Поглянула на сина наглядача за садом.
Я залишуся, промовила так, як ніколи не говорила з тими людьми, котрі були належні моєму батькові. Цей зверхній, погордливий і холодний тон його полюбляла моя мачуха, а я лиш тільки несхвально його слухала, відчуваючи завжди, як неприємно врізає він мені слух. Але цей чоловік оця його злість і ненависть до мене я навіть сама не розуміла, чому мене переповнює бажання вчинити йому наперекір. Й тільки з роками, набувши життєвого досвіду, я змогла зрозуміти, що в той день мною володарювали вражені гордощі жінки, котру не кохали. Й навіть більш того котру ненавиділи.
Назар пропік мене поглядом своїх котячих очей, а потім просто обернувся спиною з таким виглядом, наче перетворилася я на пусте місце. Серце мені боліло, нестерпно боліло, але я намагалася не звертати уваги на той біль. Біль, до якого я була вже звиклою за той час, як відчула в своїм серці почуття до цього кріпака.
За годину Марійку з матірю відспівували в родинній церкві Рихальських, побудованій моєю бабусею Ольгою Петрівною.
Панотець Саватій співоче промовляв слова молитви, але я майже не чула його. Я стояла перед іконою Спасителя, трішки подалі від домовин, і відчайно намагалася не дивитися на того високого красеня, котрий стояв біля домовини Марійки. Бідна, вбога кріпачка мого батька мала переді мною значну перевагу вона була щасливою. Вона була щасливішою від своєї панни, незважаючи на те, що народилася не в панських опочивальнях, а в злиденній старій хаті. Так, вона не мала таких грошей і того, що від самого народження мала я, й вона була змушена тяжко працювати, але коли брати до уваги інші цінності, то ця дівчина, котра поснула вічним сном зі спотвореним важкою рукою батьківського візниці лицем, була щасливішою від мене. Вона мала набагато більше того, що мала я панна Рихальська. Від дитинства ця дівчина купалася в любові батьків, мала ласкаву й ніжну матінку, котра дарувала їй те тепло, якого панна її так замало вбачала у своїм житті. Й вона володіла серцем Назара. Навіть померла, вона продовжувала міцно тримати серце цього чоловіка у своїх маленьких рученятах, захолонулих навіки. Ні, я не заздрила Марійці принаймні те почуття, яке володілося мною, мені б дуже не хотілося називати заздрощами. Скорше то був сум Пронизливий і холодний сум серця, що прагнуло зігрітися, що потерпало без тепла вже багато років.
Під журливий спів панотця Саватія я згадувала своє життя, всердно відводячи погляд від чоловіка, до котрого так линулося серце моє дівоче. А він же навіть і не погляне на мене, бо вся увага його була прикутою до небіжчиці. Тримав у руках великих і сильних запалену церковну свічку й затискав її з такою силою, що вона мала би вже давно переломитися, та вона не ламалася й все дивився на збите Микитою й почорніле личко, котре ще декілька днів тому було таким гарним.
Я народилася в заможній шляхетній родині, але майже ніколи не відчувала себе щасливою. Мама моя померли, коли я була геть малою, й я майже не памятала її. Образ жінки, котра колись подарувала мені життя, складався в моїй свідомості з розповідей бабусі про неї та ще годувальниці Марини а ще тих годин довгих, що проводила я перед портретом, на якому було зображено мою маму. Гарна, надзвичайно гарна білява пані байдужливо дивилася на мене великими темно-блакитними очима й зовсім не відчувалася мною як та, котра звалася таким теплим словом «матінка». Та й розповіді про неї я чула зовсім різні. Бабуся, особливо останніми роками свого життя, відгукувалася про неї негативно.
Твоя maman, Еммо, була невдячною й невихованою жінкою, проказувала вона мені не один раз, несхвально й невдоволено підтискаючи бліді й тонкі вуста свого невеликого шляхетного рота. Бабуся ніколи не вирізнялися особливою вродою, а на старість її лице взагалі заробилося відверто негарним, і коли вона ото так підтискала вуста мені не хотілося й дивитися на неї. Вона ж отримала таку честь заробилася панею Рихальською, але виявилася зовсім негідною тої честі. Я покладала на неї такі сподівання гадала, що вона зробить щасливим твого батька. А що зробила вона? Вона ж зробила його нещасним, а потім узагалі наклала на себе руки, накликавши на нашу родину невимовного сорому. В той час лиш тільки лінькуватий та німий не захоплювався осудом родини Рихальських, у якій молода дружина настільки не любила свого мужа, що обрала добровільну смерть життю поряд нього, вкоротивши собі віку й зоставивши дворічну доньку. Ніколи не пробачу твоїй maman, Еммо, того, що вона вкрала мого сина. Був у мене любий і послушливий син, а потім перетворився він на цього зверхнього похмура, котрого ти бачиш перед собою кожного дня й котрий геть відмовляється дослухатися до своєї сердешної матері. Й це саме твоя maman провинна в тім, що в будинку нашому зявилася ця безрідня міщанка Ельза була хоча б шляхетного походження, а ця донька дрібного службовця. Скільки ж у мене сліз і вмовлянь пішлося на те, аби відмовити твого батька від того шлюбу. Та все дарма. Мій син заробився чужим і непослушливим. І це все через твою maman.
Годувальниця Марина, навпаки, жалкувала мою маму жалкувала за долю її нещасливу жіночу, коли примусом була віддана батьками заміж за пана Рихальського в той час, коли кохала іншого.
