Ви що ж, у район? запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.
Який там район! з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний Та вже й пізно Поки доберусь, зовсім ніч буде.
«Кликати на обід чи не кликати?» вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав послався на серце А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.
Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти начальник поліції
Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:
Засідають?
Та засідають, відповів посильний.
А хто там, окрім старости?
Якийсь німець з району.
Ага
Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну Боже поможи!..
Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:
Мона? І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): Голова сільської общини зявився по ваші указанія!
Оце ж він, наш голова! з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:
Не впізнаєш?
Та вроді той не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати. Вроді десь і стрічалися Память, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати
Хитра ж у тебе память! усміхнувся Гайдук. А Гайдуків памятаєш?
Гайдуків? Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька. Та мов памятаю
А як поле їм обрізав, памятаєш?.. Разом із Ганжею
Я? зовсім ісусиком прикинувся той. Це ви про мене?
Про тебе, про тебе! вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху. Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити І знаєш, що я тоді подумав про тебе?
Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.
Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти, безжалісно продовжував Гайдук. Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу). Ото так, дорогий землеміре Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик Де тепер твої більшовички за Уралом? Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі той боявся ними й зблимнути, потекли тільки сльози. Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий Тільки гляди Гляди мені!.. А що «гляди» і так було ясно.
Та я Та ми Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. Та що прикажете, я зараз!
Спершу взуйся по-людському обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.
Зараз Я зараз заметушився той. Я ж, звиняйте, не знав. Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:
Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!
Та я ж, звиняйте, не нарошне! виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь стрибне і не зблимне. То які, мо, будуть указанія?
Указанія? Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: Указанія одержиш од старости А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?
Пообідати? Аякже, мона! Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав приберіг.
Що, пане старосто, приймемо запрошення? зовсім уже розвеселився Гайдук, він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.
Дякую, ви вже якось там без мене
Чого так?
Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.
Що ж, треба то й треба, погодився одразу Гайдук. А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!
І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:
Та живемо спасибі визволителям нашим!..
Що, так хліба багато? допитувався глузливо Гайдук.
Та не так щоб і багато
Чи салом уже й чоботи змазуєте?
Та й сальця не так щоб і дуже Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.
Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! пояснив строго Гайдук. Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?
Та ми Та останнім шматочком!.. Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: Просю!.. І вже до дружини: Жінко! Зустрічай-но гостей!
У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! подумав ще раз Гайдук. Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.
Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «мясце», «пшінце» бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.
Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.
Оце вже із денця. І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. Жінко, давай-но поріж Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!
Пили самогоночку міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж спянів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:
Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті
Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:
Та й циґарети ж! Що ж то значить культура! Хоч сигарета була пісна, мов солома.
Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.
Війна? перепитав Гайдук. А староста хіба нічого не розповідав?
Та наче нічого Mo, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.
І людей не збирав? продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.
Та мов не збирав
«Мов», «мов»! Аж розсердився Гайдук. Ти прямо кажи: збирав чи ні?
Та мов не збирав А мо, і збирав, тільки я, звиняйте, не памятаю. Память у мене