Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.
Любить, значить, сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.
Еге ж, любить, погодився чоловік. Тіки тією любовю ситий не будеш
То він оце і їде А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель
І як ви там живете? Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.
Отак і живемо, усміхнулася сумно жінка. От у мене: мати хвора, дітей двійко Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.
А як міняла не стане?
Не знаю
Отож-то й воно, що не знаю! сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав з-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: Ну а німці дуже лютують?
Лютують, відповіла просто жінка.
І вішають?
Вішають Оце недавно двох хлопців повісили. Одному девять років, а другий ще менший.
За що ж їх? аж скривився дядько.
Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли Діти ж, вони з усього забавку зроблять. Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей. А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють
Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:
А то ще двох залізничників повісили. За саботаж. На вулиці нашій, на балконі Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються
Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.
Стережися тільки, щоб не обікрали, повчав. Торбу не за плечима перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай
Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.
Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало («Букси провіряють», прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому: німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось («Ну, зараз одчинять!» похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.
Пронесло, слава Богу, сказав тоді дядько. Добре ж, що дитина не пищала. А то було б
Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:
Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.
Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше руками й одразу ж заснув
Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:
Ану, пасажири, вилазьте: приїхали!
Помяті, заспані, люди полізли з вагона.
А де ж Харків? спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
А ото що, не бачиш! відповів сердито Петрович. Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
А де ж Харків? спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
А ото що, не бачиш! відповів сердито Петрович. Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швидкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія прямо до Харкова.
Далеко ще? поцікавився Грицько.
Кілометрів десять, відповіла сива жінка. Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.
Кожному жити охота, сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: Пішли, козаче? Наче Грицькові лишалося щось інше.
Харків зустрів їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ховалися за деревами й високими парканами, а вулиці зовсім не бруковані. «Так оце такий Харків?», думав розчаровано Гриць Та ось почалися дво- і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.
Бач, посікло як, пробурмотів дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби. І хатам он дісталося. Будинки, що оточували площу, теж були подзьобані густо до червоної цегли, а один чорнів вигорілими вікнами. І чимдалі вони йшли, тим частіше траплялися вирви й зруйновані, обгорілі будинки, від яких і досі тягнуло устояним прогіркло-сумним чадом. На вулицях почали зявлятися люди, вони теж ішли в тому ж напрямі, що дядько й Грицько, і не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, і дядько казав, що ці теж на базар.
Вже перед базаром появилися старці. Одні мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, інші хрестилися й кланялись, а ті мало не за поли хапали вимагали щось дати.
Ось їм напереріз, наче чортик із пляшки, вискочив безпритульний: замість одягу суцільне лахміття, дашок картуза обірваний, очі відчайдушно-вимогливі:
Дай хліба!
А сала не хочеш? відповів насмішкувато дядько.
Дай, бо оцим ось обсиплю! І показав пляшечку з чимось сірим усередині.
Що то? поцікавився дядько, одступаючи.
Воші Тифозні
У нас своїх, хлопче, повно! відповів йому дядько. Ану одійди, бо затопчемо! Та й одіпхнув безпритульного. Бачив, які циркачі? до Грицька, що аж голову в плечі вбирав: ану ж сипоне вслід вошвою! Тут ока треба та ока!..
Довів до базару:
Щасти тобі, хлопче!.. Та стережися!
І лишився Грицько один. На весь Харків.
Грицькові вже не було часу оглядатися за дядьком: натовп підхопив, засотав, завертів, стиснув так, що й очі на лоба полізли, поніс у ворота. Там чорніли постаті поліцаїв: кого пропускали, а кого й зупиняли. Якась жінка стала опиратися, виривати хустку, що вони висмикнули із кошика, її садонули в груди, а кошик пожбурили через голови, аж на бруківку. Кілька хусток випало на льоту, і жінка, ойкаючи, кинулася їх підбирати.
Що несеш? спитав поліцай у Грицька, коли натовп підніс його до воріт: меткі чорні очі в сидір так і впялися.
Борошно, ворухнув губами Грицько.
Розвязуй!
Грицько, кваплячись, розвязав. Поліцай заглянув до торби, дістав два кульки, потім і третій, усі поклав до величезного короба, що стояв поруч.
Проходь!
І Грицько, вже радий, що не одібрали усе, проскочив у ворота.
А там люду яблукові піде упасти! Міські, сільські, старі, молоді, дядьки, тітки, все це ворушиться, пропихається, штовхає у спину й боки, наступає на ноги, сміється, вигукує, лається, щосили торгується, шарварок такий, що очманілий Грицько спершу й забув, за чим він сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з ніг. Бо затопчуть ніхто й не помітить.
Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!
Ось платок!.. Оддаю задарма!..
Камушкі!.. Камушкі!..
А вот портсігари!.. Налетай, скоро нє будет!..
Вигукують на всі голоси, пхаються з крамом прямо межи очі: бери, не зівай, а поруч мовчазні, повні гордої зневаги до оцієї метушні. Ці стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набіжить. На плечах піджак, чи пальто, чи шинеля, а як на голові, то ціла гора картузів або шапок. Скосить око презирливо, коли запитаєш, почім, потім поцікавиться, наче крізь зуби чвиркне: