Й вона поглянула.
Й побачене їй до дрожу не сподобалося.
Пан Володимир Володимирович не був красенем про те вона вже давно чула й знала, та й байдуже їй було до того, чи гарний у них пан, чи не гарний. Він їй не потрібен ні гарним, ні потворою. Але зараз зрозуміла, наскільки ж неприємною людиною є їхній пан кажуть, що є на світі такі люди, тільки поглянувши на котрих відразу відчуєш ледь не огиду, таку вже неприємність та неприйняття. Сама Марійка таких людей ще не зустрічала, бо все життя своє не бачила світу далі рідної Рихалівки, а ось мама казали, що є. Та в Рихалівці Марійка бачила хіба що стару вдовицю баба Мокрина Ведмедиха була людиною вкрай неприємною. Але ж пан У негарному, землистому лиці пана Рихальського, в його водявих, ледь зіщулених очах було щось таке, що Марійці кортіло зірватися з місця й полинути пташиною до села, заховатися в рідній хатині, впастися на коліна перед образами й слізно благати Матінку Божу, аби пан геть забувся про неї, забувся про саме її існування й ніколи вже не згадував про бліду перестрашену дівчину в обідранім зодяганні, котра зустрілася йому на дорозі з поля. Та вона не насмілилася навіть й поворушитися без панського дозволу ось так і стояла, мов була закамяніла, в той час, як сірі панські очі вивчали її. Вивчали уважно, зацікавлено й неприємно. Й у серці поховальними дзвонами калаталася думка не до добра ж усі ці оглядини, не до добра. Чекає й на неї сумна доля тих дівчат, котрі мали нещастя втрапити на око пану, не оминуло й її це горе гірке. Й хто ж захистить?
Серце впекло, мов вогнем.
Назарко!
Був у неї захисник дужий, сміливий і непокірний панській волі темночубий красень Назар Явір. На Покрову мали згоду батьківську побратися вінчаним шлюбом і чекав на Марійку день незабутнього щастя. Й Назарко неодмінно захистив би її від пана, нічого й нікого не встрашився та не було в Рихалівці зараз Назарка. За дорученням вправляючого вони з батьком уже третій день як відїхали до Полтави купувати саджанці абрикосів для саду. Батько Назара, дядько Василь Явір, доглядав за панським садком. Тому й не було кому захистити Марійку На жаль. Хоча, можливо, то було й на краще при думці про гарячу вдачу Назарка, об тім, що міг укоїти він, й об покаранні панськім у Марійки застигалася кров.
Батіг натиснувся сильніш на ніжну шкіру.
Я, здається, запитався, як тебе звати?
Зачувши в голосі панськім гнівливість, Марійка ледь втрималася на ногах від страху, що охопив її.
М-ма-арійка, пане, промовила, затинаючись, і з жахом відчула, як батіг із підборіддя її опускається донизу, сковзається по шиї й завмирає на дівочих грудях Торкається того незайманого, до чого не насмілювався доторкатися навіть Назар.
Бліді й тонкі панські вуста посміхнулися.
Гарна ти, Марійко Чому я раніш тебе не бачив?
Марійка сковтнула гірку на смак слину.
Пане я
Рихальський знову посміхнувся.
То не твоя провина. Микита проґавив. Але ми виправимо його помилку. Справді ж, Марійко?
Марійка зовсім не знала, що має відповісти на це питання, та й не розуміла зовсім, про що саме він балакається. Але пан і не чекав її відповіді. Продовжуючи вдоволено всміхатися, він повернувся до своєї пролітки, щось сказав Микиті, хитнувши в її бік головою, й той всердно закивав, вклоняючись. Потім допоміг пану забратися до пролітки, кинув на Марійку незрозумілий погляд і скочив на своє місце. За мить пролітка рушилася й помчала до панського дворища, полишаючи за собою куряву, що наче хмарою обгорнула нерухому постать вродливої дівчини з пополотнілим личком. Усе всередині Марійки волало й прохало порятунку, закликало її втікати зараз же втікати так далеко, щоби пан з Микитою до скону віку її не знайшли. Та то були марні прохання. Куди втече безправна кріпачка? І як покине тяжко хвору матінку та діточок, котрі залишаться без неї геть безпомічними? Нікуди їй не подітися від пана з його хіттю. Певне, що вже доля в неї отака а від долі ж не втечеш, як не намагайся.
Додому повернулася, мов була враз підхопила тяжку хворобу. Ледь дошвендяла до свого двору, за вбогими ворітьми якого на неї зграєю голодних пташенят налетілися брати та сестри. Лаштувала мамі та дітям вечерю й ховала від мами очі, в котрих застигалися страх та сльози. Але ж мама вони ж мали таке чутливе серце, котре все без зайвих слів прочуло. Помічала на собі тривожливий, допитливий і доскіпливий погляд матінки, але продовжувала вдавати, що зовсім нічого не сталося. Навіщо ж хвилювати рідненьку й зранювати її хворе серце? Й можливо, що марно так вчиняти Бо що, коли раптом трапиться диво й ця зустріч її з паном вона не буде мати ніякого значення? Що, коли пан забудеться про неї просто забудеться
Марійко, що з тобою?
