Його Марійка була мертвою.
Довго дивився на те личко й ніяк не міг повіритися в те, що дивиться вже на мертву Марійку. Взяв ручку, що була складена на грудях, але вона була холодною, негнучкою й неживою.
Неживою була його Марійка!
Чому вона померла?
Нікого особисто не запитувався запитався просто, а відповілися відразу ж три тітки, затинаючись:
Пан з неї покритку зробив!
Вкрав пан у тебе наречену!
Й наказав Довбушу збити Марійку всмерть!
Назар продовжував дивитися на Марійку.
То мою Марійку вбили? Вбили Рихальські?
Жіночки дружно захитали головами, вкритими чорними хустками.
Рихальські, Рихальські А від кого ж ще всі наші біди?
Явір на мить заплющив очі.
Я помщуся!
Люди захвилювалися.
Ти що, Назарку? Це ж пани наші
Назар кинув на оточуючих такий погляд, що жінки ледь не зомліли, й повторив твердим голосом:
Над тілом моєї коханої Марійки заприсягаюся помститися панам Рихальським за смерть її.
Й ніхто не наважився заперечити Назару. Та й якось слів його не сприйняли як правду. Порахували, що погарячкувався хлопець, якось і призабули його слова й стали чекати на батюшку.
Й завмерлися перестрашено, коли на порозі зявилася жіноча постать в темній сукні з широкою спідницею.
Хтось голосно, наполохано охнув:
Панночка!
До хати Бойків прийшла панна Емма Володимирівна.
2
Я стояла на порозі вбогої сільської хати.
Відчувала на собі погляди кріпаків мого батька, й погляди ті так відрізнялися: хтось дивився на мене трішки перестрашливо, хтось зацікавлено, але ворожих поглядів з боку кріпаків я не помічала. Щоправда, й придивлятися особливо не придивлялася. В цій хаті, де на лавах стояли дві домовини й знаходилося багато люду кріпацького, мене цікавила всього лиш одна людина. Високий і широкий у плечах темноволосий чоловік, котрий у безвтішній тузі схилився над домовиною молодої темноволосої дівчини.
Назар Явір
Між нами лежалася прірва безмежна глибока прірва, здолати котру я не зможу ніколи в житті. Тому що я високовроджена панянка, а він кріпак мого батька
Молітвами святих отєц нашіх пролуналося в мене за спиною, й до вбогої хати слідкома за мною увійшов панотець Саватій священник нашої родинної церкви, котрого відверто не полюбляв мій батько, завжди називаючи його підлабузником.
Й я сама особливої поваги до панотця не мала. Втратила її після того, як він відмовився змусити мого батька кинути оту його останню забавку наругу над дівчатами-кріпачками. Панотець Саватій відверто перестрашився втратити гарне місце при родинному храмі Рихальських великій камяній церкві Різдва Богородиці, яку збудувала моя бабуся й на яку наша родина завжди виділяла щедрі пожертви, й вдав, що нічого геть не помічає, коли батько вчинив наругу над першою дівчиною-кріпачкою. І те я могла припустити, що він й справді нічого не відав Але коли ославлених дівчат зявилося вже троє й я особисто прохала панотця, як лице духовне, повпливати на мого батька, а він вдавав, що нічого такого огидного й противного Богу пан Рихальський не поробляє ось цього я батюшці вже не могла пробачити. Навіть незважаючи на його духовне звання. Відносини між нами заробилися досить напруженими, й навіть більш панотець Саватій почав відверто уникати мене.
Й ось зараз, увійшовши до бідної хати кріпаків і забачивши в ній мою постать, таку недоречну посеред цих стін, він навіть здригнувся усім своїм огрядним тілом, забурмотівши нервово:
О, панночко Еммо яка приємна несподіванка! Не очікував вас тут зустріти
Я на привітання не відповілася.
Поглянула на молоду темноволосу дівчину зі збитим лицем, що лежала в домовині, на чоловіка поряд неї й обернулася до батюшки.
