Значне коло питань вирішувалося Союзом спільно з республіками: захист конституційного ладу і забезпечення прав громадян, визначення військової політики Союзу, Стратегії державної безпеки та соціально-економічного розвитку, управління енергетичною системою країни, боротьба зі злочинністю. У веденні республік залишалися також ті сфери, які не були перераховані в договорі. Шляхом укладення угоди з Союзом кожна республіка могла додатково «делегувати йому здійснення окремих своїх повноважень, а Союз за згодою всіх республік передати одній або кільком з них здійснення на їхній території окремих своїх повноважень».
За Договором, за Союзом зберігалися обєкти державної власності, необхідні для здійснення повноважень, покладених на союзні органи влади та управління. Установлювалися єдині союзні податки і збори у фіксованих процентних ставках, що мали визначатися за погодженням з республіками, на основі представлених Союзом статей витрат.
Третій розділ Союзного договору стосувався організації союзних органів влади та управління. У ньому передбачалося, що гарантом виконання Союзного договору є Президент, обраним на цю посаду вважався той, хто отримав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в цілому по Союзу і в більшості держав, які його утворюють.
Законодавчу владу Союзу повинна була здійснювати Верховна Рада Союзу РСР, що складається з двох палат: Ради республік і Ради Союзу. Рада республік мала складатися з представників республік, делегованих їхніми вищими органами влади. Раду Союзу передбачалося обирати населенням всієї країни по виборчих округах з рівною чисельністю виборців. При цьому гарантувалося представництво у Раді Союзу всіх республік-учасниць Договору. Палати Верховної Ради Союзу відповідно до Договору повинні були спільно вносити зміни до Конституції СРСР; приймати до складу СРСР нові держави; визначати основи внутрішньої і зовнішньої політики Союзу; затверджувати союзний бюджет і звіт про його виконання; оголошувати війну і укладати мир; затверджувати зміни кордонів Союзу. Органом виконавчої влади мав стати Кабінет Міністрів, який мав формуватися Президентом Союзу за погодженням з Радою республік Верховної Ради Союзу.
У заключному четвертому розділі за російською мовою був закріплений статус «мови міжнаціональної спілкування»[23].
Дуже точну характеристику цьому документу дає дослідник С. Чешко: «Все це нагромадження суперечностей і політичних неологізмів пояснювалося дуже просто. Республіки висловили таким чином своє бажання бути абсолютно безконтрольними з боку центру, але в той же час зберегти його, щоб експлуатувати в своїх інтересах (щодо ресурсів, бюджетних субсидій тощо). Іншими словами, передбачалося створити «колоніальну імперію» навпаки. З боку Горбачова резон полягав, очевидно, в тому, щоб зупинити процес «хаотизації» хоча б на цьому, маловигідному рубежі, задовольнити амбіції республік, забезпечити собі перепочинок, а там буде видно. Позиція Горбачова була, напевно, більш логічна, але вона допускала великий ризик»[24].
Більш детальну характеристику протиріч і «больових точок» проєкту оновленого Союзу окреслює А. Барсенков:
По-перше, проєкт визнавав республіки-учасники суверенними державами, які «володіють всією повнотою політичної влади», «є повноправними членами міжнародного співтовариства», можуть укладати будь-які договори із зарубіжними країнами, «не порушуючи міжнародні зобовязання Союзу». Союз Радянських Суверенних Республік також визначався як «суверенна федеративна демократична держава», однак з контексту випливало, що суверенітет республік є первинним.
По-друге, сфера впливу Союзу практично повністю (відрізнялися лише формулювання) збігалася зі сферою спільного впливу Союзу і республік, розмежування можна вважати умовним. Тому сфера впливу Союзу виглядала розпливчасто, невизначено.
По-третє, за Союзом передбачалося збереження обєктів держвласності, необхідних для здійснення покладених на нього повноважень, однак він позбавлявся власних податкових надходжень. Встановлювалася система збирання податків, при якій союзний бюджет визначався республіками на основі представлених Союзом статей і витрат. Контроль видатків союзного бюджету повинен був також здійснюватися учасниками договору.
По-четверте, у спільній заяві «9+1», схваленій 23 квітня, декларувалася необхідність не пізніше шести місяців після підписання договору підготувати і прийняти нову Конституцію Союзу. У підсумковому ж тексті договору, а також в супутніх йому документах, строки прийняття нового основного Закону чітко не фіксувалися, що не повязувало держави-учасниці ніякими певними зобовязаннями з цього приводу. Заява від 23 квітня вводила поняття «перехідного періоду», під яким розумівся час між підписанням союзного договору і прийняттям нової Конституції разом із подальшими виборами органів влади нового Союзу на її основі. При цьому декларувалася безперервність здійснення державної влади та управління органами СРСР до створення нових союзних структур. Фактично ж це положення на невизначений час консервувало ситуацію правової конфліктності, що характеризувала відносини між Центром і республіками після прийняття декларацій про суверенітет, від яких у 1991 р. ніхто не збирався відмовлятися[25].
По-друге, сфера впливу Союзу практично повністю (відрізнялися лише формулювання) збігалася зі сферою спільного впливу Союзу і республік, розмежування можна вважати умовним. Тому сфера впливу Союзу виглядала розпливчасто, невизначено.
По-третє, за Союзом передбачалося збереження обєктів держвласності, необхідних для здійснення покладених на нього повноважень, однак він позбавлявся власних податкових надходжень. Встановлювалася система збирання податків, при якій союзний бюджет визначався республіками на основі представлених Союзом статей і витрат. Контроль видатків союзного бюджету повинен був також здійснюватися учасниками договору.
По-четверте, у спільній заяві «9+1», схваленій 23 квітня, декларувалася необхідність не пізніше шести місяців після підписання договору підготувати і прийняти нову Конституцію Союзу. У підсумковому ж тексті договору, а також в супутніх йому документах, строки прийняття нового основного Закону чітко не фіксувалися, що не повязувало держави-учасниці ніякими певними зобовязаннями з цього приводу. Заява від 23 квітня вводила поняття «перехідного періоду», під яким розумівся час між підписанням союзного договору і прийняттям нової Конституції разом із подальшими виборами органів влади нового Союзу на її основі. При цьому декларувалася безперервність здійснення державної влади та управління органами СРСР до створення нових союзних структур. Фактично ж це положення на невизначений час консервувало ситуацію правової конфліктності, що характеризувала відносини між Центром і республіками після прийняття декларацій про суверенітет, від яких у 1991 р. ніхто не збирався відмовлятися[25].
Втім, незважаючи на перераховані суперечності та протиріччя, компроміс у питанні майбутньої долі СРСР було знайдено. Крім того, новоогарьовське зібрання, що відбулося 23 липня 1991 р., не лише схвалило у цілому проєкт Союзного договору і прийняло рішення про доцільність підписання договору у вересніжовтні 1991 р., маючи на увазі проведення цього підписання на Зїзді народних депутатів СРСР із запрошенням на нього всіх повноважних делегацій. Такий формат був передбачений Постановою Верховної Ради СРСР «Про проєкт Договору про Союз Суверенних держав» від 12 липня 1991 р.[26] Також, за свідченням А. Лукянова, саме такий порядок укладення Союзного договору був підтриманий М. Горбачовим у стенограмі Ново-Огарьовської зустрічі[27].
Характерно, що у цей момент у голові М. Горбачова очевидно відбувалася боротьба за класичною формулою «його думка і неправильна», але йому були потрібні формальні учасники/співучасники цього процесу, у ході якого він би «пояснював, пояснював аж сам зрозумів». Ілюстрацією можуть слугувати свідчення відомого історика Роя Медведева: «26 липня один з помічників Горбачова запросив мене в Кремлівський кабінет президента і генсека. Сюди ж був запрошений і Борис Олійник, відомий український поет і громадський діяч, член ЦК КПРС і один із заступників Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. «Я запросив вас сюди, сказав Михайло Горбачов, щоб порадитися щодо процедури підписання Союзного договору. Є три можливі варіанти» І далі Горбачов протягом приблизно 30 хвилин розбирав вголос ці три варіанти. Я подумки обмірковував свою пораду, згадуючи про те, як йшло в 1922 р. підписання найпершого Союзного Договору на зїзді рад. Але моя порада не знадобилася. Наприкінці свого монологу Горбачов раптом сказав: «Мабуть, другий варіант є найбільш підходящим. Велике спасибі». І простягнув нам руку для прощання. Я був здивований, але Б. Олійник, який зустрічався з Горбачовим не один раз, зробив якийсь особливий жест, показуючи: все як завжди. Ні я, ні Олійник не вимовили в кабінеті Горбачова жодного слова»[28].
Як показав подальший розвиток подій потужним каталізатором історичних (це не перебільшення, а констатація) процесів, що розгорнулися у СРСР у серпні 1991 р., стала малопомітна і маловідома подія таємна зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово, що тривала з підтримкою алкоголю до 3 години ночі. Спонукальним мотивом для М. Горбачова могла бути фраза, яка була сказана Б. Єльциним напередодні на офіційному засіданні: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирішили це питання без вас!» У чому ж була суть цієї таємної зустрічі і які були її результати? Ми не знаємо деталей, але з тих джерел, які зараз доступні, можна з впевненістю стверджувати, що це були кулуарні політичні торги.