Та того вечора до цікавого генделика з лазнею Георгій Іванович не доїхав. Вже повернув на обїзну, додав швидкості, бо чому би не мчати на максимумі, коли траса порожня. Розігнався до двохсот, аж уявив, що він не старий суддя Нечитайло, а оцей стрімкий потужний «лексус».
А на тобі, корово ти невдячна! На! тиснув на газ, кричав не лише конкретній Людці, яка так безславно обригалася у ту мить, коли мала задовольнити сексуальні потреби свекра, а всім жінкам!
На! На! горлав і трахав уже не всіх жінок, а увесь білий світ.
Де вже тут побачити дядька, який бреде узбіччям? Бідаха вижив лише тому, що за хвилину до того, як автівка скосила його, суддя прибрав з педалі газу ногу, бо її судомами звело. «Лексус» уповільнив хід Бах: помята автівка на узбіччі, недвижний дядько на дорозі. І вишенька на торті: неушкоджений пяний суддя за кермом мордякою у подушку безпеки.
Сказати «миттєво протверезів» нічого не сказати. Нечитайло старший не просто протверезів, а й абсолютно чітко побачив своє майбутнє: тюрма, нелюдські страждання, скора смерть! Мав уже зараз щось робити, аби забезпечити альтернативу. А що?! Заметушився-засіпався, не полишаючи водійського місця: вихопив із бардачка паперові салфетки, витирав ними кермо, подушку безпеки, передню панель, дверні ручки, хоч і розумів, що все те повна дурня! Все косував на недвижного дядька. Вимкнув фари, вискочив з автівки: куди бігти? Ліворуч обїзною до райцентру шлях веде, праворуч за сорок кілометрів Килимівка, син, клята невістка всі біди через неї.
Може, тіло сховати? промайнула найдурніша з думок. Підбіг до недвижного тіла, вхопив дядька за руки А ти Боже! Дядько важкий, з місця його не зрушити, а руки суддівські тепер всі у крові жертви.
Зараза! Зараза! закривавлені руки об піджак витирає, роззирається. Що робити?
Син допоможе! Хай тільки спробує не допомогти! покинув автівку, побіг, як міг, порожньою трасою у бік Килимівки.
Скоро знесилився. Зупинився. Руки трусилися. Ледь дістав із кишені мобільний, і вже зібрався мобілізувати собі на допомогу Петра, та побачив на екрані пропущений дзвінок від давнішнього приятеля Івана Залусківського. Колись і дня не минало, щоби не зідзвонювалися. Дружба в минулому, але й ворогами нібито ще не стали. План виник миттєво. Лиш набирав Івана, вже знав, що казати.
Вчасно нагадав про себе, Іване! Серйозна розмова є! Невідкладна, голос твердий-суворий. Ти де є? спитав, бо Залусківський наплодив нерухомості по всьому району: у Килимівці хату мав, у райцентрі, навіть у малій Шанівці, а між райцентром і Килимівкою у лісі ще й двоповерхову деревяну халабуду на 200 квадратних метрів побудував, яку скромно називав мисливським будиночком.
У мисливському будиночку, підтвердив Іван відчайдушні суддівські сподівання. Заїдеш? запитав.
Краще сам заїдь по мене! суддя відновив дихання, знову сунувся подалі від місця ДТП. Повір це у твоїх інтересах.
Куди заїхати? без ентузіазму запитав Залусківський.
Нечитайло вдивився у темний шлях попереду: ліс, чорнота, тільки на узбіччі білборд «Бережіть ліс».
На обїзній бігборд дурний про ліс знаєш? Біля нього чекатиму! І давай без запитань! Їдь уже швидко, бо справа термінова! не дав Іванові змоги відповісти, відрубав звязок.
Бережіть Бережіть Бережіть знай бурмотів, чекаючи Залусківського, як останню надію.
Оце ти, Жоро, мене підставляєш! Залусківський навіть не намагався приховати обурення. Всякого бувало у їхньому житті, не пацани давно, обом за шістдесят! Не раз допомагали один одному обійти закон чи мати від нього особистий зиск, але щоби робити приятеля співучасником свого косяка такого ще не бувало!
Якби ж Іван наперед знав, нащо пхається поночі на обїзну! Побачив суддю без «лексуса»: тупцював на своїх двох, як проста людина, під «Бережіть ліс». Костюм пожмаканий, піджак і руки у крові! Ускочив в автівку Залусківського, наказав: жени до свого мисливського будиночка, там усе розповім. Але й у файному зрубі, що заховався посеред лісу далеченько і від обїзної взагалі, і від місця нічної пригоди конкретно, спочатку заковтнув дозу горілки, виматюкався так брудно, що навіть Залусківський скривився, і тільки потім признався:
Я тільки-но якогось козла збив. Ти моє алібі!
Яке алібі?
Залізобетонне! роздратовано відповів суддя. Чи я «лексус» отам покинув, щоби отут твої скиглення слухати?! Не сци, Іване! Прорвемося! Усім маєш казати, що я приїхав до тебе на своїй автівці десь перед північчю, що відпочивали усю ніч із горілочкою
Я тільки-но якогось козла збив. Ти моє алібі!
