Тетяна Пахомова
Схизматик. Діти Каїна
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Електронна версія зроблена за виданням:
Схизматик. Діти Каїна: роман / Тетяна Пахомова. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. 336 с.
© Пахомова Т. Р., 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021
Частина І
Гора Черепків
Свиня борюкалася, мов чортяка перед сповіддю. Брудна туша смішно здригалася, намагаючись перевернутися зі спини й зіпястися на ноги. Куди там: задні ратиці навіки застрягли в міцних руках Зоськи, а передні, сидячи зверху, стискував гострими колінами Йван.
Ціхо, Фрося, ціхо Зараз, почекай, добре тобі бендзє, то єст бардзо добра вудка кректав жилавий чоловяга, вминаючи куцьку в долівку.
Іван щосили тримав правицею палицю між зубами Фросі, а лівою намагався влити у вищирену пащеку самогон. Свиня хрипіла, самогон булькав і витікав, але господар був невблаганний. Десятирічний Степко стояв біля дверей на сторожі, нажахано спостерігаючи за потугами батьків.
Хр-р-р І-і-і-і Уф-ф-ф просилася Фрося.
Світло маленького недогарка свічки коливалося в такт. На стіні збоку химерні чорні тіні витанцьовували свій чаклунський шабаш. З глибини хліва зблискували перелякані очі корови Красої і меншого підсвинка. Збуджено пофиркував кінь.
Курвий син той наш кіт Такого баняка звалив скрушно примовляв Іван.
Великий чавунний баняк упав і розколовся день перед тим, зіпсувавши звичний план тихого свинячого вбивства.
Так би насадилисьмо баняк з попелом на морду і тихо, і скоро, і горілка була б моя Добре диви, сину, чи там нікого нема А то дасть нємєц твоїм батькам по двадцять пять палиць по єдному місцю серед села, ще й свиню забере, з придихом примовляв батько, вкотре перехиляючи сулію над свинячим рилом.
Хлопчик виглянув у шпарину: довгі лемківські хатини сусідів з осудом витріщалися темними вікнами. Здавалося, що всі не сплять, а напружено виловлюють незрозумілі звуки з полотна ночі. Знайомі за дня високі пагорби стали примарними чорними котами з вигнутими спинами і готувались до стрибка в бік їхньої хатини. Чіткі контури кущів і дерев перетворились на їхні пазури. Десь там, унизу, по-березневому шумлива річка Молочка розказувала всім, що робиться в їхньому хліві.
Цо, боїшся? відчула Зося синів настрій. Жінка кинула на Степанка усміхнений погляд. Не бійся. Єще не длуго.
Куця померла пяною, тихою і щасливою: дивна свиняча посмішка так і не зійшла з рила. Тварина не відчула гострого леза ножа. Її гарне ймення Фрося перейшло до схудлого за зиму підсвинка. Тепер настала його черга і спяніти, і отримати найголовнішу спадщину від Фросі Першої. Йван обережно зняв з вуха зарізаної свині кульчик шматок резини з видряпаними числами і переставив на вухо молодої свинки, кинув погляд на жінку, перехрестився. Дружина зосереджено кивнула. Їхня свиня не належала їм, ні корова, ані молодий підсвинок. У Волі-Розвинницькій, як і в Ярославі неподалік, як і в усій Польщі, уже другий рік усе належало війні. Перший рік війна взяла добре за горло. Але час навчив, як виживати
Софія Дідич боялася війни. Боялася, що втратить свого Івана. Чи, може, й не втратить, а отримає каліку, такого, як старий Дозько з другого боку гори неохайного одноногого лахмітника, що не міг ні зорати поля, ні накосити корові і в безсилій люті все норовив дати костуром по спині своїм дівчатам, котрі були і за коня, і за орача. Та й на ту бідосю і хлопці не поспішали в зяті йти.
Та війна, що колись була, забрала не тілько ногу Дозька, а ще й щастя в його дівчат, співчутливо переговорювалися селянки.
Новина, що знову почалася якась там війна, вийшла з єдиного сільського телефона у дворі старого графа Дідушицького й неспішно пішла поміж сотнею халуп по пагорбах.
Кедись на війну коні забирали, стривожилася сусідка, полька Мариля, бо її чоловік Тадеуш був їздовим у графа.
А коні і солдати їсти хочуть, доповнив новину вдома Іван. А ячменю маємо тільки для нашого коня.
А цо, як тебе заберуть? А наша дитина що буде їсти? Зосьці найбільше боліли рідні. Та й поляки ще якусь роботу надибають, у графа на фільварку чи в Ярославі, а ми
Ми не одні такі, мати. А цо має казати Антон Пйонтка? Іван сидів на лаві й мимоволі нервово стискував широкі шорсткі долоні.
