Одягніть цього йолопа! заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.
Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.
Надіюся, ти добре засвоїв науку. Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину А тепер можеш іти
Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.
Ну, йди вже, йди, додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.
І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:
А де мій ціпок?
Вас іст дас цьїпок? запитав комендант.
Гайдук пояснив.
О-о, цьїпок!.. Деревяний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!
Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.
Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.
Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.
Так шомполами! повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запамятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. Ви теж! звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше камянів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. Я буду приїжджати щотижня! розорявся між тим комендант. І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:
Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..
Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:
Все! Ауфвідерзеєн, панове!
Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?
Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.
Зніміть! врешті вирішив він. То є німецьке майно.
І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розвязав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно тільки не старостою!
«Як жити після цього?..»
А жити треба було: не для себе заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї памятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіпясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!
Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.
Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.
«То як жити на світі?..»
А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.
Щоб у селі й душі живої не лишилося!
А хворі?
Вилікуємо! І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:
Погрібний, це той, що біля ставу живе?
Той самий.
Теж був у активі?
Який там із нього актив! махав рукою Васильович. За старшого куди пошлють.
А хто тоді у нас поле одрізав?
Погрібний?! перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!
А цей? дійшовши до комірника, запитав Гайдук. Теж не ходив? Не розкуркулював?
Цей розкуркулював, Приходькові комірника не жалко ніскілечки лайно людина! Цей і мене розкуркулював за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш
Що він за цяця?
Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.
Гріхи замолює?
Та може, і так.
А це теж німецький активіст?
Глекуха? Та цей з колиски ні риба ні мясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи
Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили жорстко сказав:
Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвірї була! Чули, що казав комендант?
Та не позакладало, скривився Васильович.
Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!
Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..
Все? запитав Гайдук.
Та начебто все От тільки людей сповістити
Ну, то вже ваша справа, Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.
Ви що ж, у район? запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.
Який там район! з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний Та вже й пізно Поки доберусь, зовсім ніч буде.
«Кликати на обід чи не кликати?» вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав послався на серце А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.