Так, тату.
Я вийшла з батьківського кабінету з неймовірною важкістю на серці, але не стала підійматися до себе в кімнату, а пішла до саду. Не те, що Владислав Миколайович був мені таким уже вкрай огидним, ні. Темно-русявий, з приємним лицем та розумними темно-сірими очима, він викликав цікавість. Але ж симпатію, тільки лиш симпатію й нічого більш, хоча я з розповідей Марини знала те, що саме має викликати почуття в серці людини. Скільки разів я чула від неї розповіді об тім, як вона покохала чоловіка свого гарного й дужого Данила. Й я сама ж не раз прохала свою годувальницю переповісти те красиве, що трапилося в житті жінки, котра вигодувала мене немовлям. Я зачаровано слухала об тім, як молода ще Марина довго кидала оком на сусіду свого Павла Назарчука й як сильно подобався він їй. Але вподоба та обірвалася несподівано для дівчини Назарчук засватав дівчину з сусіднього села, й родина сусідів почала готуватися до весілля. А Марина тихцем плакала й намагалася навіть не дивитися в бік Павла. Гадала в розпачах, що все життя тепер продівує, марно намагаючись забути свою вподобу. Й на вессілля до сусідів її мати ледь не налигачем потягновила, й сиділа вона там понуро на лаві під хатою, намагаючись не надто відверто вирячатися на щасливого свого Павла, котрий усе милувався зі своєю молодою дружиною худорлявою й чорнявою. Але раптом перехопила погляд темніших від ночі очей, спрямований прямісінько на неї. Дивився парубок високий, неймовірно широкий у раменах, з темним непослушливим чубом, що зухвало кучерявився на високому чолі. Й з очима чорними й наче гарячими й вони поглядом своїм наче торкалися її Марина раз поглянула на того парубка й відразу майже опустила очі. Але очі ті чорні поглядом своїм пекли її, мов гарячими вуглинами, вимагаючи, аби ж вона знову поглянула на нього Й Марина не втрималася, наче сила яка була заволоділася нею й змусила таки підняти очі. Вона знову поглянула в ті вогняні чорні очі й уже просто не змогла відвести погляду свого від них. Так і дивилася в ті очі, відчуваючи щось дивне Й усе те весілля гомінке й веселе, й Павло з дружиною його худорлявою й чорнявою все воно зниклося кудись. Ніколи не задивлялася вона так до парубочих очей, і навіть в очі Павлові не дивилася так та куди й поглянеш, коли Павло сковзнеться по ній поглядом й не дивиться більш.
Решту того дня, коли її сусіда Павло одружився з дівчиною з іншого села, Марина памятала погано. Наче уві сні вона перебувала й уві сні тім танцювала з чорнооким парубком з вогняним поглядом і дізналася, що звався він Данилом і доводився братом нареченої Павла. Й уже ввечері, коли родичі нареченої підводою відїздили до Вербівки, Данило сказав так, що в Марини морозом пройшлося по спині.
За день зашлю до тебе сватів.
А потім була геть безсонлива ніч, коли Марина відчувала себе так, наче була захворілася, вся горілася невидимим вогнем, ледь не в кожному кутку темної й притихлої хати вбачала ті гарні чорні очі й все згадувала й згадувала минулий день, про котрий думала, що він виявиться одним з найнещасливіших у її житті, а він обернувся таким щасливим. Згадувала, як підійшов до неї Данило після довгого переглядання й повів у танок, як тонулася вона в тих очах чорних поглядом, мов у водах глибоких
А за день її посватали.
Й за два місяці посталися вони до вінця.
Я завжди слухала ці оповідки Марини з легким сумом. Марина з Данилом, незважаючи на важке кріпацьке життя, живуть уже довго й щасливо, народивши в шлюбі своїм пятьох чудових діток. Й з роками почуття, народжене в одну мить на весіллі Павла та сестри Данила, не згаслося. Й хоча я любила Марину як рідну матір, попри те що та була кріпачкою мого батька й нерівною мені за походженням, від отих її оповідок про їхнє з Данилом сильне кохання мені завжди робилося пронизливо сумно. Я розуміла, що сама народжена для іншого й таке щасливе кохання, яке судилося моїй годувальниці, мені чи випаде коли відчути. Наречений мені був обраний батьком, і привабливий та приємний Владислав Миколайович був мені лиш тільки симпатичним і ніякого хвилювання не викликав. Мене не кидало в жари при згадці про нього, не бажалося задивлятися й тонутися в його темно-сірих очах й по темним кутках своєї кімнати я не бачила тих його очей. Я не думала про нього кожну хвилину та я ж про нього взагалі не думала, а коли згадувала, то лиш з відчуттям небажання того, аби наші долі були повязані. Мені робилося сумно й чомусь трішки неприємно від думки об тім, що маю прожити я все життя своє з людиною, котра є мені чужою й нецікавою, з тою людиною, до котрої я не маю в серці своїм почуття. Того таємничого й незнайомого почуття, якого ще не звідало й не відчуло в собі серце моє. Я не бажала цього але батьком мої бажання не враховувалися.
