Мама дійсно підняла руку з наміром мене вдарити. Я дивилася, не зморгнувши, просто в її холодні блакитні очі й бачила, як у них, наче море, розливається неймовірне здивування: ніхто в нашому домі не смів перечити матері. Однак, окрім здивування, в її очах я роздивилася повагу. Мама зустріла характер, не слабший за власний. Та моя сила була іншою я РОЗУМІЛА й ВІДЧУВАЛА, незважаючи на малий вік, те, що було таємницею для мами суть людей, речей та явищ. Звідки прийшло це вміння не знаю. Іноді мені здавалося, що насправді я набагато старша за власну матір, яка багато в чому так і залишилася дитиною наймолодшою в сімї. Можливо, підсвідомо вона це відчувала, тому й часто сердилася на мене.
Мама опустила руку, відійшла від дверей.
Якщо так, утомлено сказала вона, то відчиняй сама.
Добре, згодилась я, але спочатку переговорю з батьком. Тату, я знаю, що це ти, зашепотіла я, заплющивши очі. Інша я схвально кивала головою з-під стелі. Ти обіцяв нас більше не тривожити. Знаю: тобі тяжко, ти ображений. Але ми тут, на землі, а тобі потрібно шукати дім на небі. Серед людей тобі вже нема місця, тату, вибач.
За дверима почулося тяжке зітхання, аж мама здригнулася, а Світланка, аби не заплакати, прикусила кулачок.
Тату, іди, будь ласка. Обіцяю, що памятатиму тебе завжди. Прощавай, тату!
Знову зітхання. Холод за дверима став іще сильніший, та вже через хвильку потеплішало. Я зрозуміла: батько пішов і більше ніколи не повернеться.
Утомлена, ніби мене викрутили, мов ганчірку, я сіла на ліжко.
Ну, і що ти там шепотіла? саркастично промовила мама. Бабця-шептуха.
Просила татка, щоб не турбував нас більше.
І що, не буде?
Не буде, упевнено відповіла я. Інша я на знак згоди закивала.
Маячня якась, стенула плечима мама, проти всіх законів фізики. Дурня!
І тут я прокинулася. Виснажена, ніби після тяжкої хвороби, так і не зрозумівши до пуття, сон то був чи ні.
Мамо, запитала в матері, що саме поралася на кухні, до нас уночі ніхто не приходив?
Чого б це? здивувалася вона. Спали всі, як немовлята.
Та коли ми вийшли на вулицю, на вхідних дверях, просто на ручці, побачили шматок червоної тканини. Такого ж кольору, як тканина на татковій труні.
Бліда й перелякана, мама довго дивилась на ту ганчірочку, не наважуючись узяти її до рук. Я сама зняла її і спалила в бузку як останнє нагадування про батька.
Мама три дні зі мною не розмовляла, а коли врешті спромоглася на слово, то сказала лиш одне:
Не може бути! Цього всього не може бути! Ти відьма!
«Нехай так, подумала я, головне, що ми всі разом». Та мама відтоді від мене ще більше віддалилася і почала дивитися навіть з побоюванням.
Мама не дуже довго пробула вдовою, для цього вона була занадто гарною. Спочатку до неї почав походжати дядько Сергій, татків брат. Тобто він весь час до нас ходив після таткової смерті. Здебільшого на його плечі лягли всі організаційні й фінансові питання, повязані з похороном. Він і після того багато допомагав. Та останнім часом дядько Сергій почав затримуватися в нас допізна. Вони з мамою подовгу сиділи на кухні. Вона мовчки підливала йому чаю у велику керамічну кружку, він так само мовчки пив. Та його красномовний погляд казав сам за себе. Він дивився на маму, як на витвір мистецтва, і в його погляді змішувалися бажання, туга, пристрасть та обожнювання. Мама лише холодно позирала на дядька Сергія з-під довгих густих вій. Майже щоразу їхнє мовчазне чаювання закінчувалося тим, що мама казала:
Чай пив? Удовицю бачив? Тули додому, жінка й діти ждуть.
І дядько, мов той побитий пес, втягнувши голову в плечі, мовчки йшов до виходу.
Я любила дядька Сергія. Він, на відміну від мами та й від тата, умів уважно слухати нас, дітей, а Світланку іноді жартома носив на плечах по хаті. Як і тато, він був добрим і людяним. Та уявити дядька Сергія на татковому місці я не могла. А як же тітка Ірина та їхні діти?
Одного разу тітка Ірина прийшла до нас сама. Вона майже ніколи нас не відвідувала: вони не мирилися з матірю, тому я дуже здивувалася її візиту. Не хотіла підслуховувати, але так вийшло, що почула всю їхню розмову, причаївшись за шафою в коридорчику, який зєднував кухню з вітальнею.
Вона, як і дядько Сергій, мовчки сіла за кухонний стіл, поклавши на нього чималі, майже чоловічі долоні. Тітка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, із широкими плечима й майже чоловічою фігурою. Після народження дітей, як це часто трапляється із жінками, тітка перестала про себе дбати. Господарство, городи не до зовнішності. Але ж у мами теж діти, городи, господарство? То мама! Вона, наче казкова Снігова Королева, завжди прекрасна й витончена. Але така ж холодна й стримана.
