Георгію Івановичу Людмила вухам не повірила. Від огиди і приниження відсахнулася.
Свекор не зволікав. Ухопив невістку за запясток, поволік до ванної.
Що «Георгію Івановичу»?! Будеш стервом, не зважатиму, що маєте двійко пацанів, завтра ж розлучу вас із Петром! розстібав штани, косував на ошелешену жінку. Притулилася у ванній до стіни, із жахом спостерігала за суддею.
Тату! Ти де?! раптом почули голос Петра.
Людмила від несподіванки сіпнулася, посковзнулася на кахельній підлозі, гепнулася щосили, підхопилася і відчула, як до горла підступає невідворотна нудота. Нахилилася до раковини, не змогла стримати судом, разом з якими назовні виривалися залишки їжі, жовч
Коли підполковник поліції і поліцейський офіцер Килимівської ОТГ Петро Нечитайло увійшов до ванної кімнати, то побачив, як його турботливий тато у застібнутих штанях і з рушником стоїть поряд із його блідою дружиною, яка знай ригає прямісінько у білосніжну іспанську раковину і все намагається однією рукою відштовхнути рушник, який настирно простягає їй свекор.
Дякую, тату, що до Люди моєї ставишся, як до рідної дочки, проварнякав хмільний Петро, коли пяний у димину суддя сідав за кермо «лексуса», щоби їхати додому, у райцентр.
Як вона там?
Малих вклала і лягла. Хай поспить. Завтра субота, відповів Петро.
Людмила не спала. Дочекалася, поки захропів чоловік, тихо встала з постелі, пішла до вітальні.
Було над чим подумати! Мала знайти вихід із безвиході, в яку загнав її старий хтивий свекор. Та думати, сидячи каменем, Людмила не вміла ще з тих часів, коли була звичайною шанівською Людкою.
Згадала події чотирнадцятирічної давнини. Мала Шанівка згоріла, Людчині батьки перебралися у велику Килимівку. Школярка Людка сподівалася: вони тут тимчасово. Сімя обовязково переїде до міста. Ох же сильно Людка тоді мріяла стати городською! Та виявилося, що Людчина мати замість збирати гроші на переїзд стала збиратися на пологи Отакий сюрприз на гонористу Людку чекав: батьки їй замість міста малу сестру Анастасію подарували. Стаську! А з малою хіба до того, аби все спочатку у місті починати?..
То тепер Людмила вважає, що вхопила-таки Бога за бороду, а в ті часи здавалося: поява малої Стаськи перекреслює її власне життя. Отоді-то вперше і вхопилася за праску. Зачинилася у своїй кімнатці, знай прасувала свої сукенки-спіднички і все думала, думала: як не здатися, коли у тебе з-під ніг ґрунт іде?! Куди бігти? У чому і кому шукати опори?!
От і сьогодні праска згодилася Руки працюють, мізки крутяться. Як старого козла втихомирити?.. Петрові розповісти? Не повірить, ще й дружину інтриганкою назве! Треба щось інше вигадати!
Задумалася, аж чує: надворі собаки затривожилися ланцюгами дзвенять, гарчать. Вимкнула праску, глянула на годинник: майже друга ночі.
Хіба добрі люди у такий час по вулиці швендяють?
Роззирнулася. На дивані Петрове службове спорядження валяється: і пістолет «Форт-17», і газовий балончик, і гумова палиця. Бери, жінко, що в око впаде!
Взяла балончик, сховала в кишеню халата, вийшла на ґанок: у мряку, у дощ.
Кого чорти носять?! гукнула.
Люсь! Це я! почула з вулиці Стасьчин голос. Швидше відчиняй! Чуєш?!
Подумай про гімно ось і воно, без злоби буркнула Людмила.
Хвіртку відчинила, молодша сестра увірвалася: мокра, розхристана, збуджена.
Люсь, я труп знайшла! випалила. У Шанівці! У саду закопаний!
Що ти верзеш, мала?!
Та чесно! Ледь за руку його не взяла! Уявляєш?
Та-а-ак тільки й констатувала Людмила, коли на кухні Стаська вихлюпнула плутану розповідь про чарівну ніч, природні дива, ворожіння, Катерину і мертве тіло посеред здичавілого садка.
Глянула на малу: скинула мокрий одяг, куталася у теплий сестрин халат, гріла долоньки об чашку з гарячим чаєм, насторожено дивилася на старшу сестру.
Люсь. Що робитимемо? спитала. Петра побудимо? Тільки не кажи йому, що я ворожити до Шанівки бігала, бо як мама дізнається
Отож-бо! А ти кажеш: буди Петра! Зачекай
Люсь, а чого чекати? Однаково доведеться Петрові все розповісти! Він же головний поліцейський у громаді.
Та ти шо! Серйозно?! А хто командує головним поліцейським громади?
Хто?
Я! відповіла старша. Тому дай спочатку подумати
Як усе те апгрейдити? уточнила Стаська.
Людмила не відповіла. У звязку із відсутністю на кухні праски знайшла інший думкоприскорювальний пристрій: терла кухонним рушником і без того сухий таріль, дивилася крізь нього. Врешті відклала.
