Саме про це хотіла повідати мамі тітка Ірина. Я навіть боялася уявити реакцію матері.
Ні, вона б нас не била, може, навіть не лаяла б, але її холодне презирливе мовчання було найгіршим з покарань. Мовчати мама вміла довго, днями, ніби показуючи, що ми зі Світланкою не гідні навіть кривого слова.
«Тьотю, молилась я подумки, не кажіть нічого мамі, будь ласка! Не треба цього!»
Ну, що тобі сказала мала відьма?
Чому відьма? здивувалася тітка. Навіщо ти так про власну дитину?
Моя дитина як хочу, так і називаю, спокійно відказала мама. То що вона тобі наплела?
Я принишкла за шафою, затисла долонькою рота, щоб навіть дихання не чути було.
То що вона тобі наплела? перепитала мама.
Я відчула, що ноги в мене стали ватяними й почали підгинатися. Якщо зараз упаду, мама зрозуміє, що я підслуховувала, і я не виправдаюся до кінця днів. Неймовірним зусиллям волі примусила себе стояти й тільки подумки просила, аби тітка схаменулася і нічого не розповідала матері.
Тітка довго мовчала, а я від страху стояла ні жива ні мертва. Нарешті вона тяжко піднялася з-за столу й промовила:
Це ти відьма, Маріє, а не Юлька. Холодне й бездушне стерво. Я вірю, що між тобою і Сергієм нічого не було. Тільки не розумію, чим ти його приворожила, що він тобою марить? Була б я мужиком, на версту б до тебе не підійшла.
Але ти не мужик, презирливо скривила губи мама, і не зрозумієш.
Тітка пішла, так і не переказавши матері моїх слів.
Якби не звязалася з Іваном, то, може, і не стала б таким стервом! кинула їй навздогін мама.
Та до чого тут Іван? махнула та рукою.
До всього! прошепотіла мама.
Мені стало жаль мами. Тоді я ще не зовсім розуміла, до чого тут тато, адже він був таким хорошим. Зрозуміла, коли підросла. У своїх батьків мама росла, мов принцеса. Сама розповідала, що батько не дозволяв їй і кошика порожнього до рук узяти. Вона мала все, що хотіла, була оточена любовю батьків, старших сестер і братів. Жила, не маючи турбот. У школі була відмінницею, переможницею всіх можливих олімпіад і конкурсів. Єдина з усієї сімї здобула вищу освіту закінчила педагогічний інститут. Щоправда, у школі працювати навідріз відмовилася, тож дід мусив відвезти добрячого могоричу кумові свого кума, який працював у районному відділі освіти, аби маму зарахували вчителькою в якесь віддалене село: вона офіційно мала відпрацювати рік після вишу. Та за неї працювала якась пенсіонерка, мамі ж ішов стаж. Вона хотіла жити в місті, носити туфлі на високих підборах і сукні з легкої тканини в дрібну квіточку, які так їй пасували. Підшукувала собі роботу в райцентрі, а натомість знайшла тата. Завагітніла мною. Її надхмарні замки й мрії зруйнувалися, навіть не встигнувши вибудуватися. Замість квартири в місті звичайна сільська хата, замість туфель на високих підборах улітку калоші, узимку валянці, замість кінотеатрів городи та худоба. Правда, працювала мама на «інтелігентській», як казала її покійна свекруха, моя баба, роботі у нашій сільській бібліотеці. Та прожити на ту зарплатню було неможливо, тому довелося обвішатися господарством. Тато не зміг забезпечити їй того життя, яким вона марила. Тому й був у всьому винен, а разом з ним і ми його діти.
Після відвідин тітки Ірини мама перестала нас відпускати до дядькової господи, і нам із сестрою дуже бракувало тих крихт тепла й любові, які ми отримували в дядьковій родині. Але тітка Ірина виявилася благороднішою за маму: вона нас не проганяла, і ми приходили до дядька з тіткою потайки, коли були впевнені, що мама не дізнається.
Дядько Сергій дійсно перестав нас навідувати, але коли зустрічав маму десь на вулиці чи в магазині, то дивився на неї повними туги очима. Вона так і залишилася для нього невтіленим жагучим бажанням. Іноді я заплющувала очі й уявляла, що було б, якби мама й дядько Сергій стали жити разом. Він був такий схожий на батька! Але ж тітка так добре ставилася до нас! А двоюрідні брати, як вони? Слава Богу, що нічого не склалося!
Через три роки в нашому житті зявився Пабло. Точніше, його звали Павлом, Пабло було його прізвисько.
Пабло був безхатченком. Декілька місяців тому його вигнала чергова дружина, і він із Хмельниччини перекочував у наші краї, поселившись у сестри. Цю жінку, Паблову сестру, у селі недолюблювали. То була нахабна й скандальна «мадама», здатна в будь-кого мало не з рота вирвати те, що їй потрібно. Братець, мабуть, був таким же.
