Натовп випустив дружне розпачливе зітхання і знов завмер.
І не треба мені казати, кілько в кого ротів у хаті і в кого яка біда: в кожного діда своя бíда, всі то знаєте добре, і я таже то добре знаю, наче читав людські думки солтис. То треба зробити, як не хочете мати ще більшої біди, розумієте? Віднині жорнами зерно вдома теж не мелете лише на млині і десятину віддаєте
Юрма застогнала вдруге.
Холєра ясна, не стрималась Анеля і закусила кінець хустки, щоб не сказати більше.
Ну і щоби не малисьте спокуси не послухатися, то скажу вже і тут: кожна корова, кожна свиня буде мати кульчик на вухо з номером. Зловлю того, хто меле тихцем, заберу і жорна, і корову. Забєте свиню без дозволу всю тушу конфіскуємо і двадцять пять ударів по голій дупі привселюдно. Теофілій із запханими за широкий пояс пальцями дивився з-під лоба на людей.
Нові чоботи порипували, готові рушити в бік того, хто не згоден. Згодні були всі: то був переможець, за яким сила і шкіряні чоботи.
Пшепрашам пана солтиса деренчливий тоненький голос корчмаря порушив гіпнотичний стан натовпу. А як хто не має ні корови, ні свиней, то як буде? старий Давид звично терпляче всміхався, як до відвідувачів свого шинку.
Солтис запитально глянув на сина.
А як то буде? перепитав офіцер. Він наблизився до Давида і з відвертим презирством розглядав його й нечисленну купку євреїв. А буде ніяк. Розумієш, юдо?
Давид втягнув голову в плечі й потупив погляд.
Я дам, я дам, що зможу голос шинкаря затремтів.
Що можеш? глузливо перепитав офіцер. Та не можеш, а маєш. Усе віддаси, все. Ну, але то трохи зачекає. Трохи, підкреслив, і посмішка перетворилась на гидливу гримасу. А тепер наш пан доктор має провести медичний огляд усіх жителів села, від десяти років і старших, обернувся до приземистого чоловіка в окулярах. Усіх, крім юдів, додав, глянувши на старого Давида, і різко змахнув рукою в бік автоматників кілька солдатів погнали євреїв до домівок.
Добре, же ми худобу маємо, нє? не стрималася балакуча Мариля. Видиш, теперкай у них все заберуть.
Зіщулена Софія мовчки хитнула головою. Вона завжди була згодна зі всім і всіма, навіть якщо не згодна. Степанко єдиний стовпець її непослуху. Все інше то таке Можна поступитися.
Майже шість сотень людей тепер терпляче стояли перед входом до польської школи.
Скільки жиємо, а доктора перший раз повиділисьмо, стиха переговорювались люди.
Молодим було цікаво, старшим лячно. Ті, що виходили, нічого не розказували, якось зіщулившись, поспішали до своїх домівок. Настала черга Дідичів зайти. На партах лежали дивні металічні інструменти. Лікар вправно затискав голови чудернацьким, вигнутим дугою циркулем, вимірював череп, а металічною стрічкою відстань між очима, висоту лоба і ширину обличчя. Солдат-помічник педантично визначав зріст, довжину рук, ніг. Інший ретельно записував.
Ми з тобою, Зосько, як худоба якась. Може, нас не приріжуть, що? сумно посміхнувся Йван, відійшовши від школи.
Холод від тієї металевої стрічки залишився на чолі і тривожив душу.
А для чего? Ні сала, ні мяса не маємо. Хіба на нємєцке мидло підемо, віджартувалася дружина.
Степанко аж зупинився й округлив від переляку очі:
Я не хочу на мило, що ми німцям такого зробили?
Батько всміхнувся до малого:
Видиш, сину, яка справа то є цікава: світ зовсім як та самісінька школа, де ми тільки-но були. І є на світі дві кляси люду, тілько дві, холера ясна: ті, що командують, і ті, що їх мусять слухатися. Одні ходять до першої кляси, решта до другої.
То зовсім як в нас в польській школі? здивувався малий. Три роки треба ходити до другої кляси, а три роки до третьої?
Так, але люди попадають до тих клясів єден раз на все життя. Не маєш ні пістоля, ні злотих не матимеш сили в цьому світі: друга кляса, кляса овець. І двері до першої кляси закриті навічно.
А як я не буду слухатися тих командирів?
О-о-о То до тюрми підеш альбо буде з тобов, як з Іваном Крілем і його родиною.
Матка Боска, Єзус Христос Нєх Бог боронить, перехрестилася Зоська.
