Тож я залишилася в спальні й всю ніч, завмираючи від жаху, слухала тривожне перешіптування голосів, стриманий плач, чиїсь зойки й короткі різкі накази, які віддавав дядько Сергій, татків брат. Ніхто до нас зі Світланкою в спальню так і не зайшов: мабуть, гадали, що ми міцно спимо. Сестра й справді спала, а от я тієї ночі очей не склепила й подорослішала років на десять. Мені дуже хотілося в туалет, живіт аж розривало від болю. Та я не наважувалася і голови виткнути з-під ковдри. Там, у теплій темряві, було не так страшно, як зовні.
Уранці мама, дуже красива й строга в темному вбранні й хустці на світлому, майже лляному волоссі, зайшла до нашої кімнати й повідомила без вступів та заспокійливих слів:
Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він
Я не дослухала її, стрімголов кинувшись до вбиральні, бо терпіти вже було несила. Краєм ока помітила, що в хаті повно людей, своїх і чужих.
Коли я повернулася з туалету, мати боляче ляснула мене долонею по щоці. Це вперше вона підняла на мене руку. Світланка, яка вийшла з кімнати з улюбленим мякеньким покривальцем у руках, злякано ойкнула й випустила його додолу. Мені чомусь здалося, що легенька тканина гупнула об підлогу, мов важка бетонна плита. Щока раптом запалала вогнем. Усі, хто був у хаті, застигли, з подивом і докором дивлячись на матір. Мені хотілося заплакати, губи тремтіли, очі застилало слізьми, і я нічого не бачила на два кроки перед собою. Та стрималася, бо знала, що мамі сльози не сподобаються.
Я знаю, що тато помер, ледве чутно прошепотіла я тремтячими губами.
Звідки ти можеш знати? ще більше розсердилася мама. Усе ти завжди знаєш, відміннице! Чого стоїш як пень і зуби зціпила? Може, хоч заплачеш за батьком?
Може, сказала я, ледве розтуливши рота. Але не проронила ні сльозинки. Я відплакала своє потім.
Сестрі поясни все, наказала мама. Вона не помітила, що Світланка тут. І відведи її до дядька Сергія, там тітка Ірина за нею пригляне. А сама повертайся. Хтось із дітей має ж біля батька бути.
Я повела Світланку до дядькової хати. Дорогою, як зуміла, пояснила їй, чому тата з нами більше не буде. Та Світланці було байдуже. Вона була ще зовсім маленькою, і я заміняла їй весь світ.
А ти ж будеш, Юліко? Вона не вимовляла ще декількох звуків, тому називала мене саме так. Ти ж будеш?
Звичайно, буду, сонечко. Зараз я тебе залишу ненадовго з тіткою Іриною, а трішки пізніше заберу. Я потрібна мамі. Зрозуміла?
Зйозуміла, ага! весело прощебетала Світланка. Вона любила бавитися зі своїми двоюрідними братиками синами дядька Сергія і тітки Ірини. Якщо ти кажеш, що татку на небі добйе, то хай там живе, бо з мамою йому було погано.
«Господи, подумала я, коли вже чотирирічне дитя це розуміє, що казати про інших».
Я довго не могла наважитися зайти до кімнати, де стояла труна з татом. Просто боялася. Невже так важко зрозуміти, чому восьмирічна дитина боїться покійника, навіть якщо це її рідний батько? Мій розум зіткнувся із чимось поки що неприйнятним і неосяжним у всій своїй простоті й безмежності. Адже смерть це те єдине, що трапляється з людиною назавжди. Усе інше певним чином можна виправити.
Чого ти тут стоїш? спитала мама. Іди до батька. Він любив тебе найбільше, і йому б хотілося, аби ти була поряд.
Я знала, що мама має рацію, але не могла себе примусити зрушити з місця. Ноги зробилися мов ватяні, у грудях стисло. Я боялася побачити те того чоловіка, що лежав в оббитій червоною тканиною труні, куточок якої було мені видно.
Мамо, я благально подивилася матері в очі, зайди зі мною, будь ласка. Я знаю, що маю бути з татом, але боюся, нарешті зізналась я.
Боятися потрібно не мертвих, а живих, спокійно сказала вона, іди сама, мені ніколи, дуже багато справ. І не реви! Ти ж не нюня! Сльозами тут уже не поможеш!
Нарешті я наважилася зайти до кімнати, де лежав тато. Запах перше, що огорнуло мене з усіх боків. Важкий, незвичний, задушливий. Це пахли сухі васильки, якими було обкладено татову труну. Відтоді я не люблю їхній запах, він асоціюється в мене зі смертю. Так і є: базилік квітка мертвих.