Що ж поробиш, панночко, зітхала гірко Марина, не раз згадуючи про мою померлу маму. Слабкою людиною виявилася ваша матінка, дуже слабкою. Не змогла витримати життя з осоружним чоловіком, то й вкоротила собі віку. Ви її не засуджуйте, панночко, й не ображайтеся, що покинули вони вас напівсиротою. Коли ви самі покохаєте, то й зрозумієте тоді матінку свою
Годувальниця моя Марина То вона єдина тільки й відігрівала моє самотнє серце від того часу, як була я немовлям. Вигодувавши мене своїм молоком, вона не жалкувала для мене й ласки свого великого люблячого серця. Але Марина все ж була кріпачкою, котра мала свою велику родину А моя родина Моя родина панувала у розкішному будинку, що видавався холоднішим від склепу. Нова дружина батька не стала мені матірю не раз помічаючи на собі її замислений погляд, я дивним чином розуміла те, що вона не те що не любить мене, а майже ненавидить. До прохолодності й байдужливості батька я якось звиклася ще з дитинства, а бабуся Бабуся в дитинстві моїм ставилася до мене ще досить мяко, нехай і не надто вже любляче любила вона безмежно лиш тільки одну людину мого батька. Та й мякість бабусі з роками якось почала зникатися захоплена своїми хворобами, бабуся все більш віддалялася від мене, а перед смертю взагалі почала дорікати мені схожістю моєю з мамою.
Так я й зростала оточена розкошами, але безмежно самітня посеред холоду великого батьківського дому. Одиноке те існування моє більш року тому почав розвіювати наш сусіда син пана Миколи Яготинича молодий Владислав. Досить привабливий зовні, з манерами, гідними найкращих шляхетних домів, він якось зявився при нашому будинку на чай, потім завітав наступного дня, потім ще через день. Він намагався проводити більшість часу поряд мене, розважаючи мене розмовами про життя в столиці, котрі мені були не надто цікавими, й батька мого то неймовірно тішило Яготиничі були графського роду й статками володіли пристойними. Коли минув місяць від дня першого візиту до нас Владислава Яготинича, батько покликав мене до свого кабінету й, навіть не поцікавившись моєю думкою, промовив владно:
Я все вирішив. Більш як за тиждень молодий Яготинич відїздить у полк, а як повернеться за рік ви зєднаєтеся шлюбом.
Я навіть здригнулася від цих слів батьківських.
Тату, але ж
Сірі, водянуваті очі батька позиркнули на мене роздратовано.
Що таке?
Я помовчала, набираючись сміливості, й невпевнено продовжила:
Але ж я не згодна!
Очі батька ледь помітно звузилися.
Ти що?
Я не згодна на шлюб з Владиславом Миколайовичем.
Й це чому, дозволь поцікавитися?
Я не кохаю його! Так, він досить милий і
Важкий батьківський кулак з силою опустився на стіл.
Досить! Я почув достатньо й більш слухати твоєї маячні не налаштований. Ти моя донька, й ти належна мені також, як і будь-який з моїх кріпаків. Й маєш виконувати мою волю, якою б та не була. Й запамятай через рік, по поверненню Яготинича, ти станеш його дружиною, графинею Яготинич. Іншого я навіть чути не бажаю, й тим більш маячні про відсутність кохання. Він величним помахом руки відпустив мене, мов одного зі своїх лакеїв. А тепер усе, можеш іти.
Я не наважилася більш сперечатися:
Так, тату.
Я вийшла з батьківського кабінету з неймовірною важкістю на серці, але не стала підійматися до себе в кімнату, а пішла до саду. Не те, що Владислав Миколайович був мені таким уже вкрай огидним, ні. Темно-русявий, з приємним лицем та розумними темно-сірими очима, він викликав цікавість. Але ж симпатію, тільки лиш симпатію й нічого більш, хоча я з розповідей Марини знала те, що саме має викликати почуття в серці людини. Скільки разів я чула від неї розповіді об тім, як вона покохала чоловіка свого гарного й дужого Данила. Й я сама ж не раз прохала свою годувальницю переповісти те красиве, що трапилося в житті жінки, котра вигодувала мене немовлям. Я зачаровано слухала об тім, як молода ще Марина довго кидала оком на сусіду свого Павла Назарчука й як сильно подобався він їй. Але вподоба та обірвалася несподівано для дівчини Назарчук засватав дівчину з сусіднього села, й родина сусідів почала готуватися до весілля. А Марина тихцем плакала й намагалася навіть не дивитися в бік Павла. Гадала в розпачах, що все життя тепер продівує, марно намагаючись забути свою вподобу. Й на вессілля до сусідів її мати ледь не налигачем потягновила, й сиділа вона там понуро на лаві під хатою, намагаючись не надто відверто вирячатися на щасливого свого Павла, котрий усе милувався зі своєю молодою дружиною худорлявою й чорнявою. Але раптом перехопила погляд темніших від ночі очей, спрямований прямісінько на неї. Дивився парубок високий, неймовірно широкий у раменах, з темним непослушливим чубом, що зухвало кучерявився на високому чолі. Й з очима чорними й наче гарячими й вони поглядом своїм наче торкалися її Марина раз поглянула на того парубка й відразу майже опустила очі. Але очі ті чорні поглядом своїм пекли її, мов гарячими вуглинами, вимагаючи, аби ж вона знову поглянула на нього Й Марина не втрималася, наче сила яка була заволоділася нею й змусила таки підняти очі. Вона знову поглянула в ті вогняні чорні очі й уже просто не змогла відвести погляду свого від них. Так і дивилася в ті очі, відчуваючи щось дивне Й усе те весілля гомінке й веселе, й Павло з дружиною його худорлявою й чорнявою все воно зниклося кудись. Ніколи не задивлялася вона так до парубочих очей, і навіть в очі Павлові не дивилася так та куди й поглянеш, коли Павло сковзнеться по ній поглядом й не дивиться більш.