Одарка ж, Гусачка, провівши пізніх гостей, довго сиділа на лаві. Вогник ритмічно поблимував, долизуючи олію, що лишилася на денці, ставав усе тьмяніший, все тонший, тіні по закутках гусли, ширшали, сягаючи майже середини хати, а жінка непорушно сиділа, і згорьовані очі її тьмяніли застигло, наче у мертвої.
Німій, яка не зводила з матері сторожкого погляду, стало аж страшно, але вона не насмілилася покликати замугикать до неї, бо її теж налякали оці пізні відвідини: вона уже знала напевне, для чого показував матері страшний отой німець зошит померлого брата і що в неї питав.
Вогник блимав, блимав, та, врешті спалахнувши востаннє, й осів, наче сховавшись у гніт. Лиш тоді Одарка поворухнулася. Важко зітхнула, аж застогнала, потягнулася пальцями до гнота, зчистила жар, вже у темряві довго щось шепотіла. Німа хоч і не чула нічого, але знала, що мати зараз молиться, повернувшись до покутя, де висіли колись образи, а тепер засклена рама з кількома фотографіями, серед яких і її брата, Федька. Після того як вони поховали Федька, мати стала отак молитися щовечора. Німа розуміла її, їй було дуже жалко матері, саму ж бо душила туга за братом, але тепер вона нетерпляче чекала, поки мати закінчить молитву, і ляже, і засне. І коли мати нарешті одшепотіла, й лягла, і заснула, німа одразу ж звелася на лікті. Ледь торкнулася материного плеча, пересвідчилася, що та уже спить, стала виповзати з-під ряднини. Гнучке пятнадцятилітнє тіло її рухалося на диво спритно: напявши спідницю і кофту, німа непорушно постояла, повернувшись обличчям у бік матері, і якесь почуття, невідоме людям, обдарованим слухом і мовою, підказало їй безпомилково, що мати продовжує спати.
Тоді німа навшпиньки рушила до дверей. Намацала клямку, стала натискати на неї тихо й плавно, щоб не стукнуло, пальці її аж злилися з залізом, німа відчувала не тільки цей кінець клямки, а й протилежний, який тиснув знизу догори, вивільняючи двері. Отак беззвучно, найменшим необережним порухом не потривоживши тишу, німа одчинила хатні двері й сінешні та й вийшла надвір.
Тут було не так темно, як усередині. Хоч місяць ховався за хмарами, розсіяного світла все ж вистачало, щоб побачити увесь двір: і корівник, де давно уже не стояла корова (батьки продали її перед війною, щоб купити удойнішу, кращу, та так і не встигли купити), і невеликий, теж порожній, хлівець, і курник, де зараз дрімало на сідалі півдесятка курей, і порожня будка, в якій ще недавно доживав свого віку Полкан, геть сивий од старості, і якого не так давно пристрелили бавлячись поліцаї всі ці нехитрі селянські споруди бовваніли застигло, вони наче дрімали, як дрімали дві високі при воротях тополі, як дрімало село, звично й натомлено.
Німа застигла на порозі, пильно вдивляючись у бік вулиці. Вулиця була така ж порожня, як і двір, однак німа ще довго вдивлялася з отією терплячою настороженістю звіра, що може закамяніти при найменшій підозрі й на годину, й на дві. Переконавшись нарешті, що на вулиці нікого немає, німа одірвалась од хати.
Босі ноги її одразу ж узялися росою, лише зараз відчула вона, що надворі набагато холодніше, аніж у хаті, вона аж здригнулася зігрітим у постелі тілом, але й не подумала вернутися накинути щось тепліше на плечі: отак у тоненькій кофтині й пішла, не в бік вулиці, а поза хату, в садок, що спускавсь до левади. Бо село за час окупації потроху-потроху та й розучилося ходити вулицями: лазили через тини, простували городами, щоб не зіткнутися з якоюсь лихою личиною, хоча б з тим же Івасютою, особливо коли наступала комендантська година. Тож і німа, дотримуючись цієї нової традиції, спустилася до левади, на стежку, що, звиваючись понад невеличкою річечкою, тонким пояском обперізувала всеньке село.