Антон Пйонтка був мірилом власних достатків для кожного українця Волі-Розвинницької. То була межа, за якою не хотів опинитися жоден з трохи більше пяти сотень місцевого українського люду. Ніхто не знав достеменно, скільки в нього дітей, бо й мало хто їх бачив. Улітку вони ховалися від цікавих очей за хатою, а взимку стояли по троє-четверо на кожному підвіконні трьох вікон довгої хатини в подертих сорочинах і сумно дивилися на тих одягнених і взутих однолітків-щасливців, які спускалися на санчатах з гір. Старі черевики перейшли Антонові від покійного діда. Вони бачили болото, спеку, швацьку дратву і памятали перший поділ Польщі, а ще й, може, плавання Ноя. Щороку Антон перевязував їх свіжими пасами зі свинської шкіри. Ті підсихали й стягували геть діряві черевики, Антон ледве пропихав у них пів стопи і смішно волочив ноги з виставленими порепаними пятами тому й Пйонтка. Якщо була біда в усіх, то в Антона біда чорна. Тепер її примара нависла над кожною сільською хатиною. Люди з острахом чекали новин. Десь за тиждень вересневий ранковий туман розігнала вантажівка з німецькими солдатами, що зупинилася перед маєтком графа, а за трохи підїхало легкове авто з офіцером і приземистим чоловіком в окулярах з купою чемоданчиків. Графська прислуга побігла по селу скликати людей.
Здається мені, цо то син нашого пана Михальчука, нахилилась до Софії сусідка Мариля, полегшено зітхнула й перехрестилась.
Хоч офіцер був усміхненим і мило поплескував по плечку кожного з вісімнадцяти дітей графа, напруга в натовпі не спадала.
Видиш, до графа єст добрий, то й до нас таже бендзє, заспокоювала не то себе, не то сусідів Мариля.
Цо, нові порядки прийшли юж до нас? збоку біля Дідичів стала Анеля Світальська, сестра Софії, зі згорбленою матірю попід руку.
Ціхо, ціхо, засапано видихнула стара Сташка. Вже гірше, ніж є, то не буде
Нарешті люди зібралися. Напружену тишу очікування розривав гавкіт сільських собак. Той охриплий неврівноважений хор гнав від людей спокій. Дітлахи, яким було наказано сидіти вдома, цікавими горобчиками сиділи на ближніх тинах. Офіцер неквапно ходив по колу, інколи зупинявся й уважно вдивлявся в обличчя. Не відводить погляду, спокійний то поляк. Латана-перелатана одежа, опускає очі додолу українець А ось ці, що стоять відособлено, гм Нарешті офіцер заговорив польською мовою:
Тепер Воля-Розвинницька є власністю великої Німеччини, обвівши поглядом натовп, продовжив: І не тільки власністю, а й буде під захистом і законами Німеччини. Ми хочемо встановити новий порядок в усьому світі, і ви мусите прийняти нові правила нашої влади. А не хочете, то артистично змахнув правицею різко клацнули автомати, і холодні дула завмерли, націлившись на селян.
Обличчя солдат були байдужими. Люди заклякли. Одноногий Дозько крекнув і впустив з переляку один костур. Хтось від перенапруження голосно пукнув. Пан офіцер посміхнувся:
Бачу, що зрозуміли, добре, добре протягнув задоволено. Отож знову легкий порух руки і перед натовпом став Філько Михальчук.
Офіцер поклав руку на плече кремезного вусатого чоловіка.
Ви добре знаєте, що то є ваш староста, або солтис Волі-Розвинницької. І не тільки староста, і не тільки мій тато, якого я дуже поважаю, зробив офіцер павзу і приязно глянув на Філька, а тепер ще й очі і голова німецької влади тут. Прошу, тату Пшепрашам, пан Теофілій Пан солтис має щось важливе сказати.
Філько по-бичому крутнув головою, вийшов уперед, прокашлявся й почав:
Війна то єст молоді хлопаки, які мусять добре воювати і добре їсти, знаєте то? не то спитав, не то ствердив солтис.
Натовп слухав низький упевнений голос Михальчука і не зводив очей з його чобіт. Гарні блискучі халявки, добротна мяка шкіра кращі ніж у графа
Тепер кожна хата мусить здати вісімсот літрів молока, двісті яєць і двадцять кілограмів мяса така вимога військового часу. Кожен місяць приїздитиме з Ярослава хтось із перевіркою. Ми разом ходитимемо по хатах і перевірятимемо, чи вся худоба на місці. Шкіри із забитої худоби будете возити до Ярослава, там за них даватимуть сахарин або горілку чи взуття, так що не працюватимете чисто задурно. Без мого відома і дозволу тепер не ріжете жодної свині чи теля: то буде злочин проти Третього рейху, зрозуміло?..