Активні та масштабні дії майбутніх гекачепістів не могли не потрапити в поле зору західних політиків. Саме тому вже 20 червня у Берліні державний секретар США Дж. Бейкер повідомив міністру закордонних справ СРСР А. Бессмертних про те, що у Радянському Союзі готується усунення з посади М. Горбачова. У змові, за даними американської розвідки, активну участь беруть В. Крючков, В. Павлов та Д. Язов. Цю ж інформацію було передано М. Горбачову через посла США Дж. Ф. Метлока. На заяву дипломата про реальність державного перевороту радянський лідер відповів: «Передайте президентові Бушу, що я розчулений Але скажіть, щоб він не хвилювався. Я все тримаю у руках (виділено О. Б.)»[51].
6 серпня В. Крючков дав завдання групі аналітиків (заступнику начальника 1-го Головного управління КДБ В. Жижину, помічнику першого заступника голови КДБ А. Єгорову, командувачу Повітряно-десантними військами П. Грачову) підготувати довідку-прогноз стосовно перспектив та можливих наслідків запровадження в країні надзвичайного стану. 8 серпня В. Крючкову було повідомлено про недоцільність запровадження комплексу надзвичайних заходів. Однак, на думку керівника КДБ, далі зволікати з цим кроком вже було неможливо: після підписання Союзного договору ввести надзвичайний стан буде вже нереально.
За лаштунками змови стояли кілька груп високих партійних та державних посадовців: представники воєнно-промислового комплексу (О. Бакланов, А. Тізяков); вищі партійні керівники нової хвилі (В. Болдін, О. Шейнін); силові міністри (В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов); вищі керівники державних структур СРСР (В. Павлов, Лукянов, Г. Янаев). У кожної з цих групп були свої причини для усунення М. Горбачова від влади. Силові міністри та воєнно-промисловий комплекс були невдоволені прогресуючою політикою розрядки, демократизацією і гласністю, які суттєво звужували їхні сферу впливу. Керівники нової хвилі в КПРС бажали цілком оволодіти важелями слабіючого, але ще досить потужного партійного апарату, а цим зазіханням заважав Генсек М. Горбачов. Свої мотиви мали і вищі державні чиновники СРСР, адже в разі укладення нового Союзного договору у серпні 1991 р. вони втрачали свої посади.
В. Крючков.
Фото: specsluzhby-all.ru
Розуміючи, що втрачати часу не можна навіть за умови несприятливих прогнозів, В. Крючков переходить до активних дій. 15 серпня віддає наказ прослуховувати всі розмови вищого керівництва Росії Б. Єльцина, І. Силаєва, Г. Бурбуліса. 16 серпня у пресі зявилася заява «Від «Слова» до справи», підписана «ініціативною групою по скликанню установчого зїзду національно-патріотичного руху». Лейтмотивом цього документу була теза про необхідність «наведення порядку».
17 серпня у приміщенні одного з обєктів КДБ під кодовою назвою АБЦ, розташованому на околиці Москви, під час таємної зустрічі В. Крючкова, Д. Язова, В. Болдіна, О. Шеніна, О. Бакланова, заступників міністра оборони В. Варенникова, В. Ачалова та заступника голови КДБ В. Грушко було обговорено останні деталі змови[52].
18 серпня у Форос (Крим) на дачу до М. Горбачова прибули О. Бакланов, В. Болдін, О. Шенін, В. Варенников та Ю. Плеханов. Вони ознайомили Президента СРСР зі складом майбутнього ДКНС і запропонували підписати указ про введення у країні надзвичайного стану. Відмова М. Горбачова гранично ускладнила становище змовників, адже продовження ними активних дій, направлених на практичну реалізацію комплексу надзвичайних заходів, фактично ставило їх поза законом, перетворювало на заколотників.
Увечері цього ж дня у Кремлі знову зібралися ініціатори путчу. Як згадує В. Крючков, «товариші, що повернулися із Форосу», розповіли, що прямої санкції на введення надзвичайного стану М. Горбачов не дав, але після бесіди кинув фразу: «Що ж валяйте, дійте». Майбутні ГКЧепісти опинилися перед непростим вибором. Якщо вірити О. Яковлеву, щоб остаточно переконати присутніх у необхідності активних дій В. Крючков сказав своїм колегам по путчу, що всі вони в списках демократів на знищення, а 60 міністрів у списках на інтернування, і до цих дій уже готові бойовики демократів. За цих обставин і було прийнято ряд документів, які за виразом В. Крючкова «свідчили про намір групи осіб з числа вищого радянського керівництва здійснити відчайдушну спробу спасти державу»[53].