Відімкніть церкву! Марійку потрібно відспівати
Червоне, повновиде лице панотця дещо пополотніло.
Панно, ваш батечко Йому це не сподобається
Ви погано мене розчули?
Повагавшись, панотець усе ж хитнув головою й, сповістивши люд кріпацький об тім, що відспівування відбудеться в родинній церкві панів Рихальських, вийшов з хати. Я ж зосталася стояти біля порога хати, відчуваючи на собі вдивовані погляди. Й дивуватися було чим мій батько не дозволяв своїм кріпакам навіть порога церкви родинної переступатися. Але ж відспівування в церкві то було лиш те найменше, що могла я зробити для померлої дівчини. Я відчувала свою провину в смерті Марійки, котра два дні тому потрапила до лабетів мого батька. Бо це ж я, саме я відпустила її разом з Микитою. З тим Микитою, про котрого моя покоївка Дуняша відгукувалася не інакше, як про надзвичайно жорстоку й непорядну людину Й від тої ж Дуняші я знала також об тім, що не одна дівка з рук мого батька потрапила до пожадібних рук його візниці. Але я все ж таки відпустила з ним цю нещасну, котра зараз лежала в домовині зі збитим, застиглим лицем. Чому? Відповідь на це питання лежалася так глибоко в потаємних куточках мого серця, що мені було навіть лячно туди зазиратися. Виправдати себе перед собою я могла лиш тільки тим, що ніяк не могла навіть уявити в ту хвилину, коли наругана моїм батьком, в розідраній закривавленій сорочці Марійка йшла разом з тим Микитою, що візник вбє дівчину. А на рахунок того, що він міг вчинити над нею наругу правду про це я не хотіла відкривати навіть перед самою собою, й правда та вириналася з тих потаємних глибин мого серця, в котрі мені й лячно було зазиратися. Я самій собі соромилася зізнатися, що могла вдатися до подібного але майже незнайома жінка в мені в той вечір, як я віднайшла Марійку в себе під дверима, штовхнула мене вчинити так.
Й високий чоловік, котрий стояв біля домовини нареченої, мов зачувши ці мої думки, раптом обернувся до мене лицем і поглянув так. Господи, як він на мене подивився! Скільки ж болю спричинив тим своїм поглядом, як вранив у саме серце! Але я мала в собі кров Рихальських холодну кров шляхтичів, яка не дозволяла мені виказати перед сторонніми своїх справжніх почуттів. Зовні я полишалася повністю спокійною, й ніхто з присутніх у цій хаті не міг навіть би подумати об тім, що спокійна й велична панська донька, котра стояла перед ними, мала в своїм серці почуття до кріпака власного батька. Такі вони вже були, правила нашого життя людина з панського середовища, якою була я, ніяк не має права покохати того, хто походиться з середовища бідних кріпаків. Між нами лежалася прірва глибока, надзвичайно глибока прірва, подолати яку мені не дозволить той світ, в якому я була народжена. Ні мій батько, ніхто не міг знати того, навіть здогадатись об тім, що донька родовитого Володимира Рихальського, закохавшись у кріпака, була би згодною покинути все й одним кроком здолати ту прірву. Так, я була на це згодною. Але моє почуття не було потрібним воно не було взаємним. Той, кого я кохала всупереч усім правилам, вже кохав іншу. Кохав ту, котра зараз лежала в домовині.
Й на мене він дивився з ненавистю.
Затискаючи великі, дужі руки в кулаки, зробив до мене крок.
Що тут роблять Рихальські?
Мені боліло, дуже боліло від ненависті, що палала в його очах, але я продовжувала видаватися спокійною.
Я прийшла на похорон Марійки.
Назар раптом розсміявся дивний то був, зовсім безрадісний та наче жовчний сміх.
Що я чую? Донька нашого пана товаришка кріпачки?
Можливо.