Зовні Пабло був красунчиком, чимось схожим на артиста Михайла Боярського. Умів підтримати розмову на різні теми. Багато де був, багато що чув та бачив. Видно, швиргало його по світу. Коротко кажучи, умів справити враження на людей, особливо жінок. Було в ньому те, що чіпляло наших сільських красунь за живе.
У моєму класі вчилася Паблова племінниця Тетяна. Вона із захватом розповідала про свого дядечка: і там він був, і те бачив, і мало не з усіма відомими артистами кіно за руку вітався.
Його навіть якось запросили замінити Михайла Боярського на зйомках, хвалилася Танька. Брехала, звісно: вона це вміла.
З якої радості? буркнула я. Мені не подобалися ні Танька, яка чомусь почала активно набиватися до мене в подружки, ні її дядько, якого я ще на очі не бачила. У них що, з артистами напряжонка?
Дядько тоді водієм працював у кіностудії, десь аж на Алтаї, із захватом продовжила вона, він на того артиста схожий, ти ж бачила.
Дійсно, колись до класу заглянуло щось патлате й довгоносе, зиркнуло ласим оком на Ганну Петрівну, нашу молоду класну керівничку, підкликало Таньку, передало їй пакунок і звалило. То це був її дядечко? Чухно якесь
Одного разу після уроків Таньці вдалося вмовити мене прийти до неї додому.
Зайди, просила вона, ти якась дивна. Невже тобі ні з ким не хочеться дружити? Усе одна й одна. Поговоримо, чаю попємо. З математикою мені допоможеш.
З математикою Танька дійсно не дружила. До того ж мене зачепили її слова. Невже мені й справді ні з ким не хотілося дружити? Пліткувати з дівчатами? Перекидатися на уроці записками з хлопцями, по-дурному хихочучи й затуляючись зошитом? Реготати на перервах? Доки йшли до Таньчиної хати, я ретельно займалася тим, що Ганна Петрівна, класна керівниця, називала самокопанням. І дійшла висновку: ні, не хочеться. Я почувалася цілком комфортно без подружок, записок, реготу. До того ж у мене була Світланка, з якою треба повчити уроки, напрасувати блузки й спіднички, просто поговорити. І зготувати обід це віднедавна стало моїм обовязком.
У Таньки нас зустрів дядечко власною персоною.
О, дядь Паш, привіт! якось не дуже природно зраділа вона. У мене склалося враження, ніби ця зустріч була підлаштована. Це Юля, моя однокласниця.
Носатий і патлатий дядько, і справді чимось схожий на кіношного дАртаньяна, нахилився і поцілував мені руку.
Мені раптом стало так гидко, що захотілося висмикнути долоню і втекти. Цей зовні привабливий чоловік за секунду став мені таким неприємним, що аж занудило.
Юлечко, приємно познайомитися, промуркотів він, ви така гарна дівчинка. Дуже схожа на свою маму.
Я ще не доросла, аби мені «викати», досить грубо відповіла я, хоча це було неввічливо. Мама зробила б зауваження за таку поведінку. Однак цей красунчик викликав таку відразу, що я не могла стриматися.
Патлатому дядьку заціпило. Він так само солодко всміхався, але в його очах, сірих, із жовтими краплинами, на мить промайнула злість. Я зрозуміла, що патлатий тільки вдає із себе доброго, насправді ж він лихий. І брехливий.
Ну, ідіть, дівчатка, у вас свої справи, солодко проспівав він, намагаючись пригасити злість в очах. Та я бачила, що не сподобалася йому. Утім, як і він мені.
Танька ж була просто в захваті від свого дядечка й тріщала про нього без упину. Може, тому, що вона не мала батька, принаймні я про нього ніколи не чула. Вони з матірю були не місцевими, оселилися в нашому селі недавно. Злі язики казали, що Танька нагуляна.
Дядько Павло навіть за кордоном бував, у Польщі чи в Німеччині, прошепотіла вона мені на вухо.
А чому ти шепочеш? здивувалася я. Зараз їздити за кордон не заборонено.
А я в його валізах таке-е-е знайшла! протягнула Танька, закотивши очі. Хочеш покажу?
Ти по чужих валізах лазиш?
А він не чужий, а дядько рідний! анітрохи не зніяковівши, відповіла Танька. То хочеш глянути?
Я вагалася. З одного боку, то сором нишпорити по чужих речах, а з другого Одне слово, цікавість перемогла.
Ну, гаразд, показуй, удавши байдужість, погодилась я, думаючи, може, сувенір якийсь незвичайний там, а ще краще шоколад закордонний. Тітка Ірина нас зі Світланкою колись таким пригощала. Смачнючий!
Зачекай. Танька мені підморгнула, до чогось дослухаючись. За мить зарипіли вхідні двері, почувся глухий звук кроків, що віддалялися. Можна! сказала Танька й полізла під диван, на якому ми примостилися.