Заслуговує на увагу завдяки введенню в обіг нових архівних документів та інших джерел науковий доробок А. Русначенка, предметом уваги якого спочатку стало зародження та становлення незалежного робітничого руху в Україні («Пробудження. Робітничий рух на Україні19891993 років»), а невдовзі розгортання національно-визвольного руху у республіці у другій половині ХХ ст. («Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х початок 1990 років»)[10].
Значний інтерес представляють роботи М. Михальченка, В. Андрущенка, В. Чемериса, у яких робляться спроби проаналізувати питання політичного лідерства та обставин формування сучасної національної еліти у добу перебудови[11]. Активізується дослідження проблем розвитку організованого молодіжного руху в Україні наприкінці 80-х років. У роботах О. Корнієвського, В. Якушика, В. Куліка, Т. Голобуцької, О. Голобуцького на основі переважно опублікованих джерел аналізуються причини виникнення, основні етапи та механізм формування молодіжних організацій[12]. Вагомим внеском у розширення джерельної бази вивчення цієї проблеми є публікація О. Донієм та О. Синельниковим збірки документів, що висвітлюють історію Української студентської спілки у 19891999 роках[13].
Неодноразово проблема політичного розвитку України у добу перебудови висвітлювалася у загальних працях з вітчизняної історії[14]. На нашу думку, найбільш повно та послідовно це вдалося зробити Ю. Алексєєву, С. Кульчицькому та А. Слюсаренку в їхній праці «Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 19851999 років)»[15]. Загальні аспекти суспільно-політичних трансформацій в Україні часів горбачовських реформ через призму політології розглядали В. Горбатенко, В. Даниленко, В. Журавський, В. Кремінь, М. Михальченко, Ф. Рудич, Д. Табачник, В. Танчер, В. Ткаченко та ін.[16].
Окремі сюжети процесу розгортання суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови (зокрема, характерні риси та специфіка модернізаційних процесів; динаміка розвитку суспільної свідомості під впливом демократизації та гласності; розбудова неформальних організацій; формування опозиції; місце і роль нашої республіки у процесі розпаду СРСР тощо), знайшли висвітлення в узагальнюючих працях західних дослідників Д. Боффа, Н. Верта, А. Жуковського, Т. Кузьо, М. Маля, Д. Марпла, С. Плохія, Р. Сольчаника, О. Субтельного, Е. Уілсона, Г. Харта, Д. Хоскінга та ін.
Проблема модернізації суспільства та специфіки її реалізації у Радянському Союзі знаходиться в центрі уваги російських політологів та істориків, серед яких варто виділити праці О. Барсенкова, В. Баруліна, Н. Бєляєвої, В. Васильєва, Ю. Власова, О. Волобуєва, А. Данилова, В. Журавльова, Л. Іоніна, С. Кара-Мурзи, С. Кордонського, О. Криштановської, С. Кулешова, С. Кургиняна, Д. Маслова, В. Мау, А. Міграняна, А. Нещадіна, Р. Піхої, В. Согріна, І. Фроянова, В. Хороса, М. Чешкова, А. Шубіна та ін.
Разом з тим, ще донині вагома значимість та актуальність вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій другої половини 80-х років ХХ ст. для перспектив сучасного вітчизняного державотворення різко контрастують зі ступенем її наукового висвітлення та дослідження. Обєктивно характеризуючи дійсний стан речей у вітчизняній історіографії, автори колективної узагальнюючої праці «Новітня історія України (19002000)», що побачила світ у 2000 р. з прикрістю зазначають: «Період 19851991 років в українській історії ще не проаналізовано належним чином Дослідженням цього цікавого, насиченого різноманітними і навіть сенсаційними подіями періоду займається обмежене коло науковців»[17]. Значною мірою ця теза актуальна і нині.
На заваді глибокому комплексному аналізу суспільно-політичних трансформацій доби перебудови, обєктивному та всебічному висвітленню проблеми, на жаль, стала ціла низка факторів та обставин тривала відсутність доступу до архівних матеріалів кінця 80-х років ХХ ст., переключення після грудня 1991 р. абсолютної більшості дослідників, які займались новітньою історією України, на вивчення проблем практичного державотворення; збереження залишків тоталітаризму в історичній свідомості; методологічна слабкість сучасної історичної та політологічної науки; значно сильніший, ніж в інших науках, елемент субєктивізму; деформуючий тиск політики на формування історичних та політологічних знань тощо.