Але тато був зовсім не страшний. Не такий страшний, як запах навколо. Він лежав тихий і спокійний, з майже щасливою усмішкою на вустах. Така усмішка останнім часом у нього зявлялася рідко, тільки коли він занурювався в книжковий світ. Мабуть, ТАМ йому дійсно було краще, ніж із нами
Я дивилася на татове умиротворене обличчя і чекала, що він ось-ось розплющить очі таким він виглядав живим і справжнім. Але цього, звичайно, не сталося. Лише раз мені здалося, ніби татко поворухнув віями, але то впала тінь з вікна.
Я просиділа біля батька всю ніч. Бабця Палажка, яка читала над покійним Псалтир, уже почала гнати мене:
Іди, іди, нема чого дитині тут робити!
Але я відмовлялася, тому що раптом ясно усвідомила, що завтра, після того як татка покладуть у глибоку холодну яму, я його більше не побачу. Ніколи! Ніколи це страшно, бо це назавжди.
Ранок наступного дня видався дуже холодним: віхолило й мороз був таким колючим, що, здавалося, заходив аж у кістки.
Татка, одягненого в легкий темно-синій костюм, у якому він, мабуть, і одружувався, винесли на вулицю. Червона труна на тлі свіжого, білого-білісінького снігу виглядала наче велетенська краплина крові.
Я дивилася на легко одягненого татка в червоній, аж палаючій труні і мені не давала спокою думка: як йому не холодно на такому морозі? А тоді я побачила, як сніжинки, падаючи на таткові руки, не тануть, і дуже здивувалася. Спіймала сніжинку у свою малу долоню і вона тут же розтанула, стікши між пальцями льодяним струмочком. А на татка сніг падав і падав, але не танув, мама ледве встигала вимітати його щіткою з довгою ручкою. І тоді нарешті остаточно до мене дійшло усе, нема татка! Той, хто лежить у труні, уже не татко, а лише остов, ніби від згорілого корабля. А татка вже нема, він ДЕСЬ
І тут я нарешті заплакала, хоча до цього сліз не було. Мама здивовано зиркнула в мій бік, але в очах промайнуло схвалення. Мабуть, на її думку, я так і мала зробити: заридати саме зараз, саме в цьому місці. Але мені було все одно, хто що думає. Навіть мама. Я поступово усвідомлювала біль утрати
А мама трималася молодчиною. Строга, з блідим обличчям, на якому сяяли, мов сапфіри, великі блакитні очі, висока й струнка. Вона навіть у траурі була красунею. Я помітила, що майже всі присутні на похороні чоловіки якось дивно на неї позирають. Тоді я ще не могла вловити суті тих поглядів, тепер, звісно, розумію: вони її бажали. Мама була незвичайно привабливою, її краса притягувала, але водночас і відштовхувала, ніби на лобі в неї висіла табличка з написом «Небезпечно».
Поховали тата. У нашому домі й так було не дуже весело, а стало зовсім сумно. Але то сумувала я. Мама ж, навпаки, ніби розцвіла. Вона ще довго носила траурний одяг, але всміхатися стала частіше, навіть жартувала. Невже їй не жаль татка, думала я, він помер таким молодим! Усього 33 роки!
Пізніше я зрозуміла: мамі, звичайно, було жаль тата, але разом з тим вона ніби скинула із себе тягар. Камінь, який не давав дихати на повні груди. Адже жити з нелюбом це як лягти живцем у могилу й засипатися землею. Через багато-багато років я сама це зрозуміла.
Однак веселою мама ходила недовго через дивну подію. Однієї ночі мені наснився татко. Він був злим. Таким за життя я його ніколи не бачила. Татко сидів на кухні, на своєму улюбленому стільці з високою спинкою, і з ненавистю дивився в бік кімнати, яка колись була їхньою з матірю спальнею.
Де мама? запитав він різким, скрипучим голосом.
Тату! Це ти? прошепотіла я. Справді ти?
Я, підтвердив він.
А як же ти Я хотіла запитати, як же він прийшов, адже він мертвий, та раптом подумала, що цим запитанням ображу татка.
Снюсь, коротко відповів він, ніби вгадавши, про що я думаю.
Так, звичайно, відповіла я, хоча нічого звичайного в цьому не бачила. Сон цей був дивним, реальнішим за реальність.
Де мама? знову запитав татко, і в голосі прозвучав метал.
Я мовчала. Татко хотів підсунутися до мене ближче, і стілець, ніби скорившись його волі, сам почав рухатися в мій бік.
Я злякалася, виставила, захищаючись, руки вперед.
Тобі не потрібно мене боятися, доню, сказав татко, і голос у нього став звичайний, татів, я ніколи не вдію тобі лихого, бо люблю тебе більше за життя, якого вже в мене немає, гірко посміхнувся він. А от мама
Що мама? перелякалася я.
Вона мене зовсім забула, викинула з памяті, ніби мене ніколи й не було. Наче я не жив. У церкву ніколи не сходить свічку поставити. Тяжко менііііі! раптом завив він, мов поранений вовк.
Мене охопив жах. Я намагалася прокинутися, але то був не такий сон, що його можна обірвати самотужки.
Що ти хочеш від мами? тремтячим голосом запитала я.