Оксана Калина
Повість про останню любов
© Кугенко О. І., 2021
© Depositphotos.com / gdolgikh, обкладинка, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021
* * *Інколи мені здається, що я народилася вже старою і самотньою. Звісно, це неправда. Самотніми чи ні, щасливими чи навпаки ми не народжуємося, а стаємо. Так само, як і старими. Прикро, коли в молодому тілі живе стареча душа. Краще, коли навпаки. Але й старечі, утомлені душі потребують любові. Може, навіть більше, ніж інші
Ця розповідь про любов, яка буває різною. Дуже різною. Та лише вона надає сенсу нашому життю. Ця розповідь також про тих, хто багато важив у моєму житті мабуть, не кращому й не гіршому, ніж в інших, але єдиному. Адже іншого життя нам на землі не дано
Мама
Усе починається з матері. Вона закладає основи не лише характеру дитини, а і її долі. Адже недарма кажуть мудрі: посієш характер пожнеш долю. Інколи я думаю, що мене засіяно не зовсім тим, чим потрібно.
Мама в мене була сувора. Чому так спробуй угадай, адже вона росла наймолодшою дитиною в сімї й усі носилися з нею, як зі скарбом. Памятаю, мама розповідала, що коли тільки почали зявлятися телевізори (у 50-ті роки минулого століття то було дивиною), її батько (а мій дід) напозичався грошей у родичів і купив його, аби Марійка (моя мама) не ходила по людях у той «дурний ящик» витріщатися. Мабуть, мама просто росла балуваною, це вже потім життя її добряче покрутило. Може, для того, щоб навчити її більшої людяності й позбавити частки дитячого егоїзму? Хтозна
Перший усвідомлений спогад дитинства: я сиджу в барикаді з подушок, аби не лізла, куди не просять, і не плуталася під ногами в дорослих, та плачу. Мені дуже хочеться на ручки.
Не смій брати її, каже мама до тата, бо звикне, потім узагалі її з рук не спустимо.
Але чому ні? У татовому голосі звучать подив і чомусь вина, навіть я, мала, це відчула. Дітей потрібно жаліти й пестити, ніхто не відає, що чекає на них у житті. Хай будуть щасливими, хоч поки малі.
Мама невдоволено насупилася: вона не любила, коли їй суперечили.
Тато, не зважаючи на мамине невдоволення, усе ж не відпускає мене, але мама каже:
Траву на подвірї потрібно скосити, уже давно прошу.
Тато садовить мене назад у барикаду з подушок і бреде на вулицю. Робить він це не тому, що такий слухняний, а щоб уникнути сварки. Він ніколи не був скандалістом і дуже любив читати книжки читав, як кажуть, запоєм. Саме там він знаходив спокій і злагоду, яких не вистачало вдома.
Мама заглядає в подушкову барикаду й знизує плечима. Мовляв, що то за дрібнота сидить, ще й уваги вимагає; розвертається та йде собі. Я тягну до мами руки, але так і лишаюся сама.
Ні, мама в нас із сестрою була дуже хороша: ми завжди були нагодовані, чисті. Як і всі, їздили до зоопарку та в цирк. Та мені весь час здавалося, що робить вона це більше з почуття обовязку, а не з любові.
Трохи підрісши, я все дивувалася, чому між батьками немає злагоди, хоча й жили вони відносно тихо й мирно. Завдяки татові, який зазвичай просто уникав суперечок. Та між батьками не було й тепла. Здавалося, разом співіснували чужі більш-менш виховані люди, та й тільки. Вони не були близькими, як це має бути між рідними.
Уже набагато пізніше я дізналася, що тато зовсім не хотів одружуватися з мамою. Йому подобалася її подруга, яка згодом стала моєю хрещеною. Та й мама не була в захваті від батька. Побралися вони тому, що на світ мала народитися я. Так би мовити, помилка молодості. То жоден з батьків не бажав моєї появи на світ? Прикро усвідомлювати, але вже як є
Так ми й жили ніби сімя, але далекі одне від одного. Хоча ні, з татом я була близькою, однак Він почав випивати. Підрісши, я зрозуміла, що він був з тих людей, про яких кажуть «тонкої душевної організації». Романтик і мрійник, тато більше часу проводив у внутрішньому світі, аніж, наприклад, з мамою. Її це неймовірно дратувало. Мама була зовсім іншою: не визнавала ефемерів, тонких почуттів. Нічого розмитого й неясного. У неї було чітке завдання нагодувати, одягти, прибрати, приготувати, щоб усе блищало й сяяло. Тато ж міг днями сидіти на хлібі й воді, аби на душі було ясно й спокійно. Вони були абсолютно різними.
А я? Якою виросла я? Ні се ні те, щось посередині. Не романтик, але й не зовсім скептик, не філософ, але й не практик. Не слабачка, але й не залізна леді. Одне знаю точно: я не навчилася достатньою мірою любити себе. Щоразу, коли мама з невідомою виховною метою відмовлялася взяти мене на руки чи просто поговорити, я почувалася якоюсь не такою. Недостатньо гарною, розумною, вихованою, тобто не гідною її уваги. Виходить, я випрошувала мамину любов? Але хіба ж вона не має бути безумовною?
