Улько, ти не допетрала?! Відьма! У дивовижну ніч після весняного рівнодення! Коли все навкруги залили дощі, а тут наче спеціально для неї зірки і місяць У таку магічну ніч відьма щось шукає у старому садку, куди шанівці взагалі ніколи не заглядають. Та вона для того і розігнала дощ, аби з-під дерев щось чарівне забрати!
А може, вона нічого не шукала! Може, вона, навпаки, там щось залишила!
Тим паче! І тобі не цікаво, що саме?
Геть нецікаво! Я хочу додому! Стасю! Ти куди?..
Стаська вже підхопила рюкзак, залишила у траві розстелену хустку, на якій лежали приготовані для ворожіння предмети, тихо посунула до дерев, посеред яких блукала Катерина.
Повернися! зойкнула Улянка. Зітхнула, приречено побрьохала за подружкою услід. І що там? Що? бубоніла. Ніч! Темно! Ми як сліпі. Однаково нічого не побачимо!
Стаська зупинилася приблизно там, де посеред дерев Катерина повсякчас нахилялася до землі. Увімкнула ліхтарик у мобільному, спрямувала промінь світла на землю, промацувала ним площину. Улянка тупцювала за Стасьчиною спиною.
Що там? Що?.. знай повторювала ледь чутно від жаху.
Нічого Трава нова, буряни старі. Сміття.
Ходімо вже!
Зачекай мовила Стаська, бо світло ліхтаря вихопило щось біле у невеликій порослій травою ямі з пів метра глибиною.
Підійшла ближче, аж розсміялася.
Дивись, Улько! Тут компромат на пацанів із нашого класу, спрямувала промінь на яму.
Уляна витягнула шию: у ямі посеред сміття і трави валяються якісь білі палички, здалеку схожі на сигарети.
Що це?
Людська рука. Частина пластикового скелета. Памятаєш, минулого року хлопці його з кабінету біології стирили. «Хеловін, Хеловін». Йолопи! Давай візьмемо цю руку, а в понеділок підкладемо комусь із них у парту.
Нащо?
А що? Пробачати дебільні вибрики? Я за справедливість. Накосячив? Отримай отвєтку! Тільки так має бути!
Стаська міцніше перехопила мобільний однією рукою, нахилилася до ями і вже простягнула руку до купи білих кісток, та раптом завмерла. Відсахнулася рвучко, ледь не впала. Вхопила Ульку за куртку, тягнула геть.
Ти чого? Чого?! белькотіла Улька. Від жаху ледь трималася на ногах, спотикалася, але разом зі Стаською дерлася геть від страшного місця.
Зупинилися, лиш коли добігли до першої на їхньому шляху живої шанівської хати. Захекана Стаська глянула на подругу.
То був не пластик! видушила. Язик не ворушився, звуку власних слів не почула.
А що?..
Справжня людська рука!
Як це? Стасечко Не жартуй так! Улянка ледь не розревлася.
Улько У ямі мертва людина лежить Стаська розгублено роззирнулася. Світ навколо раптом зірвався, наче пес із привязі, закружляв, та все швидше, швидше, і вже не розібрати: де дівчата опинилися, хто ще тут є, крім них. І задля чого
Стаська повернула голову в бік живої шанівської хати: з вікон мяке світло ллється.
Хто тут живе? шепоче, а власного голосу так і не чує.
Так вона ж Катерина! читає по Ульчиних вустах. Стасю Чому нас до її хати принесло?..
Тої ночі дружина головного килимівського поліціянта 28-річна Людмила не спала. Після півночі врубала праску! Розклала прасувальну дошку! Вивалила у крісло чималу купу випраної постільної білизни, одягу Глянула на годинник: пів на першу. Закінчилися: і пятниця, і робочий тиждень. Субота!
Суботник уточнила розбурхано.
Та як ушкварила танці біля прасувальної дошки із розпеченою праскою в руці! Прасує і прасує, начебто сил до біса, наче до того увесь день на дивані вилежувалася. Так ні ж! Вранці першою підскочила, чоловіка Петра і двійко пятирічних синів-близнюків побудила, гарячим сніданком нагодувала, малих зібрала, вивела надвір і навіть усадовила їх на заднє сидіння чоловікового службового «пріуса». Петрові залишилося лише закинути дітлашню до дитячого садочка.
Тільки чоловік з малими відїхав, зателефонував свекор, а він таке цабе, що не відповісти неможливо: голова районного суду Георгій Іванович Нечитайло.
Ти вдома, Людмилко? питає бадьоро, наче зранку сто грамів віагри заковтнув. Я тут поряд Зараз заскочу. Розмова є!
Ой Георгію Івановичу! А я вже на порозі! Вже вибігаю з хати! Людмила виматюкалася подумки, бо як почула голос свекра, так плани і змінилися. Вона ж хотіла перед роботою прийняти душ, зробити гарний макіяж, закрутити рідке волоссячко кучерями, укласти його гарно, щоби, дідько, не просто припхати на собі до сільради новий вовняний костюм з блискучою емблемою Chanel, який напередодні отримала через «AliExpress»! Ні! Гонориста юристка сільради сільської ОТГ з центром у Килимівці точно знала, чого хоче від життя! Жодна зараза не мала нявкнути, мовляв, дивіться, який гарний костюм у Людки-юристки! Всі у Килимівці повинні були констатувати лиш один беззаперечний факт: такій красуні пасує нове вбрання. А для цього душ, вимити волосся, фен-плойка-лак. І макіяж з акцентом на уїдливі хитруваті очі.