Тут, під старими крислатими вербами, що розрослися буйно й пишно, було зовсім темно. Німа зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо їй все здавалося, що попереду щось мовби рухається оно, за тією вербою, щось наче біліє. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зір, а тут було дуже темно. Іще їй здавалося, що хтось за нею скрадається, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж іти, бо ніч же коротка. Вона минула добрий десяток дворів, позаду лишилися й управа, і школа, до якої німа так і не ходила, хоч дуже хотіла, відколи себе памятає хотіла, їй здавалося, що з бажанням отим ходити до школи вона й народилася. Дивилася з гострою заздрістю на інших дітей, які щоранку бігли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: він сідав до столу, сідала й вона, підстерігши хвилину, коли батьків не було вдома. Він виводив перші літери, виводила й вона, і цвіла, і мугикала радісно, й штовхала брата в плече, коли в неї виходило. А потім, коли Федько кінчав із уроками, вона ховала свого зошита під піч, і ніхто в Тарасівці не догадувався навіть, що німа вміє писати і почерк у неї такий, як у брата. Окрім однієї людини, Грицька, шістнадцятилітнього Приходьченка, молодшого брата Євгена, що пішов приймаком до Шульженків. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потім за усталеною ієрархією піднялися до свинопасів, а згодом стали довіряти їм і корів од Грицька у неї не було таємниць, тим більше що він, один з небагатьох, розумів її німу мову і вмів розмовляти із нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз і йшла, до хати Приходьків, вірніш, не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.
Тут, під старими крислатими вербами, що розрослися буйно й пишно, було зовсім темно. Німа зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо їй все здавалося, що попереду щось мовби рухається оно, за тією вербою, щось наче біліє. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зір, а тут було дуже темно. Іще їй здавалося, що хтось за нею скрадається, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж іти, бо ніч же коротка. Вона минула добрий десяток дворів, позаду лишилися й управа, і школа, до якої німа так і не ходила, хоч дуже хотіла, відколи себе памятає хотіла, їй здавалося, що з бажанням отим ходити до школи вона й народилася. Дивилася з гострою заздрістю на інших дітей, які щоранку бігли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: він сідав до столу, сідала й вона, підстерігши хвилину, коли батьків не було вдома. Він виводив перші літери, виводила й вона, і цвіла, і мугикала радісно, й штовхала брата в плече, коли в неї виходило. А потім, коли Федько кінчав із уроками, вона ховала свого зошита під піч, і ніхто в Тарасівці не догадувався навіть, що німа вміє писати і почерк у неї такий, як у брата. Окрім однієї людини, Грицька, шістнадцятилітнього Приходьченка, молодшого брата Євгена, що пішов приймаком до Шульженків. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потім за усталеною ієрархією піднялися до свинопасів, а згодом стали довіряти їм і корів од Грицька у неї не було таємниць, тим більше що він, один з небагатьох, розумів її німу мову і вмів розмовляти із нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз і йшла, до хати Приходьків, вірніш, не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.
Німа завернула на садибу Приходьків: тут уже не було стежки, та дівчині вона, власне, й не була потрібна. Рушила навпростець, підминаючи голими пятами молоденьку картоплю Приходьки, скільки жили, одну картоплю й садовили ні помідори, ні огірки, ні кріп чи петрушку тільки картоплю. Все інше вважалося забаганками панськими, дарма тільки землю переводити, от картопля це діло: як кущ, так і піввідра, картопля це харч: їж донесхочу! Та ще й до того ж не обкладається жодним податком Тож Приходьки збирали щоосені цілу гору картоплі, і вистачало її аж до нового врожаю: і вареної, і жареної, і товченої. І млинці з картоплею, й вареники, і супи з картоплею, й борщі таки з нею ж, із чистою, з жодним мясом не змішаною, жодним салом не засмаженою, бо нащо її мясом-салом псувати, мясо-сало тільки картопляний дух забиває Отож німа й підминала картопляне бадилля, аж поки дісталася до хати, а вже звідти, попід стінами, прокралася в двір та подалася до клуні.
Величезні, щільно причинені двері одчинялися з великим трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлі та й забував, а синам було і подавно байдуже: Приходьки на безсоння ніколи не скаржилися, хай вищать, як скажені жоден із них і не поворухнеться, тож німа, поборовшись із дверима, трохи їх одхилила та й ступила до клуні.
Тут пахло половою, сіном і мишами невигубним духом, що ним завжди пахнуть клуні. Було дуже темно, але німа уже знала, де спали хлопці, і пішла прямо в той куток.
Намацала Грицькову ногу (нога була більша од Івасевої на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала відбрикуватися, її власник, очевидно, ще не проснувся, він щосили чіплявся за сон, але німа цупила й цупила, аж поки стягнула його геть із сіна. Аж тоді, як проїхався пузом по твердій, наче камінь, долівці, Грицько врешті прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи її вивільнити, спитав невдоволено:
Хто це?
Німа замугикала, що то вона.
Грицько ні здивувався, ані обурився на такі пізні відвідини. Він просто сів і став люто чухмаритися. Німа уже знала оцю звичку Приходьченків: чухмаритися люто зі сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки він одведе душу. Грицько ж, покінчивши воювати з чуприною, звівся й пішов з клуні, бо там, у абсолютній майже темряві, годі було порозумітися з німою. А надворі таки видніше.
«Чого прийшла?» запитав він на мигах.
Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матірю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці («у у» показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.