Світовий досвід переконливо свідчить, що характерними рисами наздоганяючої модернізації є:
поява нових прогресивних явищ та процесів завдяки силовій модернізації «революції згори», а не еволюції «знизу»;
вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень, фрагментарне врахування світового досвіду суспільних трансформацій;
пріоритетність трансформування окремих сфер, напрямів та галузей, яка у перспективі веде до деформацій суспільної структури;
збереження на тривалий час багатоукладності в економіці, паралельне існування нового, набираючого силу укладу та попередніх укладів, які не досягли піку свого розвитку та цілком не вичерпали свої можливості, що робило можливим контрреформи;
відсутність, як правило, у моделі наздоганяючої модернізації внутрішніх джерел розвитку (вона могла рухатися вперед по інерції, а потім руйнуватися в міру накопичення внутрішніх протиріч);
порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруги у суспільстві[31].
Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у намаганні встановлення державного контролю за всіма сферами суспільного життя, активному втручанні державних структур у хід реформ. Історія свідчить, що реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління тощо.
Безумовно, міжнародна обстановка, характер існуючої влади, динаміка та послідовність суспільних перетворень, досвід та уроки попередніх трансформацій суспільства, ментальність народу наклали певний відбиток на перебудовчі процеси другої половини 80-х років, зумовивши їхню специфіку та своєрідність. Неупереджений аналіз суспільно-політичних трансформацій в Україні у квітні 1985 серпні 1991 років дає можливість дійти висновку, що перебудова у нашій республіці тривалий час розгорталася на основі розроблених у союзному центрі моделей та шаблонів. «Говорити про перебудову, так би мовити, «по-українськи» підкреслював кореспондентові американського агентства Ассошіейтед-Прес (березень 1989 р. лідер КПУ В. Щербицький, заняття і неконструктивне, і неблагородне. Характер перебудовчих процесів у всіх регіонах країни загальний, тому він обумовлений єдиною теорією і політикою оновлення»[32]. (До речі, справжнє ставлення В. Щербицького до перебудови суттєво відрізнялося від сказаного в офіційному інтервю. Відповідаючи в одному з інтервю часів незалежності на питання «Чи вважав Щербицький перебудову і реформи Горбачова тимчасовим явищем?», Л. Кравчук підкреслював: «Безумовно. Безумовно. Однозначно. Вiн вважав, що це хвороба, яка має пройти. Це була його позицiя, i тому я памятаю такий факт. Я завжди брав участь у пiдготовцi якихось документiв Ну, я написав: дуже важливо, що в партiї починається перебудова. I загалом перебудова стає гаслом дня. Зiбрались у Щербицького. Вiн читає те, що написали. Дiйшов до цього слова «перебудова», i дивиться на мене, каже: «Який дурень придумав оце слово «перебудова» і де ви його взяли?» Я кажу: «Це Горбачов, Володимир Васильович». Вiн знiяковiв: «Ну, все одно, це слово потрiбно замiнити». Тобто, розумiєте, вiн настiльки не сприймав цього всього, що вiн не мiг навiть з цим словом примиритись. Ось в чому суть»)[33].
Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді. Київ 1982 рік.
Фото: А. Т. Бормотов
Думку про шаблонну/централізовану моделі перебудови підкреслюють і сучасні політологи. Зокрема, В. Литвин зазначає: «Фактично до 24 серпня 1991 р. керівництво країною здійснювалось з Москви, де концентрувався перший ешелон політичної еліти. а її друга лава на рівні республіканського керівництва виступала свого роду ретранслятором рішень центру» [34].
Відсутність власної «української» моделі здійснення перебудови, на нашу думку, зумовлена такими факторами:
Через тотальне одержавлення економіки (загальносоюзні міністерства та відомства розпоряджалися 95 % усієї власності, розташованої в Україні) та панування в економіці принципу незавершеності (майже 80 % усього республіканського виробництва не мало закінченого технологічного циклу) Україна фактично знаходилася в економічній залежності від союзного центру[35].
В. Литвин. Фото: Toms Norde, Valsts kanceleja.