Яке алібі?
Залізобетонне! роздратовано відповів суддя. Чи я «лексус» отам покинув, щоби отут твої скиглення слухати?! Не сци, Іване! Прорвемося! Усім маєш казати, що я приїхав до тебе на своїй автівці десь перед північчю, що відпочивали усю ніч із горілочкою
А «лексус» твій?
А «лексус» мій уночі якесь дурне падло вкрало. Бач, захотілося йому покататися на крутій автівці і людиною себе відчути. Ну, і наїхав на ще одного такого ж барана. Перелякався, автівку покинув і втік. Отак справа виглядатиме. А далі ми дамо їй хід саме у цьому напрямку.
Жоро, я вже не кажу про те, що у мене паркан три метри заввишки, собаки і камери
Камери повимикаєш, а «лексус» я нібито на підїзді до твоєї фортеці залишив!
Припустимо! Але ж доведеться знайти, кого за кермо «лексуса» посадити?
Воно тобі треба, Іване? То не твої діла. Є люди: знайдуть, посадять Ти затям: ми з тобою геть нічого про все те не знаємо. Що мій «лексус» вкрали, що ДТП сталося. Ми оце від півночі бухаємо, як молоді, бухатимемо до ранку, а щоби нам ніхто не заважав, зараз же вимкнемо мобільні.
Суддя вимкнув свій мобільний, упявся недобрим поглядом у Залусківського.
Вимикай! Чи спочатку хочеш знати, що матимеш за свою маленьку дружню послугу?..
А чим ти, Жоро, таку підставу зможеш мені компенсувати? відповів Залусківський зверхньо. Минули ті часи, коли він услід за олійнею і кролятником, що згоріли разом із Шанівкою, втратив землі, за які заплатив хоч і незаконно, хоч і копійки, але ж свої копійки! Надолужив Та так надолужив хоч хазяїном району називайся, хоч королем у брехні не звинуватять.
Ти, Іване, дивлюся, перестав закон поважати, набундючився Нечитайло. Така позиція завжди боком вилізала!
Не заводься, Жоро! Поможу! Але ти про це не забудь! відповів Залусківський, вимкнув мобільний, бо, дідько, куди подітися?
А ти так поможи, щоби я ніколи не зміг того забути! суддя став стягувати закривавлений костюм. Перевдягтися знайдеш? А моє лахміття спалити треба! Зробиш?
Звісно, спалю! Мені ще тут тільки твого закривавленого одягу не вистачало!
За це і випємо! резюмував суддя.
Насправді, всю ніч пили. Чи від того, що відверто дратували один одного, чи від того, що обоє відчували однаковий прихований страх, на ранок ще усвідомлювали дійсність і памятали причину нічного запою.
Суддя оцінював ситуацію більш адекватно, тому запропонував збадьоритися під прохолодним душем перед тим, як увімкнути мобільні. Залусківський з ідеєю погодився, та реалізувати її делікатно не зумів запхався до душової кабінки разом із суддею А раніше ж дружбана Жорку Нечитайла абсолютно голим ніколи не бачив! Навіть у лазні простирадлами прикривалися. І так вразили старого пузатого Залусківського зівяла обвисла шкіра судді, сальні боки, кривуваті волосаті ноги і живіт-гарбуз, з-під якого чоловічі причиндали й не роздивитися, аж засмутився: сильно здав Жорка
Сильно ти здав, Іване, почув голос судді. Очі підвів: Жорка Нечитайло із відвертим співчуттям роздивлявся голого приятеля.
Ти хвилюйся за те, аби я тебе, Жоро, не здав! психонув Залусківський.
Вискочив із ванної кімнати, і хоч мріяв, аби суддя забирався вже світ за очі разом зі своїми косяками, втямив врешті: нічним застіллям забезпечення Жорці алібі не обмежиться мінімум до обіду тирлуватиметься у мисливській хатинці Івана.
Роздратувався ще більше: якого він має судді допомагати? Цей козел Нечитайло останнім часом знахабнів, став заходити на Іванове поле впливу. Таке враження, що хоче посунути Залусківського. «Дідько, гнати його треба! Бо чим заплатить мені за поміч? подумав. Нічим! Наразі мені Жорині послуги геть зайві»
Та один вранішній дзвінок змусив Івана Залусківського оперативно переглянути пріоритети, навіть повірити: суддя вляпався у лайно не випадково, а лише для того, аби стати у пригоді йому, Іванові.
Тільки увімкнув мобільний. Продивлявся пропущені, спостерігав за суддею, який уже збрехав синові, як приїхав до Івана погостювати, і тепер дуже натурально обурювався тому, що «його лексус вкрали якісь покидьки, ще й людину на ньому збили, а що поліція робить?!» І тут задзвонив мобільний Івана. Телефонував Василь, моторний секретар і помічник Залусківського, який уже готував для шефа ґрунт на осінні вибори.