Тікай із землі, біжи д бабі на піч!
До хати увійшов Василь із школярем.
А в вас, мамо, на печі Різдво? Вінчую вас счєстєм, здоровєм, аби-сте ще прожили межи нами, віншував син мамі та й цілував у руку.
Ой синку, мені Різдво не в голові. Я, дитинко, всі дні оплакую і свєто, і будень, казала баба, та й сльози в очах показалися.
А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає.
Та що приписує, дужий він ци слабує?
Василь витягнув лист із череса, подав школяреві, а цей взяв читати:
«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
Клонєюси до вас на Різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колєдку з кременалу, але боюси, що вітер мою колєду у лісі стратить та й під ваші вікна не привіє».
Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.
«Тут арештанти як заколідують, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із ґратів опадає. Як поведуть голосом, то аж дозорці наслухують. А така колєда в неволі сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за колєду. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволєли, аби пустили у колєду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипков колідувати. Бувало, станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче, і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче»
Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив, шептала баба.
«Але годинами, мама, та так мені у цих мурах страшно, що не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, що вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівець осиротила, та й кров живцем із серця капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов провадє. І почітую собі на велику, що це Настя, а на малі, що це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько»
Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.
«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люди. А хоругвами вітер носить та й питає: «А чоловік цеї жінки де подівси?» А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»
Ой, замурували ті, сину, у неволі, так зітхала баба.
«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марійку, позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудді си вжирає. Знаєте, що як сирота плаче, то всі ангели плачуть»
Обчісую я твої діти щосуботи, та й сорочки їм перу щотижня, та й пускаю старі слези за водою, відповіла баба.
«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеві ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх нарозум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав»
Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, вже Василь казав.
«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіть так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, що відси я вже не годен війти. Та й припишіть до мене геть за все, що си дома діє.
Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх.
Федір».Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.
На-ко тобі ґрейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, що дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.
Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький ґрейцар.
Вечірня година[27]
Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, і співають, аби голос стелився. А взимі то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.
Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути у голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.
Ба не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре памятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, із золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі та й за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.
Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.
От, вже я забув кінець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще донедавна тямив. Зараз. Я займив із Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала. Та й я скинув окрайку, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир із листка
Вже сидів на мякім кріслі, і хлопячі спомини гонили його, як сон, на якісь цвітисті поля, що цвітів на них дуже богато і можна їх рвати, рвати.
Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лише дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:
Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.
Збирав усі сили памяті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.
Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за бузьком та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна»
Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром усе стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг нагадати. Зітхнув, і чорний обвід коло очей ще більше почорнів.
Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотні гордих очей.
Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.
По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сиділа на приспі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти надїдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла».
Отак рвалася та нитка
Несвідомо говорив мамину співанку. «Ой не коси, бузьку, сіна»
Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли
Гарячі сльози впали на стіл.
А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов
Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:
Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.