Я повільно йшла садком, надто поринувши у свої думки, аби звертати увагу на щось інше Й перше, що почула раптом, то був стукіт сокири об дерево, й звук той змусив мене зупинитися А вже потім я почула його веселий чоловічий сміх, що залунав тихим садком і покотився наче сріблястим відлунням до невеликого озерця біля пагорба, в котрому повагом плавалися лебеді. Щось було в звучанні сміху того чоловічого щось таке, що торкнулося свідомості моєї, серця мого мовчазного раптовим хвилюванням. Я навіть зупинилася, дослухаючись того сміху, що все лунався й лунався садком, мов спів небаченого птаха. Й розуміла, що хочу побачити того, хто оживляв садок мого батька цим сміхом. Василь чоловік середнього віку з кріпаків, котрий доглядав за нашим садком, був людиною досить мовчазною, й ніколи не чула я того, аби він сміявся. Чомусь засоромившись того, що може мене помітити той, хто ото так сміявся, я зупинилася біля вишні й обережно визирнула Й побачила-таки того, хто так радів у нашім садку. Й то був зовсім не Василь. Значно молодший за Василя літами, вродливий молодий чоловік з темним волоссям, що спускалося йому на шию легкими кучерями. Високий і дужий з вигляду, одягнений у темні грубі штани та світлу сорочку, він вправно та якось наче легко розмахував сокирою, зрубуючи стару всохлу яблуню, й щось весело розповідав Василеві, котрий стояв поряд з сокирою в руках і скупенько якось, наче трішки невпевнено посміхався, слухаючи молодика. Й я заробилася невільним свідком тої розмови між незнайомцем і Василем.
Нічого, батьку, нічого. Ось підкупимо поросят у Мироненків, вигодуємо та продамо, а тоді вже викупимо у пана ту землю, й я все зроблю, але збудую для Марічки гарну хату. Та головне ж не це, батечку головне інше. Марічка кохає мене чуєте? Вона кохає мене! Й я такий щасливий від цього! Я неймовірно щасливий!
Молодий чоловік знову розсміявся А я стояла біля вишні й, мов зачарована, дивилася на нього. То було щось незрозуміле й незнайоме для мене, й я дивилася на нього так, як ще на жодну людину, й відчувала, що серце моє наче прокидається від довгого сну, озивається в грудях незнаним раніш хвилюванням. І хоч дивився він не на мене, а на Василя, та я бачила, які гарні очі в нього, який погляд у них Та не очі його ті гарні, не врода чоловіча й довершена привабили мене до нього. То було щось зовсім інше чого раніш ніколи я не відчувала. Щось дуже схоже на оповідки Марини про народження її кохання до Данила. Мені заробилося якось трішки острашливо. Зоставшись геть байдужливою до того чоловіка, котрий волею батька має стати моїм мужем вінчаним, невже невже я закохаюся у кріпака? В наглядачевого сина, котрий, насміхаючись наді мною, зявився саме в той день, коли я дізналася про намірення батька зробити мене графинею Яготинич. Несправедлива й жорстока насмішка долі! До того ж цей син Василя був закоханим в іншу й мав намір одружитися з нею, збудувавши для неї хату
Власні думки настільки спантеличили мене, що я втеклася геть, аби вже не чути й не бачити того високого кріпака, сміх котрого, щоправда, все ще продовжував лунати в моїй свідомості. Я зачинилася в своїй кімнаті, мов намагалася була сховатися від усього того, що так збентежило моє серце. Та марно. Мов причаклована, все думала й думала про темноволосого кріпака, все згадувала сміх його веселий та щасливий, і відчувала, як солодко та млосно затискається серце моє в грудях. А коли прийшла ніч і мала би була я поснути не поснула спокійно, як завжди, а ледь не до самого світанку провертілася на ліжку й ледь не з кожного кутка темного дивилися на мене його гарні очі, що сяялися сміхом і щастям.
Я закохалася в кріпака!
Несподівано для себе, майже з першого ж погляду, закохалася в того чоловіка, з котрим у мене не могло бути майбутнього. Я покохала того чоловіка, між котрим і мною проляглася нездоланна безодня, прірва нашого походження і його кохання до іншої. Навіть коли б раптом трапилося диво й мій батько, геть збожеволівши, дозволив би мені шлюб зі своїм кріпаком, я б не мала з ним щастя. Не мала би тому, що він кохав іншу, й яким щастям сяявся неймовірним, розповідаючи батькові про взаємне почуття до нього тої незнайомої мені щасливиці, котра володіла його серцем.
На наступний день я була такою розгубленою та враженою цим почуттям, яке стрімким буревієм увірвалося до мого серця, що не бажала виходити зі своєї кімнати. Й нікого в родині не обходило те, що зі мною трапилося, всім було до того глибоко байдуже. Лиш одна людина захвилювалася за мене моя покоївка Ярина. Сердечна й простодушлива, досить пухка дівчина з румяними щічками та рудавим волоссям, вона відразу ж, як тільки прийшла зранку з теплою водою для вмивання й побачила моє лице, сплеснула долонями й стурбовано запиталася: