Людмила око примружила, глянула на Тараса з досадою: від такого важливого діла відірвав, трясця матері!
Тарасе! Ти отут нащо?! гукнула сердито. Спогадами ділитися?
Тарас головою мотнув: аби ж!
Ходи ближче, відповів. Коли Людмила підійшла, мовив тихо: Мамка мене до Петра послала, та він нині як іноді мобільний звязок у Килимівці недоступний. Оце рішив тобі все розповісти.
Людмила відчула, як руки, ноги, хребет і навіть язик у роті стали холодними.
З малими щось? прошепотіла.
Та ні! З цим Із суддею! Свекром твоїм.
Людмила вухам не повірила! Зиркнула на Тараса з підозрою, думки метушаться. Та хіба? Вона онде тільки-но старому пердуну фатальних проблем замовила, а вони на нього вже і звалилися?.. Невже помер?! Оце була би радість!
Що з ним? мовила обережно.
Під ранок на обїзній неподалік райцентру знайшли його «лексус» помятий. І чоловіка збитого.
Свекра хтось збив? заплуталася Людмила.
Ніхто його не збивав. Суддівський «лексус» збив дядька. Його до лікарні доправили. А суддю знайти не можуть. Дзвонять йому, але він не відповідає. Оце все мамка і звеліла Петрові переказати.
А мамка твоя звідки дізналася?
З району їй хтось подзвонив. З поліції. Попросили Петра попередити по-тихому. Типу не дзвонити, а особисто з ним поспілкуватися. Мамка до вас, а ви з Петром вже на Шанівку дременули.
Гім-мно собаче прошепотіла Людмила. Оце ми діждали «радості»
Реально нефартовий день для Петра.
Людмила глянула на Тараса насторожено.
Не кажи ж нікому!
До вечора однаково всі знатимуть. Особливо якщо той дядько помре.
Людмила завмерла, дивилася крізь Тараса. «Катька, певно, вже знала про свекра, коли я прийшла, плигали думки. І хіба я тепер маю їй платити? Чи заплатити, аби вона добила своїми ворожіннями покидька, де б він зараз не був? Чи таки не платити? Ой Оце мені є над чим думати»
А куди ж старий подівся? ледь не ляпнула «козел», та вчасно відкоригувала фразу.
Відповіді не чекала. Зірвалася: швидко йшла з двору. Вискочила на вулицю, смикнула молодшу сестру: зі мною ходи! Не бачила, як Стаську на шмаття рве: за Людмилою йде, до обійстя озирається, щоби на Тараса ще хоч раз глянути. Він чому на відьминому подвірї залишився?
* * *Тарас впустив ключі від «тойоти». Вже збирався йти з чужого обійстя за сільрадівською юристкою услід, крутонув на пальці кільце з ключами, кільце зірвалося з пальця, ключі дзень! І відлетіли до ґанку.
«Добре, що ніхто не бачить», подумав. Не любив на людях демонструвати рухи, які ще давалися йому важко. Ходив без кульгання. Ніхто б і не здогадався, що на протезі. А от присісти не міг. І нахилятися без напруги ще не навчився.
Ступив крок до ґанку і побачив у отворі прочинених дверей дівчину: тоненьку, сумнооку «Хіба у Сашка була сестра?..» спробував пригадати.
Дівчина усміхнулася, легко спустилася з ґанку, підняла ключі. Простягнула їх Тарасові. Знітився чогось, ключі взяв, та все не міг відірвати очей від незнайомки. Війнула косами і нема. Не встиг навіть «дякую» сказати. Хто така?..
Петро Нечитайло страшенно хотів спати. Тупцював біля ями, яка вже давненько стала могилою невідомій людині, мріяв тільки про одне: хоч би швидше до місця злочину дісталася слідчо-оперативна група з району. Він членам СОГ картину докладно опише, бо у Петра все по поличках. Про те, що учора до ночі пиячив із татом-суддею, не скаже. І про те, що уклався ближче до півночі, а висмикнули із постелі ще до шостої. Отак почне: о 6:40 ранку отримав анонімний сигнал про закопане людське тіло, одразу відреагував, тобто виїхав на місце ймовірного злочину. 6:50 вїхав у Шанівку. 7:00 вже був у садку, де анонімний сигнал підтвердився, бо Петро знайшов несвіже мертве тіло. 7:20 зателефонував до райвідділу, повідомив про злочин. Огородив місце злочину смугастою стрічкою і власною персоною забезпечив недопущення до нього сторонніх осіб. Паралельно з допомогою свідомих громадян з числа власної родини провів ретельне опитування місцевого населення для отримання інформації, яка могла би допомогти слідству. І от тепер Дві години поспіль, бо на годиннику вже девята ранку, геть нічого не робить, а лише все чекає і чекає на ту СОГ, а вона наче не на авто, а на кривій коняці сюди їде-їде, бо ніяк доїхати не може!
Дідько, а звідки я анонімний сигнал отримав? згадав про проблему. За усією тією метушнею забув про головне. Забігав навколо ями. Думай, Петре, думай!
Дідько, а звідки я анонімний сигнал отримав? згадав про проблему. За усією тією метушнею забув про головне. Забігав навколо ями. Думай, Петре, думай!
