Вранці 21 березня Артем Поліщук якраз і збирався до Килимівки у справах малої Шанівки. Несподівана поява поліцейського з ріднею поруйнувала плани, бо Петро Нечитайло наказав старості «попрацювати з місцевим населенням, аби під ногами не крутилося і дурними запитаннями не відволікало».
Хоч мені скажи, що сталося, попросив Артем.
Вбивство
Вбивство? Нефартовий день для Петра, мовив Тарас Гордієнко, молодший син підприємиці Тамари. Приїхав того ранку до Шанівки на переробленій під ручне керування напіввантажній «Toyota ProAce City Verso Long», побачив практично усе населення села біля постаменту і навіть припустив: бунтуєте?..
Тарасе, якщо ти товар до кіоску привіз, то зараз не зможу його прийняти, відказав йому Поліщук, який, крім усього іншого, тричі на тиждень не тільки торгував у Тамарчиному кіоску, а й зробив там громадську приймальню.
Та ні! Я не з товаром. Інше діло є. Тарас роззирнувся, побачив Петра Нечитайла на пагорбі біля покинутого обійстя, огородженого смугастою біло-червоною стрічкою: поліцейський офіцер тупцював під горіхом, жваво щось пояснював комусь у мобільний.
Мені би з Петром побалакати, додав.
Не зараз! відповів Артем.
А з Людкою можу? Петро ж з дружиною приїхав?
Тут вона десь
Староста роззирнувся, та замість дружини Нечитайла наштовхнувся поглядом на збуджені сяючі очі її молодшої сестри: посеред вулиці Стаська Поливанова товклася разом із Уляною, старшою дочкою неблагополучної Шамраїхи, прислухалася до розмови старости з Тарасом. І таки все чисто чула, бо раптом рвучко випростала руку, як школярка на уроці, що дуже хоче, аби її помітили.
Я знаю, де Люся! вигукнула.
І вже йде до чоловіків. Старости Поліщука наче не бачить, з Тараса очей не зводить.
Ходімо, Тарасе! Проведу тебе, сказала аж надто голосно, ніби намагалася приховати хвилювання під покривом упевненості.
Тарас глянув на дівча здивовано: хто така? Погляд із викликом, волосся рожево-фіолетове на всі боки стирчить, з-під розстебнутого дощовика пуп видно, бо короткий топ лиш груди прикриває вже доросла? А шкіра така чиста-оксамитова, очі наївні. Ще дитина.
Я Анастасія! Люсіна молодша сестра, Стаська читала Тарасові думки. Ми теж із шанівських. Як і ви! Моя Люся з твоїм старшим братом Сергієм колись
Дружили?
Типу того.
Тарас усміхнувся:
Показуй, де тут твоя сестра, Анастасіє.
Стася! Мене всі Стасею звуть. Але мені більше подобається так, як ти кажеш: Анастасія.
Шанівською вулицею Стаська закрокувала поряд із Тарасом. Все косувала на хлопця, наче вимірювала відстань між ними, бо боялася випадково торкнутися його руки. Не витримала градусу емоцій, швидко озирнулася до Улянки, усміхнулася їй так щасливо і задьористо аж усі квіти по всьому світові від тої посмішки розцвіли. До Тараса повернулася.
Он у ту хату Люся зайшла! вказала на акуратне причепурене обійстя.
Людмила від усього серця хотіла допомогти чоловікові, але собі більше, тому й Петрове завдання побалакати з шанівцями виконала з урахуванням власних інтересів. Перекинулася кількома словами з ДНК, із подивом зясувала: виявляється, давня її шанівська подружка Катерина вже не перший рік живе не у мазанці за селом, а у Шанівці, у хаті удови Раїси.
Так це ж мені підходить!
Роззирнулася похапцем, наче сеї ж миті мала уздріти Катерину біля постаменту, де зібралися люди. Аж ні не видно! І вже цікавість Людмилу бере, бо сто років не бачила подругу. Якою стала?
Не проблема! Сама до неї піду. Корона з мене не впаде!
Рішучо подалася до Раїсиної хати, на подвіря зайшла, зупинилася, аби дух перевести і запитання сформулювати, бо мала якось випитати у Катерини про її нічні походеньки.
Хіба це головне?! раптом призналася собі.
Двір уважніше оглянула, аж жахнулася: геть нічого не змінилося на знайомому з дитинства сусідському подвірї! Тут колись малою гралася з Сашком, Людмилчин тато разом із Сашковим татом дядьком Романом разом колупалися у старому їхньому «жигулі», а Людмилчина мати разом із Сашковою матірю тіткою Раїсою ліпили вареники на всю компанію. І співали.
Спогади накрили: Сашко загинув, дядько Роман згорів, а потім і рідне село. Їм із Катькою тоді по скільки було? Тринадцять? Чотирнадцять? Як Стасьці нині! Людці пощастило: з батьками лишилася, життя склалося, а Катька Тій особливі дари, бо ж нічого не буває безплатного. Людмила тепер це точно знає.
Тільки подумала, аж бачить: з-за хати на подвіря молода жінка йде.
Катя? роздивлялася, не приховуючи цікавості. Катю, ти?
Катерина зупинилася. Дивилася на Людмилу ошелешено, наче інше своє життя згадувала. Та така гарна стала! Тоненька, наче травинка, коси густі-хвилясті аж розкіш, лице як з ікони, коли все є на тому лиці і шкіра матово-молочна, і ніс витончений, і брови виразні, і вуста, та всю увагу забирають на себе невимовно сумні світлі очі. Та така, дідько, молода! Наче й не двадцять вісім вісімнадцять! «Я б подивилася на неї, коли б вона двійню виносила!» подумки психонула Людмила. Вище підсмикнула джинси на дебелій дупці.
Ти красивою стала! Чесно! А мене не впізнала? спитала обережно. Напружилася: ще памятала останню зустріч із подругою після пожежі у Шанівці. «Прощавай», сказала тоді Катерина, зачинивши перед носом подружки двері.
Упізнала, мяко усміхнулася Катерина. І чогось захотілося гукнути: Людка! Як колись.
Людмила так зраділа неочікуваній Катерининій привітності, аж видихнула з полегшенням:
Ото біда! Хочеш казати «Людка», то й кажи! Чи ми чужі? Все дитинство нерозлучні були.
А ти чого тут? спитала Катерина.
А ти не знаєш? У вас тут надзвичайна подія!
Не виходила сьогодні з двору. Тітці Раїсі геть погано. Я вночі навіть для неї одну траву відшукати намагалася, та все марно. Значить, до похорону слід готуватися.
Людмила пожвавішала, наче новина про те, що бідолашній Раїсі недовго залишилося, неабияк тішила.
Так ти усе ясно бачиш, Катю! Аж страх бере!
Не бійся, Людко.
От легко тобі казати! А я боюся! Так сильно боюся, аж ригаю іноді! Чесно!
І чого боїшся?
Один козел примушує мене до цього Коротше кажучи, щоби я з ним трахалася. І він до дідька впливовий: просто так послати його під три чорти не вийде. А в мене ж сімя! Чоловік, сини. Та й, якщо вже чесно, гидую я зі старим! Допоможи, подружко!
Усім допомагаю, чим можу.
Оце гарно! Оце діло!
Людмила заметушилася, стрільнула очима: нікого поблизу нема?
Чуєш, Катю! А давай до хати зайдемо, бо щось я ніби замерзла! збрехала.
На чепурній кухні швидко дістала клаптик старої квитанції за газ, що завалялася у кишені, ручку.
Я тобі на папері прізвище і посаду покидька напишу, а ти наворожи, щоби те падло вже сконало.
Людко! Не займаюся я таким!
Добре! Хай живе, але щоби посаду втратив. Бо при посаді він і з інвалідного візка мене тероризуватиме. А от коли дадуть копняка під зад, отоді я йому все пригадаю!
Людмила швидко написала прізвище і посаду свекра, поклала папірчик на стіл, насторожено глянула на Катерину: стояла біля столу, закинула голову вверх, очима у стелю так, наче й немає зовсім стелі, лиш небеса. А Катеринині думки, як і очі, туди і спрямовані, до небес. «Чи вже ворожить?» Людмила напружилася. Підсунула папірчик ближче до Катерини.
Кать, чуєш! Я ж не на халяву! прошепотіла. Гроші заплачу, як тільки цей результат буде.
Катерина повернулася до Людмили і раптом усміхнулася так незрозуміло і дивно: хоч як нагороду розцінюй, хоч як ляпас.
Та чесно! запевнила Людмила.
Вже хотіла додати, що може сьогодні ж змотатися додому, у Килимівку, по аванс, та знадвору хтось застукав у хвіртку.
Люсь! Ти тут? почула голос Стаськи.
* * *Стаська не наважилася заходити на подвіря, біля якого вони з Улянкою опинилися напередодні вночі. Стовбичила на вулиці, заглядала у двір через невисокий паркан. Усміхалася: диво таки сталося! Хоч і не вдалося поворожити вночі, результат отримала. Не тільки привернула увагу Тараса, а й поспілкувалася з ним. Хіба він після цього Стаську забуде?.. Та це ж геть неможливо!
Витягнула шию: цікаво, про що хлопець із Люсею говоритиме?..
Тарас чекав на сільрадівську юристку посеред двору. Роззирався, крутив у руці ключі від «тойоти». Людмила не одразу вийшла, здивовано знизала плечима, побачивши Тараса: а ти тут якого біса?
Тут же колись Сашко жив, так? Мій Серьога з ним товаришував раптом мовив Тарас.
Ми усі тут колись жили, тільки ти тоді геть малим був, відповіла Людмила.
Не таким уже й малим! У перший клас пішов, коли Шанівка згоріла.
Людмила око примружила, глянула на Тараса з досадою: від такого важливого діла відірвав, трясця матері!
Тарасе! Ти отут нащо?! гукнула сердито. Спогадами ділитися?