Вона, як і дядько Сергій, мовчки сіла за кухонний стіл, поклавши на нього чималі, майже чоловічі долоні. Тітка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, із широкими плечима й майже чоловічою фігурою. Після народження дітей, як це часто трапляється із жінками, тітка перестала про себе дбати. Господарство, городи не до зовнішності. Але ж у мами теж діти, городи, господарство? То мама! Вона, наче казкова Снігова Королева, завжди прекрасна й витончена. Але така ж холодна й стримана.
Коли я стала дорослою і зіткнулася зі світом чоловіків, то почала задумуватися над тим, що в моїй вічно холодній і скутій мамі було таким привабливим, адже чоловіки так і вилися навколо неї. Потім зрозуміла: попри зовнішню холодність, у мамі вирував вогонь. Це іноді виявлялося в гарячкових рухах, тріпотінні тонко вирізьблених ніздрів, нетерплячому помаху вій, хворобливому румянці, який, бувало, ні з того ні з сього зявлявся на її завше блідих щоках. Що то був за вогонь, нескладно здогадатися: як і кожній жінці, мамі хотілося любові, ласки, коханого чоловіка. Але того не склалося.
Вона виміщала своє розчарування на людях навколо й на нас зі Світланкою зокрема. Отже, тітка Ірина довго мовчки дивилася на маму. У погляді читалися неприязнь, біль і разом з тим мимовільне захоплення. Мама з непроникним виразом обличчя перетирала посуд.
Кажуть люди нарешті почала тітка.
Брешуть, раптом різко перебила її мама, брешуть твої люди!
Ти ж навіть не знаєш, про що я, тихо сказала тітка Ірина.
Знаю! Так, ходить твій Сергій. І навіщо, питається? Сидить отут на кухні, як ти, хіба що чай літрами хлище, і все жде з моря погоди.
І що, може діждатися? пошепки спитала тітка, і губи її затремтіли.
Якщо ти, Ірино, і далі будеш мов та квочка, то й діждеться. Та не від мене, не хвилюйся. Поглянь, на кого ти перетворилася? Ходиш тижнями в одному й тому ж халаті, розповніла
Тітка Ірина зітхнула. Сказати правду, я була дещо здивована такою її млявою поведінкою. Тітка зовсім не була тихонею, навпаки, де б не зявлялась, її голос лунав гучніше за інші, та й покомандувати вона любила. А тут сидить, мов побита.
Маріє, раптом тихенько прошелестіла тітка Ірина, ти ще дуже молода
Аж на два роки старша від тебе, саркастично зауважила мама, ти теж не дуже стара.
і дуже гарна, не звертаючи уваги на материну репліку, продовжила тітка, захочеш, то ще не одного чоловіка собі знайдеш. Залиш мені мого, як людину прошу.
Щось у тітчиній інтонації примусило маму здивовано підняти брови.
Сказала ж: на чорта він мені здався! грубо відповіла вона. Мені взагалі б з вашою сімейкою розквитатися назавжди. Не встигла одного спровадити, як другий у двері лізе!
Я спочатку не зрозуміла, про кого це мама. Кого вона спровадила й хто у двері лізе? Потім дійшло: це ж вона тата спровадила, а дядько у двері лізе! Раптом мені стало так боляче! Навіщо так про татка?! Спровадила Він довго не міг собі місця знайти ні на цьому світі, ні на тому. А вона каже «спровадила»
Жорстока ти, Маріє, ніби почувши мої думки, продовжила тітка Ірина. Іван усе-таки тобі чоловіком був.
Ніяким чоловіком! відрізала мати. І Сергій твій не кращий. Забирай своє добро й накажи, щоб у мою хату більше ні ногою! І ти теж щоб не ходила, і діти ваші немиті
Після цих слів тітка Ірина зблідла, її аж затіпало від люті. За своїх дітей вона б пошматувала кого завгодно, я це точно знала, бо тітка й нас зі Світланкою любила й нікому не дозволяла ображати. Може, вона й не була красунею, як мама, але серце мала велике й добре. Принаймні в ньому легко вміщалася любов до дітей, а це для мене було найголовнішим.
Не смій моїх дітей ображати, бо патли твої біляві висмикаю, з погрозою сказала тітка, і то була правда висмикала б. Твої дівчата ходять, як ляльки, наряджені, з бантиками, заколочками принцеси, та й годі! Та чи знають вони, що таке материнська любов, га, Маріє?
Мама зло зиркнула на тітку й зціпила зуби.
Знаєш, у чому Юля мені недавно зізналася?
Я принишкла, бо знала, що зараз скаже тітка: мама ніколи не брала нас на руки й ні разу на ніч не поцілувала. Тітчині ж хлопці постійно товклися в неї на колінах, і навіть коли мати щедро роздавала їм потиличники, не сердились, а лише весело сміялися. Вони були щасливі, відкриті діти, а ми зі Світланкою як оті мишенята, що боялися вилізти зі своєї нірки у світ, аби не бути забитими. Ми були занадто серйозні як на свої літа, майже не всміхалися і вкрай рідко сміялися. Слухняні, стримані, самостійні й тихі діти, які нікому не дошкуляли й нічого не вимагали просто ідеальні.