Голос мами, що пролунався в неї за спиною, змусив здригнутися, похолонути від страху й відчути себе так, мов то заскочили її за крадіжкою на чужій грядці.
Швидко проморгала сльози на очах і відгукнулася вдавано весело:
А що зі мною, мамо?
Ти повернулася сьогодні якоюсь дивною.
То вам здалося.
Марійко
Дівчина подумала про Назарка згадала вродливе обличчя його з такими гарними очима, що мали в собі колір суміші меду золотавого та змоченої росою трави, й обернулася до мами. Знала, що згадка про Назара поверне до лиця її, до очей пригаслих світло життя, й посміхнулася якомога веселіше.
Мамо, зі мною все гаразд
Але та продовжували дивитися недовірливо.
Марійко
Справді, все гаразд.
З труднощами, але вона все ж заспокоїла маму.
А пізно ввечері до них прийшов Микита.
Господарем увійшов до притихлої вбогої хати, журну темряву якої гоновив лиш слабко каганець, заправлений старою олією, штурнувши ногою й ледь не зірвавши всінешні двері. Марійка, котра біля печі мила посуд, уся похолонулася всередині, й миска, вислизнувши з її ослаблих пальців, розбилася на друзки. Вогнем й одночасно холодом впекло розуміння того, чому Микита так пізно прийшов до їхньої хатини, порога якої він ніколи в житті не переступався.
Микита прийшов, аби відвести її до пана.
До пана
На лаві заворушилися мама, запиталися тривожливо:
Марійко, що там?
У дівчини задрижали руки.
Нічого, мамо.
Нічого? Ти ж миску розбила
Мамо
Що ж ти маму оманюєш, Марійко? насмішкувато запитався Микита, входячи до світлиці й роззираючись.
Забачивши його, мама неголосно охнули й спробували звестися. Й дивилися на Микиту так, що Марійці серце кровю вмивалося.
Олена Бойко нахмурилася.
Чого тобі тут потрібно, Микито?
Микита вишкірився вовчим усміхом.
Прийшов по вашу дочку, тітко Олено.
По Марійку? Але ж чому?
Сподобалася вона пану.
Мама вхопилися за серце, неголосно скрикнувши, й Марійка відразу ж кинулася до неї.
Куди? Микита вхопив її за руку, не дозволяючи наблизитися до мами, й, різко рвонувши, потягнув за собою до дверей. Марійка пручалася, виривалася з тих міцних рук, що мов залізними лабетами тримали її, та все було марно. З рук Микити неможливо було вирватися. А за спиною плакали мама й разом з нею дітки, котрі прокинулися. Й коли Микита вже дотягнув Марійку до порога, за його штани вхопилася слабка жіноча рука.
Мамо!
Олена Бойко стояла на колінах перед дужим тим Микитою й благально зазиралася до очей, у котрих не вбачалося й краплини жалю. Марійка знала, чого це вартує її хворій мамі
Микито, відпусти Марійку. Ти ж знаєш, що я хворію й окрім старшої доньки не маю більш помічниці, а діти ще малі На колінах смиренно благаю тебе змилуватися
Пан хоче твою Марійку в свою опочивальню й він її отримає. Я ніколи не обманював й не ослухувався свого пана
Їй же до шлюбу на Покрову
Микита вишкірив жовтуваті зуби.
Балакають, що Явір сильно любить вашу доньку. А коли так, то візьме її й панською покриткою.
Ні, Микито зжалуйся над моєю Марійкою
Нічого не відказав на те панський візниця Микита Довбуш, тільки вищирився неприємним усміхом і витягнув Марійку за собою з хати. А матінка її полишилися напівлежати на долівці Й погляд їхній, наповнені слізьми очі, страждання та розпач у тих очах Марійка бачила все те перед собою увесь час, поки Микита волік її двором до панської пролітки, що стояла за ворітьми.
За декілька хвилин вона була на панському дворищі.
Брудна ти, як облудний собака. Не годиться пану в покої таке опудало вести. Ходімо помию тебе сказав Микита, глузливо вишкіряючи зуби.
Марійка сахнулася назад.
Ні!
Микита вхопив її за руку настільки болісно, що на очах її виступилися сльози, й наблизив до неї своє лице.
Забулася, дівко, ким ти є на цім світі? Ти кріпачка нашого пана Володимира Рихальського Ти його річ, непотріб у нього під ногами, й він ладен зробити з тобою все, що лиш тільки побажає. Він побажає Розумієш він, а зовсім не ти. Ти маєш тільки виконувати його бажання. Зараз він бажає тебе в своє ліжко. Й він тебе отримає можеш бути певною.
Те, що трапилося після цих слів Микити Марійка ніколи ще в житті своїм недовгім подібного сорому не відчувала. То було для неї просто жахливо. Микита затурляв її в якусь кімнату і зачинив. А потім приніс нагрітої води й наказав роздягатися. Поки Марійка лупала очима й заперечливо хитала головою, відмовляючись роздягатися, він просто підійшов до неї й рвонув стару сорочку, розриваючи ту в шмаття. Марійка відразу закричала й отримала за те поличника. А потім її просто вкинули до діжки з гарячою водою й чужі, безсоромливі та нахабливі руки почали мити її торкатися її тіла