Неоднозначно на процесі дослідження суспільно-політичних трансформацій19851991 років відбивається і те, що значна кількість політичних діячів та громадських обєднань, які заявили про себе у добу перебудови, є й досі активними субєктами політичного життя. Такий стан справ, з одного боку, позитивно впливає на поповнення джерельної бази вивчення історії України цього періоду, оскільки спонукає колишніх учасників політичних баталій другої половини 80-х років ХХ ст. до публікації документів, спогадів, зауважень, оцінок (та переоцінок) історичних фактів та явищ, ретроспективних оглядів, які, за будь-яких обставин, зберігають свою цінність. Разом з тим, з іншого боку, оскільки політичні діячі та структури, що вийшли з доби перебудови, відіграють помітну роль у сучасному політикумі і нерідко конфліктують та суперничають між собою у боротьбі за владу, будь-яка оцінка минулого сприймається насторожено, оскільки ними самими та їхніми противниками, як правило, проєктується у майбутнє і розглядається виключно як фактор, що зменшує або ж збільшує шанси розширення сфери впливу і може бути використаним у політичній боротьбі.
За цих обставин виникає парадоксальна ситуація, у якій по суті будь-яке оціночне твердження науковця, що виходить за межі невизначеності, буде сприйматися протидіючими політичними силами як конюнктурне: або як дискредитація, або ж як панегірик тій чи іншій особі чи політичному угрупованню. Очевидно, комплекс названих факторів зіграв не останню роль у тому, що кількість дослідників та корпус наукової літератури, присвячений добі перебудови в Україні, значно відстають від цілого сонму науковців та наукових праць з проблем, скажімо, діяльності Центральної Ради, чи визвольних змагань Б. Хмельницького, хоча доленосність суспільних змін та зрушень періоду 19851991 років, на нашу думку, нічим не поступається періодам 19171921 чи 16481657 років. У результаті поза увагою дослідників залишилася ціла низка суспільно-значимих сюжетів, що не отримали належного системного висвітлення. Зокрема, це стосується зародження, становлення та формування всього спектру неформальних організацій; суспільно-політичних настроїв та громадського руху в регіонах; діяльності місцевих рад; специфіки формування національної народної опозиції; джерел та етапів становлення контреліти; релігійного ренесансу; кризи в КПУ; місця і ролі різних політичних сил у серпневих подіях 1991 р. тощо. Аналіз наявної наукової літератури дозволяє дійти висновку, що у вітчизняній історіографії фактично немає жодної наукової праці, яка б давала комплексний аналіз динаміки та наслідків суспільно-політичних змін в Україні у 19851991 роках. З огляду на це вважаємо доцільним та необхідним заповнити цю прогалину у відтворенні наукової картини, що віддзеркалює історичний розвиток нашої республіки у другій половині 80-х років ХХ ст.
Це дослідження має на меті вивчити і проаналізувати досвід та уроки суспільно-політичних трансформацій в Україні у добу перебудови. У відповідності з цією метою, автор ставить перед собою такі завдання:
охарактеризувати причини, суть, характерні риси та особливості феномену перебудови;
оцінити місце і роль гласності та демократизації у контексті суспільно-політичних перетворень;
проаналізувати тенденції розвитку основних напрямків національного відродження;
розкрити ключові моменти процесу зародження та становлення народної опозиції;
зясувати динаміку, основні форми та особливості протистояння офіційної влади та опозиції;
відобразити хід та наслідки трансформаційних змін у владних структурах;
виявити та проаналізувати нові тенденції у розвитку громадської думки та суспільної свідомості;
визначити специфіку, характерні риси та проблеми початкового етапу формування багатопартійної системи;
узагальнити досвід спроби здійснення системної модернізації суспільства.
Джерельна база роботи органічно включає різноманітні опубліковані матеріали (стенографічні звіти та матеріали зїздів, пленумів ЦК КПУ, ЦК КПРС, сесій та зїздів Верховної Ради УРСР, Верховної Ради СРСР, статистичні збірники та довідники, збірники документів, мемуари тощо) та архівні документи. Характерною рисою дослідження є те, що саме архівні документи громадських обєднань України Центрального державного архіву громадських обєднань України (ЦДАГОУ), абсолютна більшість з яких вперше вводиться до наукового обігу, складають його джерельну основу. За тематичною та видовою ознаками їх умовно можна поділити на: