«А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?..»
А багато він навоює отією гвинтівкою?
Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого
Й Івась дивився на Ашота очі горіли!
Ой, вояки ви мої дорогі!..
Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші («А чи повернуться?» думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.
Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме, тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чимдужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.
А ти не прислухайся! пораяла Тетяна синові.
Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо!
Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у буряні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився, вертівся, потім тихенько спитав:
Ma, а гадюки тут є?
Минулого літа наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) і відтоді їх дуже боявся.
Спи: нема тут гадюк.
А де вони є?
Біля води. По болотах.
Івась помовчав, певне, роздумуючи, вірити чи не вірити, мабуть, повірив, бо спитав зовсім про інше:
Ma, а ми завтра будемо їсти?
Будемо Спи
Покрутився, затихнув.
Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?
Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.
З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.
Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..» скиглило щось у бурянах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. «И-и-и!.. И-и-и!..» Мов заведене. І раптом вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.
Що то, Ашот?
Заєць Лисиця заєць схопив У нас на Кавказі отак заєць кричить
Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.
Спи, лягаючи, сказав Ашот. Рано ще
Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки буряни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.
Нікого.
Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало. В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.
В той день їм так і не судилося поїсти.
Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. «Давай я сходжу, ма! набивався Івась. Мене ніхто не узнає». «А як узнають?» «А я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!» «Ой сину, куля завжди наздожене!» думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче.
Врешті наткнулися на дядька.
Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні наче лини, і віз хоч на весілля.
Дядько возився із сіном, а пришельці, причаївшись у буряні, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, і все не насмілювалися йому обявитися. Ашот все поривався вийти з гвинтівкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смій! дуже ж бо ситі в того дядька коні й віз, мов намальований. Бач, наклада й наклада усе сіно хоче за одним махом забрати. Може, поліцай або й староста, з таким тільки звяжись, такому тільки попадися на очі «Давай я піду! сичав сердито Ашот і вже з ненавистю дивився на дядька. Руки вгору: хліб давай, сало давай, їсти давай!» «Не смій! хапала його за руку Тетяна. Чуєш, не смій!» Бракувало ще появитися дядькові на очі з оцією гвинтівкою! Та він усе село на ноги підніме!
Дядько ж тим часом упорався з сіном, впряг коні, пішов поряд з возом, і вони дивилися йому вже у спину, а голод їх терзав іще дужче, і Тетяна жалкувала, що так і не наважилася вийти, а тепер уже пізно. «Зачем пізно!» кипятився Ашот і поривався бігти навздогін, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нічого з собою й немає. «Напевно ж немає! підхопила одразу Тетяна. Аби що було, він перед тим, як рушати, поїв би Не нести ж додому». І їм усім аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.
Вони йшли весь той день, минаючи села, і знову ночували посеред поля, тільки мерзли ще дужче, мабуть, од того, що були дуже голодні, й просиналися часто, навіть Івась прокидався, бідна дитина, за що йому отакі муки!.. Тетяна про себе вже вирішила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далі не можна. В неї є жакет, вона його виміняє на щось їстівне. На молоко й хлібину Обовязково хлібину, велику й духмяну, щойно вийняту з печі Вона вже бачила її, ту хлібину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з румяною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листі, хлібину, яку вони будуть їсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першої ж хати, де обовязково пектиметься ота казкова хлібина
В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутір.
Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме та краще уже вбивайте на місці та отут мене й закопуйте, а переселятись не буду! всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього махнуло рукою.