Георгію Івановичу, а ви заїжджайте до нас увечері, коли Петро і малі вдома будуть, защебетала у мобільний. Так усі зрадіють.
І ти? спитав свекор.
А я вже зраділа! видушила скупу брехню.
Відрубала дзвінок, гайда оперативно збиратися, тільки б скоріше вискочити з хати на вулицю. Останнім часом Людмила більш за все боялася залишитися із свекром сам на сам у замкненому просторі.
Прожогом вскочила у новий костюм, закинула у сумку косметичку, залізла у гумові чоботи і скільки йшла поспіхом до сільради, стільки відчувала, як щось коле у спину. Наче свекор, який сказав у слухавку «я тут поряд», ішов за невісткою услід, пропікав дірку у Людмилчиній спині.
Людмило Миколаївно, у вас на жакеті етикетка залишилася. На спині! Відрізати? обережно запропонувала юристці сільрадівська секретарка.
А все оте падло! Наче сказився, старий козел! Людмила зачинилася у сільрадівській вбиральні. Зняла жакет, відрізала етикетку. Намалювала лице, волосся трохи розпушила. Перевзулася у чорні шкіряні черевики на високих підборах. Глянула на себе у дзеркало королева! І хай тільки хоч хтось не помітить!
Людко! Ух ти сьогодні Гориш, наче тебе підпалили! сказав Тамарчин чоловік Федір, який саме прийшов до сільради розбиратися із переплатою земельного податку.
Юристка долоні до лиця: горять щоки!
А все оте падло! знай бідкалася цілий день, бо хоч і королева, і з дитинства знала, що стане най-най-най, та розгубилася, бо геть не розуміла, що робити!
На перший погляд здавалося, ніякої проблеми взагалі не існує. Ну, обійме свекор час від часу. Ну, прошепоче невістці на вушко, яка вона гаряча штучка. То він, певно, по-батьківському, бо одразу полюбив невістку, як дочку. Пику не кривив, коли єдиний син привів до багатої суддівської хати просту Людку Поливанову. А Людка тоді, до речі, у килимівській задрипаній перукарні бабам нігті лаком мазала, проклинала долю і батьків, які ніяк не бажали із Килимівки до міста переїжджати. Районний суддя Нечитайло не тільки пишне весілля зорганізував і оплатив, не тільки молодим міцну хату в центрі Килимівки подарував, а й прилаштував невістку на навчання. Домовився, аби зарахували Людмилу на заочне відділення юридичного факультету одного з вишів, а за чотири роки диплом їй подарував разом із посадою юристки у Килимівській сільраді. І як на такого свекра ображатися? За всі роки сімейного життя Людмила розсердилася на свекра лише раз: коли наполіг, щоби після весілля Людмила залишилася на дівочому прізвищі Поливанова, хоч молодій дружині сильно хотілося стати Нечитайло. Та це можна було пережити. Аби не Георгій Іванович, і Петро навряд би у свої 35 до підполковника поліції дослужився.
Може, у мене ця післяпологова депресія затягнулася, тому і лізуть у голову дурні думки?.. спробувала поставити собі діагноз. Не було ж нічого поганого. За груди не хапав! Цілуватися не ліз! Чи либонь я просто фантазерка? Як усі люди з високим IQ! А чи реально така гаряча, що до Петра вже звикла, от і вигадую собі нові емоції?
Аналітична співпраця з собою дала який-не-який результат. Заспокоїлася, в уяві поскладала полохливі страхи і підозри у сірникову коробку, закрила її, викинула світ за очі. Незважаючи на дощ, що усе падав і падав, додому ввечері повернулася спокійна, весела, а тому і красива. Бачить: у дворі суддівський «лексус» мокне. Насторожилася. До хати зайшла: за столом чоловік разом із батьком випивають. Навколо них малі гасають.
О! Людочка наша! вже пяненький свекор першим відреагував на появу невістки. А скажи, дорогенька! Хочеш, аби твій чоловік полковником став?
Хіба можна так швидко? здивувалася Людмила. Петро лиш рік тому підполковника отримав.
Можна, Людмилко! Я все можу для свого сина зробити! А тому і мені, невісточко, все можна! пів годиною пізніше, коли малі побігли крутити кермо дідового «лексуса», а Петро вийшов покурити і глянути, щоби сини не розбомбили дорогу машину, районний суддя Георгій Іванович Нечитайло ухопив невістку однією рукою за груди, другою обхопив за тулуб і притиснув до себе так щільно, що бідолашна Людка відчула не тільки зловонне дихання старого свекра, а й твердиню його збудженого пеніса. Все у тебе буде, невісточко! І чоловік-полковник, і Єгипти з Турціями, і посада, яку забажаєш, бурмотів. Тільки ж ти вдячною будь! Цінуй усе, що для тебе роблять! Давай уже! Ходімо до ванної! Поки всі надворі, зробиш мені той міньєт