У траві лежала людина.
Жінка чи дівчина з довгим темним волоссям.
Святі Вгодники на Небесах, що ж це воно таке? пробурмотів дід Капеля сам до себе й хутко, мов той хлоп молодий, скотився з підводи на землю. Поквапливо підійшов до лежачої в траві й завмер дещо перестрашено, помітивши на сорочці білій, котрою була вкрита та дівчина чи молодиця, яскраво-червоні плями крові. Недобре затислося старече серце в грудях, і Капеля зірвав з лиця дівчини закривавлену сорочку.
Й скрикнув голосно, майже зойкнувши:
Господи, помилуй!
У тій закривавленій нещасній ледь пізнав він Марійку Бойківну.
Та що ж це воно таке?
Обережно, мовби боявся засоромити дівчину, Капеля торкнувся її округлого личка, вюшеного кровю й потемнілого від синців, і відчув, що дитина ще дихала. Нехай слабко та ледь помітно, але все ж таки дихала, полишаючи надію на те, що була вона живою. Й коли торкнувся її дід Капеля, Марійка слабко застогнала. Стогін той її був сповнений такого болю, що старий здригнувся, не розуміючи того, хто ж міг вдіяти подібне з цим дівчам непровинним, з цією душею святою, котра ніколи й нікого в житті своїм не образила.
Давай, дівчинко, тримайся, заспокійливо забурмотів Капеля, присідаючи поряд Марійки. Й та, зачувши його голос, розплющила очі й застогналася голосніше.
Допо-поможіть прошепотіла ледь чутно посинілими вустами. Й ручка дівоча, вплямована в кров, піднялася з натугою, повільно поляглася на засмаглу старечу руку діда Капелі
Хто ж вдіяв так з тобою, дитинко? запитався Капеля, схиляючись нижче до дівчини, аби краще чути.
Збитим лицем Марійки пройшлась судомина.
Пан пан і Микита
Дід Капеля охнув.
Пан пан збив отак?
Марійка важко сковтнула й прикрила очі.
Ні пан ославив бив Микита Довбуш у стайні
Все-все, не напружуйся більш! зупинив Марійку дід Капеля. Я зараз відвезу тебе до села, й все буде добре Тебе вилікують й піднімуть на ноги, ти поберешся з Назарком і забудеш весь цей жах. Тільки тримайся, дівчинко
Покрекуючи від натуги, дід Капеля до рясного поту на зморщенім лиці, боячись зробити щось не так, спробував підняти Марійку, подумавши об тім, чому ж йому років зараз так багацько й худенька дівчинка видається такою важкою Та святі ж Вгодники Марійка видавалася йому невимовно важкою, але він усе одно повинен врятувати нещасну. Й коли дід Капеля, ото так покрекуючи й вмиваючись потом, намагався зрушити Марійку з місця, яка дивилася в неясне, туманливе ранкове небо над полем застиглим поглядом великих чорних очей, у котрих ще вчора полумяніло життя, а зараз уже стрімко йшло з них І в якусь хвилину, натужливо й судомливо зітхнувши, Марійка напружилася всім тілом і наче закамянілася була в руках діда Капелі
Видихнула так тихо, мов то вітер прошелестів був над високими зеленими травами:
Назарко кохаю
Й все
Застиглася в руках діда Капелі й більш вже не рухалася.
Старий витріщив очі.
Марійко!
Дівчина вже не відповідала.
В голосі Капелі залунав страх:
Марійко
За хвилину дід з жахом зрозумів Марійка померла. Померла молода, невинна душею й серцем, але ославлена юним своїм тілом, збита впитим панським візницею, котрий за підтримки пана почувався в Рихалівці ледь не господарем.
Померла
Та недарма ж про сивочолого діда Капелю казали на селі, що він є впертішим від своїх волів. І в той ранок, віднайшовши помираючу Марійку Бойківну, він уперто, тримаючи в руках її вже нерухоме тіло, відмовлявся повірити в те, що Марійка все ж померла.
Марійко, дівчинко, відкрий же оченята
Капеля термосив, закликав і заклинав Марійку отямитися, не зоставляти матінку свою хвору та діточок, не полишати одного свого Назарка, котрий так її кохав
Дівчина так і не відповілася.
Померла Марійка Бойківна.
Заливаючись слізьми та потом, до почервоніння лиця напружуючись, дід Капеля таки дотягнув і доніс вже неживу Марійку до підводи. Глухо ридаючи, поскидав з підводи панські вулики, дбайливо вклав на звільнене місце Марійку, вкривши її сорочкою, потім обернув волів назад до села й повіз дівчину в Рихалівку.
Біля села його зустріла весела та пишна удовиця Мовчаниха, вишкірилася, намірюючись пожартувати, та прикусила язика, забачивши залите слізьми лице діда Капелі.
Діду ти ж чого
Капеля схлипнув.
Марійку Бойківну дитину цю Довбуш до смерті забив.
Капеля схлипнув.
Марійку Бойківну дитину цю Довбуш до смерті забив.
Мовчаниха перехрестилася.