Степанові від того спомину пішов мороз по шкірі. Хоч ще був зовсім малим, але та страшна картина засіла в голові навіки: широка лава, а ній скривавлений Іван Мертвий. Шкіра звисає пасами. Лице в страшних синцях. Чорні великі мухи Ледь чутний шепіт-шелест жіночих голосів навколо:
Зельонка То Зельонка зробив з ним За кропиву на межіТс-с-с
Графський гайовий поляк Зельонка не відчував за собою вини за те, що вбив Івана: нема чого збирати кропиву коло графського лісу. Ну і що, що майже на своєму городі. Граф своїх поляків у біді не залишить. Що, дарма звозила їх графська родина сюди майже сотню літ з Великої Польщі, давала роботу на фільварку, кращі земельні наділи, офірувала на костел? Адвокат графа довго відстоював у суді правду свою, графську. А по тому старший брат аж позаздрив мертвому Іванові: власну корову довелося продати, щоб віддати судові витрати за гріх брата, жінка голосила і кляла покійника на все село. Опісля ніхто не випускав коней на нічний випас: зайдуть на панську стерню доведеться відробляти на жнивах. Ні ягід, ні грибів, ні хмизу, ні кропиви на узліссі графського лісу ніхто більше не збирав.
Та війна не потребувала смерті маленьких сіл: вони мали бути придушені, але живі, щоб годувати решту божевільного світу, який мусив стати інакшим. Солдати поїхали, і село видихнуло з полегшенням. Поки втрати були невеликі: єврейські сімї чогось вивезли, як і майже все їхнє добро. Були люди і нема, наче й не жили поруч. Лиш саморобна лялька маленької Ханни осиротіло дивилася в небо очицями-намистинками з осінньої калюжі. Сільські жіночки навіть втішалися: не будуть тепер чоловіки останні злоті в корчму нести. Поки нова війна видавалася не страшнішою за звичний передновок, а завтра А до завтра треба просто дожити: хто зна, може, й швидко закінчаться ті незрозумілі зміни. Та за тиждень війна нагадала про себе: солтис Михальчук і гайовий Зельонка почали обходити селянські двори. Рев худоби, квичання свиней супроводжували їхній перехід від хати до хати. Перелякані тварини завертали навіженими від болю очима і за мить стріпували новими гумовими пластинами-кульчиками. У синій шкіряний зошит солтис Михальчук, слинячи час від часу хімічний олівець, дбайливо занотовував: у кого, що, скільки і яке приблизно по вазі. Господині плакали і притискали до себе дітей. Ґазди мовчки бралися за сокири і затято рубали дрова до ночі.
Вважай, Йване, жеби всі яйця, молоко, мясо поздавав, ковзнув строгим поглядом по Дідичу солтис. Від завтра бідони стоятимуть біля графського двору, обернувся до Зоськи.
Усміхнена, але бліда Зоська кивнула. Кутики вуст тремтіли, бо страх голоду заходив у душу.
То вам єще пощастило, що тільки одну дитину маєте, кинув староста погляд на принишклого Степанка.
Ги-ги видав Зельонка, зблиснувши металічними зубами.
Йван умить став як заграва. Зосьці щось зойкнуло всередині. Сусід Тадеуш, що допомагав тримати худобу, недобре посміхнувся. Пригладив пшеничного чуба. Вичекав, коли влада пішла за поріг, поплескав Івана по плечку:
Що, Йвасю, малисьмо корови як корови, свині як свині, а тепер видиш, які файні кобіти з кульчиками дісталисьмо? І то вже не наше Може, єще нових жінок нам дадуть? підморгнув до Зоськи. Тепер мусите кожна хлопа в зад цілувати. Важкі часи настають, важкі Пішли, Йване, до мене, втопимо свою біду Мочені яблука юж добре вквасилися, ходи
Степанко спав, укритий теплим кожухом. Софія молилася. Скоро їй буде непереливки. Той Тадеуш, хитрий лис, завше намовляє Йвана Зараз її Іван буде геть не її Та вже й не молилася: була думками десь біля Матінки Божої і просилася до неї. От і чоловік. Голосно ввалився в хату і впер дикий погляд у принишклу дружину. Волошкові за дня очі відливали крицею.
Не треба, Іване
Треба, треба. Вистачить, жеби наді мною хлопи сміялися.
Хоч не тут Не ту-у-ут
Софія добре знала, що таке передновок: майже місяць після того, як зійшов сніг, не можна було дивитися нікому в очі ні тільній корові, ні свині, ні мовчазному чоловікові, ані єдиному синові Степанкові. То були очі голоду, і вона відчувала себе винуватою перед ними всіма. Жінка старанно вишукувала молоду кропиву поміж кущів, запарювала, і заправляла жовтим прогірклим салом з часником, і втішено дивилася, як двоє її рідних чоловіків смакують нехитру страву.
Мамо, а ти чого не їси?
А я вже поїла раніше, усміхалася Зоська.
Йван лише кидав мовчазний погляд на маленьку худеньку дружину й не питав нічого. Вичікував, коли малий оближе миску і піде за поріг. Тоді рушав за ним, залишаючи після себе дві-три ложки липкої зелені Софії вистачало, щоб рухатися й усміхатись.
Матка би таже хтіла мати такі чарни влоси, не раз повторювала білява Зоська, пригладжуючи неслухняне Степанкове волосся. Добре, що ти єст єще малий, додавала тепер жінка.