Тимур Литовченко, Олена Литовченко
Книга Застою. 1965-1976
© Т. і О. Литовченки, 2019
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
Передмова
Сукхаваті[1]. Поза простором і часом
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Щойно будда Амітабха[2] вимовив і якомога довше «розкатав» священну мантру, як все довкілля засяяло міріадами діамантових вогників. До чого ж це прекрасно!.. Втім, ніяка краса давно вже не зачіпала, не звязувала і не привязувала до себе його особистісної суті. Отож тепер будда Амітабха абсолютно безкорисливо й відсторонено старався для інших для тих, хто завдяки палким молитвам перероджувався на Полі, Сповненому Щастя, й тепер блаженствував тут.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Кожна клітиночка червоного тіла[3] будди вібрувала, розповсюджуючи довкола благодатні хвилі. Від цього ставали ще благодатнішими родючий ґрунт, жива вода й запашне повітря, а будівлі з золота, срібла, коралів і коштовних каменів ще прекраснішими. Слідом за Амітабхою і всі тутешні жителі бодхісатви найвищого рівня підхопили дружно:
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Якщо досі Поле, Сповнене Щастя, сяяло окремими діамантовими вогниками, то тепер воно аж вибухнуло живильними потоками світла, немов гігантські ґрона розкішного феєрверка. І от дивина: хоч яким сліпучим було це світло, проте очей воно зовсім не різало.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Такою була прадавня мрія Амітабхи створити райську місцинку для того, щоб насолоджувалися тут просвітлені душі. Незліченний час минув, доки він еволюціонував і з простої душі перетворився спочатку на бодхісатву Дхармакару, а вже згодом і на будду Амітабху. Й тільки тоді спромігся практично реалізувати цю прадавню мрію в тонкому духовному світі.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Отож тепер душі бодхісатв мали можливість довго, нескінченно довго насолоджуватися життям на Полі, Сповненому Щастя, в прекрасних будівлях із золота, срібла, коралів і коштовних каменів, буквально купаючись у променистій нірвані. Досягнувши певного рівня духовного розвитку, потрапити сюди було дуже просто: в момент смерті всього лише прочитати спеціальну мантру, присвячену будді Амітабсі, й не мати сумнівів щодо місця свого посмертного потрапляння отак просвітлені й опинялися в Сукхаваті. А після приємного в усіх відношеннях перебування в сансарі (тривалого чи не дуже то вже залежало від їхнього власного вибору) ці високі душі мали можливість знову втілитися в земне тіло але могли й не втілюватися це вже кому з бодхісатв як заманеться.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Утім, ситуація з прибічниками й послідовниками різних гілок та шкіл буддизму була більш-менш зрозумілою. Натомість коли на Полі, Сповненому Щастя, зявлялися відвідувачі з інших осель (а, як відомо, цих осель в домі Сущого багато, багато дуже багато!..) отут вже слід було чекати чогось по-справжньому незвичайного. Можна сміливо констатувати, що якби будда Амітабха дуже давно не втратив найменшої привязаності до земного життя в усіх його проявах, то деякі з цих гостей могли б навіть розвеселити його. Але не в теперішньому стані
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Ні-ні, тільки не в теперішньому стані самадгі!.. Тепер його вічна сутність насолоджується нірваною, купається в ній і купатиметься цілу вічність. І ніщо не в змозі вивести будду з відстороненої рівноваги.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
А між тим гості з інших осель бувають доволі-таки веселими, смішними й дивакуватими. Наприклад, колись давно навіть дуже давно хтось із відвідувачів розповів, нібито спрямований з нескінченності в нескінченність палаючий меч Манджушрі[4] (яким він, як відомо, розсіює морок невігластва) людські душі, перебуваючи на підйомі, використовують для своєрідних змагань: хто з них, розкинувши руки на обидва боки, якомога швидше й довше бігтиме-ковзатиме з нескінченності в нескінченність?! Називалося це чомусь «гонитвою лезом Оккама».