Глянула на малу: скинула мокрий одяг, куталася у теплий сестрин халат, гріла долоньки об чашку з гарячим чаєм, насторожено дивилася на старшу сестру.
Люсь. Що робитимемо? спитала. Петра побудимо? Тільки не кажи йому, що я ворожити до Шанівки бігала, бо як мама дізнається
Отож-бо! А ти кажеш: буди Петра! Зачекай
Люсь, а чого чекати? Однаково доведеться Петрові все розповісти! Він же головний поліцейський у громаді.
Та ти шо! Серйозно?! А хто командує головним поліцейським громади?
Хто?
Я! відповіла старша. Тому дай спочатку подумати
Як усе те апгрейдити? уточнила Стаська.
Людмила не відповіла. У звязку із відсутністю на кухні праски знайшла інший думкоприскорювальний пристрій: терла кухонним рушником і без того сухий таріль, дивилася крізь нього. Врешті відклала.
Так зробимо, постановила. Ти у Шанівці не була. Збиралася, але потім забігла до мене і залишилася допомогти постільну білизну і дитячі речі прасувати! Людмила говорила і прозрівала. І взагалі Поживеш трохи у мене!
Нащо?
Треба, Стасю!
Кому?
Мені! Людмила уявила роздратовану пику свекра, який наштовхується на Стаську у синовій оселі.
Прикалуєшся? Хоч розкажи, у чому фішка!
Підростеш, я тобі таке розкажу Вуха у трубку скрутяться!
Я вже доросла!
Та бачу! Ворожити на кого збиралася? Хто такий?
Люсь! Не порушуй мого особистого простору!
Серйозно?! Твій простір, дідько, рятувати треба! Бо як хтось дізнається, що ти тиняєшся по чужих обійстях у Шанівці, так усе пригадають: і як у когось курку вкрали, і як комусь кролів потруїли, і як під паркан сміття підкинули. І поліція почне допитувати.
Так я не одна там була! З Уляною!
Дзвони їй. Хай бреше, що увесь вечір вдома тирлувалася, аж поки спати не лягла. І сама Йди у вітальню, вкладайся вже на дивані.
Та не засну! І хто Петрові про мертву людину скаже?
Я скажу.
А ти звідки дізналася?
А я Людмила задумалася. Сон побачила!
Люсь! А давай краще скажемо, що мені наснилося!
Людмила на мить задумалася. Кивнула.
Тільки щоби про Катерину ані пари з вуст, наказала.
Чому?
Тобі однієї халепи мало? Хочеш одразу дві?! відповіла старша.
Петро не одразу прокинувся. Людмилі довелося сіпати чоловіка кілька хвилин, перш ніж врешті очі продер. Сів на постелі, примружився: що за делегація?! Біля ліжка дружина стоїть, а з-за її спини Стаська визирає.
Вставай, Петю! Їхати треба, чує жінчин голос. У Шанівці труп обявився.
Хто обявився?! Петро ще спав із розплющеними очима.
Труп, кажу! Чи ти геть оглух?
Петро на дружину вирячився: хто, хто?!
А що тут мала робить? на Стаську кивнув.
От прям це зараз головне з найголовніших, мать твою! психонула Людмила. Я Стасю гукнула! Щоби допомогла мені!
Нащо тобі допомога?
А ти не бачив, як учора ввечері у мене це здоровя похитнулося у поганий бік? Блювала у ванній, аж кишки потомилися! Може, у мене вже цей коронавірус! А випраного гора! завелася, аж ногою тупнула. Петю, годі дурні запитання ставити! Чи не чув? Кажу: у Шанівці на покинутому обійсті труп лежить!
Петро вирячився на дружину ошелешено: справді? Людмила зі Стаською на нього з надією: вже дій, поліціє!
Котра година? Петро їм.
Та ж мать твою! Людмила спересердя лясь себе по стегнах. Шоста скоро! Вмивайся, до Шанівки тре їхати!
Бо там труп?
Точно!
Так от тепер питання! Петро остаточно прокинувся. А звідки ти, Людо, посеред ночі дізналася, що у Шанівці нині хтось когось убив?
Та не нині! Колись! Стаська йому. Труп старий!
А ти тут взагалі до чого? Петро на малу здивовано.
Сон бачила! Стаська бреше.
Людмила підспівує:
Дуже страшний сон! Сам жах! Ніби на покинутому обійсті, біля якого горіх росте, посеред дерев мертвяк лежить
Так! У ямі! Стаська вклинюється. А земля просіла, і руку вже видно. Самі кістки! Це ж значить, що давно лежить, так?
Стаська замовкла. Дивиться на Петра зі сподіванням. Петро з постелі встав. По спальні у самих трусах і майці ходить туди-сюди, туди-сюди. Врешті зупинився. Упявся у Людмилу і Стаську недовірливим поглядом.
Одного втямити не можу! Так кому з вас, дівки, аж такий страшний сон приснився, що ви мені навіть виспатися не дали?!