«Чого прийшла?» запитав він на мигах.
Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матірю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці («у у» показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.
Німа ота розповідь тривала досить довго. Потім Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: «Що далі робити?»
Грицько поліз пятірнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.
Дівчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.
«Зачекай! одмахнувся од неї Грицько. Дай подумати!»
«Треба сходити до Женьки», сказав згодом на мигах.
В німої, яка напружено вдивлялася в хлопця, радісно спалахнули очі. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клуні. «Зачекай! вивільнився сердито Грицько. Дай хоч сорочку одіну!» був у самій лише майці.
Рушили, знову спершу городом, а тоді вже й стежиною, і дівчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком і тому нічого не боялася.
До Шульженків, що жили аж на тому куткові, добиралися добрі півгодини. Велика, крита соломою хата і вночі світила білими стінами, бо ніхто у селі так часто не чепурив, не білив свою хату, як жінота шульженківська. І як не прали дощі, які вітри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.
Хата була поділена на дві великі, через сіни, кімнати: в більшій, із піччю, жили батьки з дідом Оврамом, а в трохи меншій, з грубкою Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько із німою.
Відчинила їм Катря: вона завжди одчиняла, оберігаючи од лихих людей чоловіка. Упізнала німу й Грицька, не спитала нічого, мовчки впустила до хати.
Хто там? спитав із ліжка Євген: голос його був теплий і заспаний.
Наречена, хто ж іще прибється опівночі! сказала з досадою Катря: вона ревнувала німу до Євгена, хоч і розуміла, що це смішно, а от нічого не могла із собою вдіяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-іншому дивилася на її чоловіка! А то так очима і їсть. Заждіть, зараз позавішую вікна та дістану вогонь! уже зовсім сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на ліжку, збираючись встати.
Поки Катря завішувала вікна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидів на ліжку, звісивши цілу ногу додолу, а друга холоша підібрана, дивився на брата й німу: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.
Бач, аж світиться! не витримала Катря, бо як тільки розгорілася лампа, німа так і потягнулася до Євгена: вона вже, здається, нікого, окрім Євгена, й не бачила.
Катю! з мяким докором застеріг дружину Євген і повернувся одразу ж до брата: він не хотів затівати суперечку з дружиною. Що сталося?
Он, кивнув Грицько в бік дівчини. До них он приходили.
Хто? аж нахилився Євген.
Та отой же, Гайдук З Сашком-поліцаєм Допитувалися, хто написав листівки Федькин зошит показували
А ще що питали? зовсім уже стривожився Євген.
Чи не вміє писати й Валька.
А вона?
Що не вміє.
Повірили?
Та, мабуть, що повірили, стенув плечима Грицько. Не взяли ж
От, казала ж я вам! раптом схлипнула Катря: вона досі прислухалася мовчки, напружено, аж руки на грудях зціпивши, про що говорять брати. Казала ж не гратися з вогнем!..
Катю!
Що «Катю»?.. Постріляють, та й буде вам «Катю»!
Так уже й постріляють буркнув Грицько, а дівчина швидко перевела погляд із обох братів на Катерину. Грицькова репліка, а особливо погляд німої мов обпекли Катерину: схопилася з лавки, поповніле обличчя її, позначене пологовими плямами, стало зле й некрасиве:
А ти що, дня діждатися не міг?! напустилася на Грицька. Привів серед ночі! Вона уже з ненавистю глянула на німу. Совість би мали!
Катю! в голосі Євгена забринів метал.
Але вона вже, мабуть, окрім себе, нікого не чула: з великих сердитих очей рясно котилися сльози.
Доходитесь, поки прийдуть і всіх повбивають!
Та ми зараз підемо Зніяковілий, знічений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку німу. Ми йдемо
Доходитесь, поки прийдуть і всіх повбивають!
Та ми зараз підемо Зніяковілий, знічений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку німу. Ми йдемо
Зачекай, і я з вами! Зблідлий Євген тремтячими руками намацував милиці, а босою ногою човгав по підлозі, шукаючи черевика.