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
При цьому змагальники ставили за приклад Ґаутаму Сіддгартху: подейкували між собою, нібито він брав участь аж в сімдесяти тисячах подібних «перегонів», внаслідок чого таки досягнув нескінченності. А досягнувши пішов на земне втілення і перетворився на справжнього Будду. А ще нібито спромогтися на таке в ідеалі може кожна душа. Це ж треба таке вигадати! Якби будда Амітабха лишався привязаним до звичайного земного життя бодай однією клітиною свого священного червоного тіла, він би несказанно розвеселився, почувши таке. Але тепер
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Інший відвідувач в захваті вигукував, на всі боки озираючись: «Ох, до чого ж у цьому їхньому раю файно, хлопці! До чого ж файно Однак мені миліша наша Украйна». А третій прошепотів на вухо своєму товаришеві: «Поглянь-но о-о-он на того це ж ну просто викапаний наш козак Мамай! Сидить, так само ноги схрестивши, і все думає про щось своє думає, думає От чого тільки йому бракує, то це бандури в руках і набитої конопельками люльки в зубах. А так чистісінький Мамай! Я тобі кажу»
Ці дивні гості вважали, нібито Амітабха їх не чує, хоча Поле, Сповнене Щастя, було еманацією самого його єства. То як же міг будда не відчувати цим самим єством, про що шепочуться відвідувачі?..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Отакі дотепники трапляються зрідка з-поміж відвідувачів. Хто вони всі ці дотепники, жартуни-веселуни? З якої землі? І де, в яких божественних сферах мандрує душа того бодхісатви, якого відвідувачі назвали «козаком Мамаєм» Либонь, вельми дивною є та земля, якщо від дотепних цих відвідувачів він почув ще одну незвичайну фразу, вимовлену пошептом: «Рабів до раю не пускають!..»
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
А ще чи то загадка, чи запитання, з яким вони зверталися мало не до кожного тутешнього бодхісатви: «Доки крила нашого Небесного Сокола лишатимуться звязаними? Адже маючи звязані крила, Сокіл не може літати». При цьому один із відвідувачів, похиливши чубату голову, почав зажурено наспівувати гарним оксамитовим баритоном: «Чому я не сокіл?.. Чому не літаю?..»
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Але що означало все це як для самого будди Амітабхи, так і для інших жителів раю Сукхаваті? Нічого, практично нічого. Суцільні земні клопоти, пустопорожні та беззмістовні. Значно милішими були зовсім інші звуки священні мантри, від яких Поле, Сповнене Щастя, спочатку уквітчувалося міріадами діамантових вогників, а потім вибухнуло живильними потоками світла, немов гігантські ґрона розкішного феєрверка
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
1965. Троє в «Україні»
Ростов-на-Дону, 2 січня 1965 року
Ах, до чого ж добре, що він настільки вчасно забрався з цієї нелюбязної, негостинної можна навіть сміливо говорити ворожої України!
Правду люди кажуть: риба шукає, де глибше, а людина де краще. Чи було малому циганчукові добре на цій огидно-зрадливій Україні?! Що такого Владо побачив там, окрім безпросвітного горя і суцільних злиднів?! Та про це навіть говорити не доводиться
Єдине добре, що там сталося це, власне, його поява на білий світ десь на просторах Поділля. Але ж далі, далі!..
Батька він навіть і не памятав як слід. Все, що лишилося від батька, в жодному разі не спогади, а просте усвідомлення, що будь-хто з людей окрім мами обовязково має також і тата. Просто таким чином влаштований світ
Матір він згадував дуже рідко, причому спогади ці були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара ніжних пестливих рук, то як доволі низький, але приємний голос, то як усміхнений рот з крихітною, ледь помітною родимкою трохи ліворуч біля складочки шкіри, що простягнулася від верхньої губи до перенісся Оце й усе, що памятав Владо.
Значно чіткіше уявляв свою мимовільну мачуху тітку Мокрину, звичайну селянку із згаслим від безрадісного та безпросвітного життя поглядом темно-сірих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям і натруженими руками, почорнілими й зашкарублими від постійної важкої роботи на землі. Дітей тітки Мокрини своїх зведених братиків вже почав забувати але ж не її саму!..
Всіх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей тата, матір і тітку Мокрину Владо безповоротно втратив. Усі вони пішли в небуття саме там, на далекій тепер негостинній Україні. А іще?..
А що там іще було згадувати!..
Дитячий будинок у Кіровограді, з якого він декілька разів тікав, намагаючись розшукати родичів?..
Кіровоградський завод, на якому працював токарем?..
Вулицю Піонерську в Ямполі, що вела до школи 1 та була вимощена памятниками «зі старого жидівського цвинтаря»?..
Лейтенанта з лінійного відділу міліції на залізничній станції «Вапнярка», який так і не надіслав жодної вісточки про його рідних хоча наївний хлопчик повірив міліціонерові й чекав на те послання довго, але марно?..
От що такого було в тій землі, за чим тепер можна сумувати?!