Господи, помилуй
Поки вперті й норовливі воли діда Капелі додибали до вбогого дворища удовиці Олени Бойко, вже ледь не всією Рихалівкою розлетілася чутка об тім, що панський візниця Микита Довбуш на смерть забив нещасну Марійку Бойківну. Й за підводою, на котрій лежала вкрита закривавленою сорочкою Марійка, йшлося ледь не пів села. Й усі жалкували бідолашну дівчину й бідкалися на рахунок Олени, котра чи зможе пережити подібне, а в неї ж діток маленьких ще пятеро й що з ними тепер буде
Марійку померлу до рідної хати, з якої її пізнім вечором виволік Микита, заносив на руках Пилип Стоноженко дужий і високий чоловік, що був дядьком Назара. Діти ще спали, й хатою панувала тиша, й тільки чутно було слабкий жіночий стогін, котрий обірвався, варто було заскрипітися дверям.
Марійко? долинуло тихе й сповнене надії.
Стоноженко не зміг нічого відказати у відповідь на те запитання, тільки застигнувся нерішуче на порозі хати, продовжуючи тримати на руках загорнуту в закривавлену сорочку Марійку. Й коли з лави звелася Олена Бойко й побачила доньку, Стоноженко ледь втримав померлу дівчину, забачивши очі нещасної матері Й довго тоді ще мандрували Рихалівкою переповідки об тім, як Олена Бойко, забачивши мертву доньку, пополотніла лицем, неголосно скрикнула й повільно, дуже повільно підійшла до Стоноженка з Марійкою на руках простягнула руку, яка дрібно трусилася, торкнулася неживого, збитого лиця доньки
Поглянула зневірливо.
Жива? прошелестіла ледь чутно.
Стоноженко важко зітхнув.
Ні
Й Олена Бойко впалася замертво до ніг застовпенілого Стоноженка.
Хворе серце не витримало страшного вдару.
Тепер мали ховати вже обох матір та доньку.
Притихла й засумувала Рихалівка смерть молодої Марійки та матері її засмутила багато люду. Бойків на селі всі полюбляли й поважали родина була хоч і бідною, та гідною, а сама Марійка мала таку вже добру та світлу душеньку. Й усі несли до осиротілої господи готування до похорону, котрий лаштували на третій день. Осиротілих же повністю дітей забрала до себе мати Назара Явора.
Й усі чекали, що ж воно буде, коли повернеться сам Назар.
Він повернувся в день похорону.
Приїхав Назар Явір у той день літній, коли мали ховати Марійку з матірю, веселим та радісним до села, й привіз нареченій своїй коханій у подарунок тканини гарної на спідницю до весілля та шовку білого на сорочку. А ще прикрасу, на котру довго відкладав гроші, намисто з коралів. І не згодився з батьком по поверненню їхати додому рвався побачити щонайшвидше Марійку. Птахом полетів до дворища Бойків, з нетерпінням чекаючи зустрічі й не звертаючи зовсім уваги на те, як дивилися на нього односельці Тільки здивувався, коли забачив на завжди тихому дворищі Бойків скупчення людей сюди зійшлося ледь не пів села, й усі виглядалися такими дивними, засмученими Нічого зовсім не розуміючи, Назар побачив біля воріт дядька свого Пилипа й звернувся до рідної людини:
Дядьку, здорові були Чого це всі зібралися?
Дядько Пилип поглянув сумно.
Горе, Назарку, горе
Назар спохмурнів.
Тітка Оленка померли? Горе, справді горе А як же Марійка моя? Вона ж так матінку любила
Дядько Пилип прокашлявся.
Назаре почав було, але, поглянувши в радісні очі небожа, мов вдавився був своїми наступними словами й не зміг більш нічого сказати. Та Назар уже й не слухався дядька Керований співчуттям до коханої, кинувся до хати Бойків, аби підтримати свою Марійку, втішити її Люди проводжали високу й дужу постать Назара жалісними поглядами, а він майже влетівся до хати й застигся на порозі, мов птах, котрому в одну мить встрелили крила чи серце, обірвавши стрімкий політ
Він побачив свою кохану Марійку.
Марійку в домовині.
В хаті заробилося тихо так надзвичайно тихо, що було навіть чутно, як десь біля печі дзижчить муха. Всі завмерли й у всі очі дивилися на ошелешеного Назара, котрий з хвилину постояв непорушно на порозі хати Бойків, а потім повільно дуже повільно, мов той тяжкохворий, рушив до лави, на якій стояла домовина Марійки. Поряд стояла ще одна лава, на яку поставили домовину з її матірю. Дві вбогі, грубо витесані домовини Останній притулок матері та доньки Бойків був таким же злиденним, яким було й усе життя їхнє, як хата, в котрій вони жили. Гірка кріпацька доля! Людина народжується не в спокійне та радісне життя на землі, а на існування гірке й безрадісне існування, в якому кожен день не проживається, а промучується. Але Назар Явір не звертав уваги на злиденність домовини він дивився тільки лиш на личко своєї Марійки. Збите й мертве личко