Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана - Дімаров Анатолій Андрійович 24 стр.


 Ой мамо, яка смачна вода!

Очі його так і сяяли.

 Правда ж, Ашот?

Тетяні теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

 Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий?  хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і впявся очима в хлопчину.

 Звідти ти взявся?  продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.

 А звідти,  відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.

 Що ти тут робиш?

 Корів оно пасу,  знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, з-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя

 Багато ж у тебе корів!

 А то не мої.

 Людські?.

 Не Старости й поліцаїв Я їм осібно пасу.

 То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.

 Ви партизани, ге?

 Які там партизани!  злякалася Тетяна.  Звідки ти взяв?

Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:

 А ото що? Рушниця ж.

 То він підібрав по дорозі.

Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.

 А до нас сеї ночі партизани навідувались!

Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів. Запитала з надією:

 А ти їх хоч бачив?  А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дівчину й хлопця: Нелю й Андрійка

 Нє Я саме спав Та я й не жалію

 Чого?

 Бо вони нехороші Вони в тітки Марфи останню телицю забрали А поліцаїв і не зачепили і старосту

«Отже, не Федір,  розчаровано подумала Тетяна: щоб Федір побував у селі і не перестріляв поліцаїв такого бути не могло!»

А корови підходили ближче й ближче. Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.

Тетяна дивилась, дивилась на важкі коровячі вимя, врешті не витримала:

 Село ваше далеко?

 Нє,  мотнув головою пастушок.  Тільки вам туди зараз не можна.  Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони не партизани.  Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?

Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.

 А ти не зміг би сходити в село?  запитала нерішуче.  Щось принести поїсти?

 Нє у мене ж корови

 Ми їх попасемо,  продовжувала умовляти Тетяна.  Поки ти збігаєш А за це ми тобі ось що дамо.  Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий.  Ось на, передай матері.

 Не треба,  аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене.  Мати мої давно вже вмерли

Подумав, подумав, зблимнув світлими віями: Я б і так збігав, так дядько Лука мене вбє.

 Хто це дядько Лука?

 А староста Я у нього й живу

«У наймитах»,  подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який на ньому одяг благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.

 А ви, мабуть, голодні?  спитав пастушок. І, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною:  Осьо візьміть.

 А ти?  запитала Тетяна.  Ти ж теж не їв?

 Нє, я поїв! Я уже снідав Це мені на обід.

 Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе обїдатимемо?

 Та беріть!  В пастушка аж сьози на очах забриніли.  Я й без обіду Я звичний

Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:

 Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

 А Колько.

 Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий!  Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.

 Тіки хліба там мало,  сказав тихо Тетяні.  Зате картоплі багато Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу.  З жалем зітхнув.  Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся

А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, девять картоплин весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.

 А собі?  ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.

 Бери!  аж сердито.  Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?

Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.

Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

 В школу не ходиш?  спитала Тетяна.

 Нє,  крутнув головою Колько.  У нашій школі поліція. І парти вже попалили.

 А вчителі? Вчителі лишилися?

 Лишилися. Тіки вони вже не учать.

«Те, що і в нас»,  зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплину ледь червяка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоненьку чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?..

Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди ж:

 А ви подоїть Он ту,  показав на корову з вимям найбільшим.

 А тобі не перепаде?

 Нє

Тетяна звелася, підійшла до корови. Та одірвала од паші важку голову, глянула очима терплячими й сивими.

 Не бійтесь, вона не бється.

Тетяна присіла, помацала вимя.

 В тебе немає якоїсь посудини?

 Нє

 А куди ж ти доїш?

 А в долоню,  показав складену човником долоню Колько.  Вони мені навмисне посудини не дають, то я у долоню

Ну, в долоню То і в долоню

 Підставляй, Івасю, пригорщу!

Спершу напився Івась, потім Ашот. А вже останньою Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, і та, мов зрозумівши, що людям більше нічого не треба од неї, одразу ж потягнулась до паші.

Тепер, коли вгамували голод, усім трьом захотілося спати. Очі злипалися, голови важко опускалися донизу. І  аж дзвеніло у вухах.

 А ви поспіть,  сказав їм Колько.  Сюди ніхто не навідується. Я вас розбуджу, коли що.

Полягали тут же, на травиці, мякій та ласкавій і перини не треба!

Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припікати у голову. Повіки аж набрякли, голова була важка й несвіжа. Корови вже паслися аж у кінці балки, Колько ж сидів поруч, стережучи їхній сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась і не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невідомо, скільки доведеться ще йти. Пішла до струмка, вмилася одразу ж полегшало. Запитала Колька:

 Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.

 Нє

Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бурянах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.

І Тетяна вирішила йти прямо на південь. Бо на північ Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.

 Пішли до Кавказу!  аж повеселішав Ашот.  Там гори знаєш які?..

«Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!..»

Розбудили Івася.

 До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.

 Нє

Скільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком

Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. «А не лови ґав!  смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров.  Дивися уважніше та тримайся Ашота». Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь буряни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. «Ашот, Ашот, тихіше не можна?  «Можна крила давай!» озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?

«А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?..»

Назад Дальше