Централізм, який домінував у партійно-державних структурах, обумовив прерогативу центру на прийняття ключових рішень та жорстку вертикаль управління, що базувалася на принципі «наказ виконання».
Серед української номенклатури панував «синдром виконавця», що блокувало ініціативу та активність не тільки формальної еліти, а й широких народних мас.
Опозиційні сили на початковому етапі перебудови були погано організованими та розпорошеними.
На міжнародній арені Україна завжди знаходилася у тіні Росії і сприймалась світовим співтовариством виключно як невідємна частина СРСР.
У своїй сукупності ці та інші фактори не дозволили створити якісно відмінну, власну, українську модель перебудови.
Помітно вплинув на розвиток суспільно-політичних процесів у СРСР в цілому та Україні, зокрема, фактор «оксамитових революцій» 1989 р. у Східній Європі. В його основі лежали процеси радикальної трансформації політичної системи, становлення нової регіональної ідентичності та зміни зовнішньо-політичного вектору цілої групи країн соціалістичного табору. «Оксамитові революції» 1989 р. зумовили низку глибинних зрушень не лише в архітектоніці стосунків світового співтовариства, а й значною мірою підкорегували динаміку суспільно-політичного розвитку радянських республік. Вплив цих виявів народної активності країн соціалістичної співдружності на ситуацію в Радянському Союзі знайшов своє втілення у різних сферах суспільного життя.
«Оксамитова революція» в Празі
У політичній сфері проголошені в СРСР гасла демократизації та гласності, що мали значний резонанс у країнах Східної Європи, зумовили більшу відкритість у роботі владних структур, примусили номенклатуру бути більш публічною, частково розкрили природу та механізм прийняття політичних рішень. Однак, навіть цього було достатньо для практично обвального процесу десакралізації правлячої комуністичної еліти соціалістичного табору, яка за відсутності підтримки «старшого брата» демонструвала різке зниження функціональності управлінських структур та ефективності їхніх рішень, а відтак прогресуюче зростання ступеня неконтрольованості та некерованості державних та суспільних процесів, що не лише деморалізуюче впливало на радянську партійно-державну номенклатуру та підбадьорювало опозиційні їй сили в СРСР, а й гостро ставило під знак запитання функціональні можливості діючої соціалістичної системи.
У економічній сфері «оксамитові революції» 1989 р. гранично прискорили глибоку кризу усієї системи торгово-економічного співробітництва між країнами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка налагоджувалась і удосконалювалась десятиріччями. Наростаючі економічні проблеми з країнами «соціалістичної співдружності» суттєво звузили можливості для маневру та обмежили ресурси команди реформаторів на чолі з Горбачовим у процесі реформування СРСР.
У соціальній сфері підвищення рівня вимог населення східноєвропейських країн у ході розгортання «оксамитових революцій» до розмірів оплати праці, масштабів роздрібних цін, обсягів державної підтримки малозабезпечених громадян тощо практично автоматично переорієнтувало значну частину жителів Радянського Союзу на більш високі життєві стандарти. Це, в свою чергу, зумовило зростання рівня суспільних очікувань, помітно активізувало процес осмислення громадською думкою реального стану та перспектив розвитку діючої у Радянському Союзі політичної системи.
У культурній сфері перегляд, переосмислення та переоцінка на хвилі демократизації донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки; повернення традиційних цінностей національної культури; проникнення та адаптація на національному ґрунті комплексу ідей західної цивілізації на фоні наростаючого розриву слова і діла у політичній практиці владних структур країн соцтабору призвели до поглиблення кризи культури, до втрати нею на якийсь час ролі синтезатора суспільного досвіду, інтегратора суспільних сил та стабілізатора суспільних процесів, що зумовило певну ерозію соціальної мотивації, посилення маргіналізації, збільшило соціальну напругу у східноєвропейському суспільстві. Імпульси цих неоднозначних зрушень у культурній сфері багатоканально і досить швидко досягали меж СРСР, де в свою чергу знаходили ґрунт для сприйняття, розгортання та поглиблення.