблоку газ. Ця система існувала лише на Ленінградській атомній. Газгольдер являв собою своєрідний відстійник, в якому осідає радіаційний бруд, а труба заввишки 150 метрів викидає вже продукти напіврозпаду в повітря.

Аварію спричинив водень, який потрапив у газгольдер. Десь відбувся викид і пройшла іскра. На щастя, вибух стався під час перезмінки: одна зміна пройшла, а друга ще не вийшла, тому постраждалих не було. Проте газгольдер з проходом потрощило на друзки бетону й арматури. Згодом надійшло офіційне підтвердження, що з-під турбінних радіаційно-брудних приміщень до газгольдеру потрапив водень.

А ось на Чорнобильській АЕС газгольдера вже не було. Там побудували установку поглинання радіоактивних часток шляхом подачі рідкого азоту. І вся пилюка, проходячи фільтр, охолоджувалася та осідала за температури мінус 160 градусів.

Була й третя аварія. Вона здобула кодову назву «козел», що надалі поширилася на всі атомні електростанції Союзу. Адже вона не лише псувала настрій колективу, а й потребувала надзусиль для усунення наслідків.

Того дня я вперше прийшов на роботу після відпустки. І треба ж було такому статися, щоб саме цього дня відбувся розрив у одному з каналів, вийшла вода, а все довкола запеклося в єдину масу. Це, до речі, біда всіх реакторів РВПК-1000.

Наслідки важко перелічити. Треба розбирати конструкції, свердлити, щоб дістати весь графіт. Попри те, що ємності всі забруднені радіацією, треба лізти у саму середину й лагодити. Такі роботи не лише шкідливі для здоровя, а й займають чимало часу.

Після проведених робіт з усунення наслідків аварії я отримав опромінення 12 бер, при тому, що аварійна разова доза становила лише 5 бер. Мене на рік вивели із зони, але я продовжував працювати. Це була вимушена дія, оскільки за письмовим розпорядженням головного інженера станції максимальна допустима норма не має перевищувати 25 бер. Якщо набираєш цю дозу з атомною енергетикою мусиш попрощатися назавжди. Хоч і отримуєш визначені законодавством пільги за шкідливість на виробництві. Зазвичай працівники станції за рік не отримували максимально допустимої дози опромінення.

Тож, перший «козел» трапився на Ленінградській АЕС, тоді нам вдалося заглушити реактор повністю і вчасно. З усієї кількості технологічних каналів розірвало лише один.

Сам же реактор РВПК-1000 винайшов конструктор М. О. Доллежаль під керівництвом Голови АН СРСР академіка Александрова. Тоді промисловий комплекс Ленінграда починав пробуксовувати у звязку із браком електроенергії. Північ країни забезпечувала Кольська атомна електростанція із двома блоками по 300 МВт. Завдання полягало в розробці простої та більш потужної моделі реактора. Автори у своєму проєкті сперлися на конструкцію «Бичок», що використовувалася у виробництві плутонію для ядерної зброї.

Принцип роботи «Бичка» був простішим за простий. Підвішені блоки з двоокису урану «прошивалися» іонізаційним потоком і в такий спосіб виділявся плутоній. Реактор глушили, речовину забирали та відносили на хімобробку, де й отримували металевий плутоній. На наступному етапі токар вирізав із плутонію необхідні деталі, як зі звичайної сталі. Але стружка довкола верстата не могла перевищувати певної ваги. Понад кілограм це вже критична маса, яка могла вибухом рознести весь завод. Ось така робота була у людей у закритих містах Томськ-7 та Красноярськ.

Реактор РВПК мало чим відрізнявся від «Бичка». Хіба що розмірами на отримання 1000 мегават електроенергії. З примітивного «Бичка» зробили важкого, неповороткого велетня. У світі ще не існувало аналогів, а в СРСР його запустили 1973 року під Ленінградом.

Ленінградська, Курська, Смоленська та Чорнобильська усі станції пройшли через аварії. У 1982 році був «козел» і на Чорнобильській АЕС, однак подібні блоки продовжували будувати і на ЧАЕС, і на інших станціях тодішнього Радянського Союзу.

Регулярні аварії РВПК-1000 стали предметом обговорення серед фахівців. Академікові Александрову, котрий опікувався атомною енергетикою, постійно надходила відповідна інформація. Вони з конструктором цієї модифікації реактора були у дружніх стосунках. Обидва знали, що на малих потужностях у роботі реактора виникають проблеми. Фахівці, що працювали на станціях, сигналізували про необхідність удосконалення РВПК-1000. У відповідь отримували настанову:

 Вчіться працювати на цих реакторах. Інших у нас немає.

Пригадую, як 1978 року «козел» стався на Курській АЕС. У той рік ми на Чорнобильській атомній виконали план на 106 %, і всі вже розраховували на премії. Але з міністерства енергетики СРСР надійшла директива: підтримати Курськ, оскільки черговий «козел» приніс чималі збитки. Наша станція, звісно, поділилася, але приємного було мало.

Ідентичні реактори стояли на Смоленській, Курській, Ленінградській, Ігналінській станціях. При цьому 4-й блок ЧАЕС запустили достроково за 1 рік до аварії, а наприкінці 1986-го повинні були запускати й 5-й блок уже третьої черги станції.

У реакторі, на відміну від бомби, реакція протікає повільніше. Уповільнювачем слугує передусім вода і графіт. Але вода має бути досить чистою РН 5.5, оскільки будь-які домішки мають негативний вплив на роботу реактора. Тому під кожне підведення води в реакторі ми ставили один на одного графітові блоки з отворами. Так ми набирали одну, другу, третю колони, якими заповнювався весь реактор. В отвори вмонтовувалися технологічні канали. Тобто вода в реактор надходила через технологічний канал знизу, а виходила, піднявшись по каналу нагору. В технологічні канали завантажуються уранові ТВЗ тепловидільні збірки, через які проходить вода і вбирає в себе тепло. Повне завантаження реактора становить 220 тонн двоокису урану, збагаченого 1,5 % чистого урану, пізніше 2 %. Уся робота реактора регулювалася стрижнями системи управління захисту реактора, а контролювалася пусковими і робочими іонізаційними камерами.