Отже, так ми собі жили. Тато дедалі більше поринав у себе, відгороджуючись від зовнішнього світу горілкою, мама дивилася на нього (а заодно й на мене, я ж татова донька) з висоти своєї правильності й принциповості, і в її очах читалося ледь уловиме презирство. Мовляв, що я роблю тут, із цим ні риба ні мясо.
Можливо, мама покинула б батька, але вона завагітніла вдруге. Мені тоді було чотири роки.
Одного разу я випадково підслухала їхню розмову.
Хочу позбутися дитини, різко промовила мама, ти весь час пяний. Якою дитина народиться? Розумово відсталою калікою? Ще одного причепня мені на шию повісити хочеш?
Батько мовчав, понуривши голову.
Чого мовчиш? не вгавала мама. Закриєшся в собі, мов отой равлик у мушлі, і діла тобі ні до чого немає. Хоч би поцікавився, як мені живеться
Дивись, який захід сонця гарний. Батько кивнув на вікно, за яким простягалося поле, бо хата наша стояла край села.
Що?! аж звилася мама. Яке ще сонце? Ти взагалі чуєш, про що я?
Роби як знаєш, зітхнув батько. Останнім часом він дедалі більше здавав перед нею позиції.
Але тут до кімнати забігла я. Не знаю, де й взялася сміливість стати перед розгніваною матірю. Та мені було жаль тієї дитини, якої я ні разу не бачила, але якої вже хотіли позбутися.
Не викидай дитинки! учепившись мамі в ногу, благала я крізь сльози. Я буду за нею дивитися. Годуватиму й у шкоду не пускатиму. Ну, будь ласка!
Та відчепися ти, шикнула мати, і так тоскно
Сестра все-таки зявилася на світ. Не знаю, завдяки мені чи іншим обставинам. Я, сама ще мала, стала їй нянькою і фактично мамою. Сестра Світлана це людина, яку після своїх дітей я люблю найбільше у світі, а може, і так само.
Після того як Світланці виповнився рік, ми стали жити в одній кімнаті й спати в одному ліжку. Інколи, забуваючись, вона називала мене мамою, і тоді мама Марія дуже сердилася.
Діти казала вона. Хіба діждешся від них вдячності? Не встигло вилупитись, а вже матір забуває.
Правду кажучи, до того часу матері стало зовсім тяжко. Через пияцтво татка вигнали з роботи, нову він ніяк не міг знайти, його на всіх кутках обзивали неробом і дармоїдом, і мама тягла все на своїх плечах. Та батькові було байдуже. Він був нещасним. Це кидалося в очі з першого погляду, навіть запах від нього поширювався якийсь нещасливий.
Та ми із сестрою все одно любили й жаліли татка, бо він був добрим.
За що ви його любите? бувало, питала мене мама, і в її голосі звучало неприховане здивування. Хто на вас працює, годує, пере ваше шмаття, прибирає за вами, заплітає оті патли? Ми з сестрою справді мали розкішне довге волосся, з яким було багато мороки. Не розумію
Я й сама того не дуже розуміла, але при таткові розквітала, а коли бачила маму, то перше, що мені хотілося, зіщулитися і стати меншою. Хоча, бачить Бог, вона ні разу нас із сестрою не вдарила.
А потім тата не стало. На той час мені виповнилося вісім років, а сестрі чотири. Якось уночі я прокинулася від того, що почула в хаті чужі голоси. Вони перемовлялися майже пошепки, але в оселі, мов та хмара, повисла тривога. Вона виглядала з кожного темного куточка, і мені було страшно. Раптом я почула, як скрикнула мама, потім щось важке з гуркотом впало на підлогу. Якимсь шостим чуттям я зрозуміла, що то знепритомніла мама. І що татка більше нема.
Тієї ж секунди я відчула поруч чиюсь присутність, і тихий голос прошепотів:
Юлю, донечко, прощавай і вибач
Я злякалася ще більше, хоча в тому голосі не було нічого загрозливого й належав він татку. Хотілося побігти до мами, ткнутися їй у коліна, заховатися від усіх страхів світу
Але я подумала, що навряд чи вона буде задоволеною, коли дитя, усе в шмарклях і сльозах, вискочить серед чужі люди, навіть у такій критичній ситуації. Вона була дуже стримана. Та й сестру залишити я не могла. Раптом вона прокинеться серед ночі, а поряд нікого нема. Світланка була ніжною, вразливою і дуже лагідною дівчинкою, а я вважалася грубіянкою.
Тож я залишилася в спальні й всю ніч, завмираючи від жаху, слухала тривожне перешіптування голосів, стриманий плач, чиїсь зойки й короткі різкі накази, які віддавав дядько Сергій, татків брат. Ніхто до нас зі Світланкою в спальню так і не зайшов: мабуть, гадали, що ми міцно спимо. Сестра й справді спала, а от я тієї ночі очей не склепила й подорослішала років на десять. Мені дуже хотілося в туалет, живіт аж розривало від болю. Та я не наважувалася і голови виткнути з-під ковдри. Там, у теплій темряві, було не так страшно, як зовні.