Купувать чи просто так?
Та купувати ж!
Знехотя скине з плеча приміряй.
Крутило-вертіло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалі од воріт. До рундуків, що обперізували ринок з другого боку.
Тут було мов трохи просторіше. Продавці сиділи рядами, розклавши перед собою хто що приніс, а покупці ходили уздовж, вибираючи та прицінюючись.
Видивляючись лампи, пішов і Грицько. Ні в кого не питав, де така річ продається, не насмілювався, Євген строго-настрого наказав про лампу нікому ні слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тільки на папері, яка вона, лампа: «Як побачиш, то й купиш». І Грицько нишпорив очима по безкінечних рядах, де стояло, лежало усе, що тільки можна було уявити: і книжки, й самовари, і праски, і посуд, і взуття, й інструмент, а лампи потрібної все не було, лампи Грицько так і не побачив, хоч обійшов усі ряди ніг під собою не чув.
Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!
Точнісінько така, як її намалював Євген.
Як він її не помітив? Щойно ж мимо пройшов!
Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув па продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило, став перекладати свій крам, щоб його краще було видно, і коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:
Продаєте? І ковтнув слину.
Оце? Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні. Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.
А що ви за неї хочете?
А що в тебе є?
Та борошно.
При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:
Давай кілограм!
Грицько не став торгуватися: розвязав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.
Тепер лишалося купити замовлене Євгеном і Катрею. Ну, це вже простіше.
Повеселілий, Грицько знову попхався поміж рядів, видивляючись колодки та запальничку.
І тут у звичайний гул базарний, у людські голоси нагло ввірвався повий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, які були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голів, повернутими в бік вулиці. Тим знову щось тріснуло, залилися гавкотнею собаки
Облава! закричав якийсь чоловік, і всі, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтіч. Бігли прямо по крамові, що лежав на землі, штовхаючись, збиваючи одне одного з ніг, і якась жінка із збитою на плечі хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:
Ой, пустіть! Ой, пустіть! наче її хтось тримав.
Грицько теж побіг за всіма. Йому одразу ж оддавили ногу, садонули чимось твердим і гострим у бік, аж в очах потемніло, та він навіть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нічого перед собою й не бачачи, аж поки налетів на рундук. Якийсь хлопчик пробіг мало не під ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хід поміж рундуками, і Грицько, гнаний страхом, поліз слідом за ним.
І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорі шпичаками.
Хлопця ніде не було, він наче провалився крізь землю. Грицько хотів був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, і він аж присів.
О, ще один доброволець! пролунав веселий голос.
Грицько ще дужче зіщулився. Він аж очі заплющив: у надії, що його не помітять.
Ану вилазь!
Грицько не поворухнувся.
Що там, Федоре? пролунав інший голос.
Та ось заліз, як слимак!
А ти його висмикни!
Позаду зашурхотіло, засопіло: хтось пробирався до Грицька.
Вмерло од страху, чи що? запитало над головою. Ухопило за комір, потягнуло, аж затріщала матерія, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.
Дістав?
Та дістав. Упиралося, аж землю орало!
Ану повернися! це вже до Грицька. Чіпка, мов обценьки, рука одпустила комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати. Голову! скомандував той, що підійшов останнім. Голову вище! І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.
Та чого ви бєтеся?! закричав Грицько болісно.
Ти диви, воно ще й кувікає! здивувавсь поліцай. Ану марш до гурту!.. Ну!..
Аж тепер побачив Грицько чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. І постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.
Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд. Їх довго рахували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: «Гут!»
Пролунала команда рушати.
Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини. Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.
Куди нас ведугь? спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.
Їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. «Біржа праці», сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було вїхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.
Ось брама одчинилася, їх погнали через подвіря прямо до сірого будинку.
По двоє заходь!
Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. «Велика Німеччина чекає на тебе!» кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. «Ти мрієш набути гарний фах записуйся добровольцем до Німеччини!» раяв наполегливо інший. «Я знайшла тут другу родину!» повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів, всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. «Мені тут дуже добре!» вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби всміхалися: «Еге ж, оцьому українському парубкові серед нас дуже добре!» «Я щодня сито їм і ходжу в усьому новому!» аж захлинався пятий плакат, і тут уже не лишалося нічого іншого, як тільки погодитися, бо в дівчини на тому плакаті були такі груди і стегна, що їх можна було нагуляти хіба що на заморських харчах.
Поки Гриць недовірливо й боязко роздивлявся оті плакати, на помості зявилося ще одне диво: добродій, який уже, мабуть, встиг побувати в Німеччині, такий він був одгодований. Шкіра, рожева і чиста, як у молочного поросяти, аж лисніла, товсті пальці-ковбаски густо внизані перснями, костюм шелестів дорогою тканиною, а блискучі черевики порипували за кожним рухом. Добродій підійшов на край помосту, розвів широко руки, наче збирався усіх обійняти, засяяв привітним усміхом:
Добридень, панове! Прошу сідати!
«Панове» стали несміливо займати стільці, розставлені в довгі ряди.
Веселіш, веселіше! заохочував добродій. Не бійтеся, вони не кусаються! І єдиний розсміявся власному дотепові: зал понуро мовчав.
Врешті всілися. Грицько примостився аж у заднім ряду, скраєчку, щоб в разі чого й вискочити одразу, він все ще не вірив у те, що його кудись заберуть, все ще надіявся, що його одпустять, адже він нічим не провинився. Ось дійде його черга, спитають, звідки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродія, він боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловік ось-ось скаже: «Хто із села, той може йти додому».
Та добродій чомусь не квапився казати оті слова, добродій говорив про інше: соловєм заливався, розписуючи, що їх жде в далекій Німеччині. Послухати добродія, так вони, оці всі хлопці й дівчата, повинні руки цілувати поліцаям, які їх похапали на отому базарові та й пригнали сюди, до широких воріт, що вели прямо в рай.