А воно не думається! Психонув: та ма-атері твоїй ковінька! Аж бачить: розбитим новим асфальтом до Шанівки слідчо-оперативна група на бусику наближається.
Хіба не засідка?! Не могли десь на півдорозі зламатися? ще більше психонув. І що тепер робити? Нащо я жінку послухав?! Йолоп! Захотів він розвіяти дружинині страхи!
І вже зібрався кричати: Людо! Людо, скоріш сюди! А дружина сама до нього чеше: ракета, не дружина. Очі блищать, щоки горять. Він їй:
Он вже, бачиш?! Їдуть! І що казати? Хто той анонім? Звідки він, холєра, взагалі взявся!
Та придумай щось! Хіба до того? Людмила йому.
Стиць, Людо! А до чого? У нас цього ранку зявилася більш важлива справа?!
Петю! Тільки спокійно, жінка раптом відчула величезну свою значущість навіть у масштабах Всесвіту. Я з тобою!
Петро вирячився на дружину ошелешено.
Мені мало полегшати?
Знаєш що, Петю! Якби мій тато розбив свого старого «жигуля» об чужу людину і та людина отримала тяжкі ушкодження, а сам тато пропав би Я би раділа від того, що ти поряд.
Твій тато устряг у халепу?
Мій? Твій, Петю!
У мого тата немає «жигуля»!
Тому розбив, що мав: «лексус»! І збив якогось дядька! Чи не так? Чекай! Дядька збив «лексус», а де твій тато ніхто не знає. Кажись, так Дядька знайшли, «лексус» є, а твого тата немає! Йому дзвонили, та він не відповідає. Оце все тобі попросили переказати особисто.
Хто?..
Певно, твої колеги з району, Людмила замовкла на мить, усміхнулася приголомшеному чоловікові. І от скажи тепер! Хіба ти не радий, що я з тобою?!
Петро смикнувся. Кинув зацькований погляд у бік бусика зі СОГ, який невідворотно наближався, заметушився, дістаючи з кишені мобільний.
Аж всираюся, такий радий! І вже помовч, Людо! Татові дзвонитиму!
Петю, не забув? Твій тато від нас учора пяним поїхав! За кермом!
Петро опустив руку з мобільним, зиркнув на дружину розгублено: що робити?..
Маємо швидко домовитися! вже рулювала дружина. Ви вчора не пили! Зрозумів? Бо твій тато і тебе за собою услід на лаву підсудних потягне!
Добре! Не пили! Петро дмухнув на дружину. Від мене не тхне?
Та є Людмила по кишенях. Дістала мятну цукерку. На! Тільки ж смокчи, не ковтай! І скажи «спасибі», що сільрада вирішила стати ближчою до людей, тому в коридорі для відвідувачів вазочку з цукерками поставили.
Людо, якщо з татом щось сталося
Петю, геть не про те ти зараз думаєш! Тебе одразу спитають: куди Георгій Іванович від вас поїхав?
Додому?
Ні!
А куди?
Ми не знаємо. Він нам не доповідає. Ми не в курсі. Поїхав тверезий у невідомому напрямку. Запамятав?
Та не дзижчи! Запамятав! Дідько! Але якщо з татом щось станеться Петро знову вхопив мобільний, набирав номер судді, одночасно питав: І про аноніма того незрозуміло, що казати!
От дався він тобі! Скажи, повідомив, що нетутешні покидьки призвичаїлися біля Шанівки сміття викидати, а ти їх підстерегти хотів, бо ти за екологію і довкілля. Натомість на мертвяка натрапив.
Нормальна версія! кивнув Петро. Тримав мобільний біля вуха, прислухався до довгих гудків. І анонім не потрібний! Мені ДНК про чуже сміття вже дірку в голові прогризли. От і скажу Петро раптом почув, як на іншому кінці дроту припинилися гудки. Напружився. Тату?.. мовив обережно.
Людмила витріщила очі: живий?
Сину, ти? почули у слухавці млявий, ніби спросоння, голос судді. Якого біса так рано дзвониш? Робити нема чого?! У мене субота, Петре! Все! Відбій!
Тату, прошу! Не клади слухавку! Чуєш?! Петро так розхвилювався, ледь мятною цукеркою не вдавився. Що з тобою сталося? Ти де?..
Якби голова районного суду Георгій Іванович Нечитайло раптом увірував у невідворотність покарання і втямив, що за співпрацю із неупередженим обєктивним слідством зможе отримати менший строк, він неодмінно розповів би правду. Як вчора близько півночі, пяний мов свиня, за кермом свого «лексуса» виїхав із Килимівки, де трохи невдало погостював у сина, бо не зміг покористуватися невісткою, тому роздратувався і вирішив їхати не додому, у райцентр, де у триповерхових хоромах дотлівала від самотності його стара суха дружина, а до одного цікавого генделика з лазнею на обїзній. Хазяйка того генделика була не тільки молода й ловка, а й недвозначно практична: за триста гривень окремим впливовим гостям дозволяла робити з собою всяке, та лише пять хвилин, задля чого тягала за собою справжній пісочний годинничок. Спливли пять хвилин знову давай їй триста гривень. Отаке стерво! Аж завжди цікаво, скільки разів по триста вона витримає, і, кажуть, дехто пробував зясувати, та завжди чоловіки першими здавалися, а тій пані хоч би що!