Ідіть, ідіть пошукайте ще смерті надворі! вигукнула Катря. І коли вони вийшли, впала головою на стіл. Душила в собі крик, що так і рвався назовні
Сказилася дівка!
Євген поліз до кишені по тютюн, та й схаменувся одразу: надворі ж, не в хаті, не вистачало ще, щоб їх помітили з вулиці! І від того, що не можна було закурити, його взяла ще більша досада.
Кричить А чого?
Боїться, мабуть, озвався Грицько. А ми більше до тебе не прийдемо. В голосі його аж затремтіла образа.
Ну й дурень! спалахнув Євген. Ти до кого ходиш: до мене чи до неї? А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?
То ж мати.
А це жінка От женишся узнаєш, почім ківш лиха! Євген порипів милицями, мовив примирливо: Ну, гаразд Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправді отут серед ночі А її проведи, кивнув у бік німої. Та скажи, щоб ночами не бігала: ще на кулю нарветься.
Скажу, буркнув Грицько: він був невдоволений братом. Здавалося, що і Євген уже боїться, страхується. Так навіщо ж було тоді затівати?
Та приглядайтесь пильніше, щоб на яку біду не наскочили, сказав їм уже в спини Євген. Він довго стояв на порозі: до хати вертатися не хотілося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпіти не міг, нелюбов оця була у нього в крові, од тата, який, як тільки мати розсердиться, так і намагався швидше щезнути з її очей. «Будуть тепер сльози до ранку», подумав похмуро, бо Катерина, понісши, ставала все дратівливішою вибухнути безпричинним плачем для неї нічого не варто. А тут іще оці північні відвідини. Його й самого огортала тривога, хоч він себе й переконував, що нічого не буде що все обійдеться що Гайдук, обпікшись на Гусаках, плюне на всі оті зошити А десь у підсвідомості ворушилася думка: «Ба ні, не плюне!» І як Євген її не проганяв, вона не щезала.
Все більше хотілося курити. Євген полапав себе по кишені, мнучи кисет з тютюном, та врешті й не витримав: повернувся до хати. «Разок затягнуся і знову надвір, думав похмуро. До ранку стоятиму!»
Катерина все ще була при столі, хоч уже й не плакала: сиділа, ввіткнувшись обличчям у лікоть. Довга коса розпустилася, звисала їй набік, і від усієї застиглої постаті віяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защеміло на серці. А водночас він ще продовжував злитись на неї за оті сльози й крик, тому й не озвався і словом: порипуючи милицями, підійшов до столу, став лаштувати цигарку Тютюн просипався на підлогу, бо тремтіли і кільці, до того ж Євген, розбалуваний в училищі, а потім і в армії фабричними цигарками, ніяк не міг звикнути до дядьківських самокруток.
Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив ґніт: сірників було обмаль, їх економили люто, як і весь крам, що колись надходив із міста: сіль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамниці забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптіти скло, вкрутив знову гніт.
Затягнувся, жадібно ковтаючи дим.
Ти б хоч у сіни вийшов, не одриваючи од ліктя обличчя, озвалася Катря. Голос її пролунав так рівно й спокійно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злістю ламаючи рота. «Пронесло», зітхнув полегшено Євген, але не озвався і словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.
Порипів мовчки у сіни.
Курив, обпершись об холодний одвірок, курив і питав сам у себе похмуро, нащо він женився удруге. Найшов час звязать собі руки: люди воюють, люди життям накладають, а він, бач, женився А тепер ще дитина
Думка, що він невдовзі стане батьком, не приносила радості було таке відчуття, наче він учинив щось недобре, осуду гідне, і люди весь вік коситимуться на нього. І гірко, тривожно було на душі не легшало навіть од курива.
Кинув бичок, погойдав назад до кімнати: не стояти ж і справді до ранку!
Катерина вже лежала у ліжку. Випросталася на спині, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тіла, оголені руки, міцно заплющила очі. Але Євген бачив: не спить, чекає на нього.
Погасив лампу, зашкутильгав до ліжка. Роздягнувся, ліг скраєчку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримає, почне розмову. Він і чекав, і не хотів тої розмови: все ще не міг простити дружині, як вона кричала на брата й німу, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.