Розповідай казки кому іншому, панночко, та тільки не Назару Явору. Пани не товаришують з кріпаками! Ніколи такого не було й ніколи не буде! Й я не хочу, аби память моєї Марічки поганилася присутністю роду Рихальських!
Я мовчки слухала ці слова слова вкрай неприємні, болісні для мене. Я не була в ту хвилину панною Еммою Рихальською господинею перед своїм злиденним кріпаком. Стояла жінкою закоханою, всупереч усьому й цілому світу закоханою в цього чоловіка. А він стояв переді мною переповненим злістю від втрати коханої. Й злість та була спрямована насамперед на мене як на представницю роду Рихальських, котрих він ненавидів давно, а зараз ще й звинувачував у смерті Марічки. Й він мав рацію. У тім, що ця молода й гарна дівчина зараз лежала в домовині замість того, аби насолоджуватися життям поряд кохаючого її чоловіка, були винні всі. Й Микита, котрий по-звірячому збив її на смерть, й мій батько з його безглуздою забаганкою пустощів з незайманими кріпачками й навіть я сама була винною. А коли так, то мала би змиритися перед словами чоловіка, котрого встиглася покохати якось несподівано для самої себе, але Щось незрозуміле, незнайоме мені раніш раптом збуянило мені кров і підняло проти цих слів Назара, проказаних так, наче то я була в Рихалівці безправною кріпачкою, а він повновладним паном.
Поглянула на сина наглядача за садом.
Я залишуся, промовила так, як ніколи не говорила з тими людьми, котрі були належні моєму батькові. Цей зверхній, погордливий і холодний тон його полюбляла моя мачуха, а я лиш тільки несхвально його слухала, відчуваючи завжди, як неприємно врізає він мені слух. Але цей чоловік оця його злість і ненависть до мене я навіть сама не розуміла, чому мене переповнює бажання вчинити йому наперекір. Й тільки з роками, набувши життєвого досвіду, я змогла зрозуміти, що в той день мною володарювали вражені гордощі жінки, котру не кохали. Й навіть більш того котру ненавиділи.
Назар пропік мене поглядом своїх котячих очей, а потім просто обернувся спиною з таким виглядом, наче перетворилася я на пусте місце. Серце мені боліло, нестерпно боліло, але я намагалася не звертати уваги на той біль. Біль, до якого я була вже звиклою за той час, як відчула в своїм серці почуття до цього кріпака.
За годину Марійку з матірю відспівували в родинній церкві Рихальських, побудованій моєю бабусею Ольгою Петрівною.
Панотець Саватій співоче промовляв слова молитви, але я майже не чула його. Я стояла перед іконою Спасителя, трішки подалі від домовин, і відчайно намагалася не дивитися на того високого красеня, котрий стояв біля домовини Марійки. Бідна, вбога кріпачка мого батька мала переді мною значну перевагу вона була щасливою. Вона була щасливішою від своєї панни, незважаючи на те, що народилася не в панських опочивальнях, а в злиденній старій хаті. Так, вона не мала таких грошей і того, що від самого народження мала я, й вона була змушена тяжко працювати, але коли брати до уваги інші цінності, то ця дівчина, котра поснула вічним сном зі спотвореним важкою рукою батьківського візниці лицем, була щасливішою від мене. Вона мала набагато більше того, що мала я панна Рихальська. Від дитинства ця дівчина купалася в любові батьків, мала ласкаву й ніжну матінку, котра дарувала їй те тепло, якого панна її так замало вбачала у своїм житті. Й вона володіла серцем Назара. Навіть померла, вона продовжувала міцно тримати серце цього чоловіка у своїх маленьких рученятах, захолонулих навіки. Ні, я не заздрила Марійці принаймні те почуття, яке володілося мною, мені б дуже не хотілося називати заздрощами. Скорше то був сум Пронизливий і холодний сум серця, що прагнуло зігрітися, що потерпало без тепла вже багато років.