У ніч на 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації повідомили про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ДКНС увійшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, премєр-міністр В. Павлов, міністр внутрішніх справ В. Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев, президент Асоціації державних підприємств та обєктів промисловості, будівництва, транспорту і звязку О. Тізяков, міністр оборони Д. Язов, віце-президент Г. Янаєв). Утворення ДКНС та оголошення надзвичайного стану на окремих територіях СРСР поклали початок серпневому путчу, який тривав з 19 по 22 серпня 1991 р.
У ніч на 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації повідомили про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ДКНС увійшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, премєр-міністр В. Павлов, міністр внутрішніх справ В. Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев, президент Асоціації державних підприємств та обєктів промисловості, будівництва, транспорту і звязку О. Тізяков, міністр оборони Д. Язов, віце-президент Г. Янаєв). Утворення ДКНС та оголошення надзвичайного стану на окремих територіях СРСР поклали початок серпневому путчу, який тривав з 19 по 22 серпня 1991 р.
Варто підкреслити, що напередодні цих подій, готуючись до виступу на квітневому 1991 р. пленумі КПРС, один з майбутніх путчистів, голова Ради Оборони при Президенті СРСР О. Бакланов практично виклав концептуальні засади майбутнього перевороту (спонукальний мотив, стратегію дій, основного виконавця): «Досягнутий у 70- ті роки з величезним напруженням сил і засобів народу військовий паритет сьогодні зруйновано, і ми живемо практично під диктовку США, які стали фактично єдиним володарем країн і народів, світовим жандармом. Далі відступати не можна Основною умовою антикризової програми має бути негайне призупинення усіх республіканських і регіональних законів, ухвалених після 1985 року відновлення цілісності СРСР в «кордонах 1985 року», створення Комітету національного порятунку з надзвичайними повноваженнями аж до запровадження надзвичайного стану в країні. Надзвичайні заходи можуть бути здійснені лише надзвичайною політичною владою, яка має розгалужену структуру, що пронизує всі верстви суспільства, усі форми народного господарства. Такою владою може бути лише КПРС, хай знекровлена, відлучена від важелів управління, але така, що зберегла в собі вертикальні структури, а отже і здатність та можливість управляти на основі залізної дисципліни її членів»[54].
Прес-конференція ДКНС у МІС СРСР
19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні. Цього ж дня було обнародувано чотири документи, які мали на меті легалізувати змовницькі дії, підвести під них юридичну базу:
1) Указ віце-президента Г. Янаєва, у якому оголошувалося, по-перше, що М. Горбачов немає можливості «за станом здоровя» виконувати обовязки Президента СРСР (ніяких посилань на висновки медичної експертизи указ не містив); по-друге, що за цих обставин сам Г. Янаєв починає виконувати обовязки глави держави.
2) «Заява радянського керівництва», що констатувала необхідність запровадження надзвичайного стану в окремих місцевостях СРСР терміном на 6 місяців з метою «запобігання сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи». Для управління країною в умовах надзвичайного стану було утворено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС за російською абревіатурою ГКЧП).
3) «Звернення до радянського народу», у якому, по-перше, ситуація в СРСР характеризувалася як «криза влади», зумовлена хаотичним сповзанням економіки до ринку, що викликало вибух регіонального, групового та особистого егоїзму; по-друге, стверджується, що руйнація єдиного народно-господарчого комплексу призвела до різкого падіння життєвого рівня населення; по-третє, обґрунтовувалася теза про те, що в разі не застосування термінових та рішучих заходів по стабілізації країну чекає голод, новий виток зубожіння, масові прояви стихійного невдоволення.
19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні.
4) «Постанова ДКНС 1». Зміст цього документу був націлений на блокування будь-якої протидії ДКНС (розпуск усіх владних структур, воєнізованих формувань та визнання недійсними законів і рішень, які суперечать Конституції СРСР; призупинення діяльності політичних угруповань, що «перешкоджають нормалізації ситуації», заборона мітингів, демонстрацій та страйків, встановлення контролю за засобами масової інформації) та забезпечення підтримки (проголошено гасло обєднання «усіх здорових сил» з метою «покласти кінець нинішньому смутному часу»).
За спиною ДКНС стояли реакційні сили у керівництві КПРС, хоча формально до його складу не увійшов жоден компартійний функціонер і в ньому домінували представники воєнно-промислового комплексу та силових структур. Показово і знаково, що з усіх зарубіжних керівників переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою»[55].