От що такого було в тій землі, за чим тепер можна сумувати?!
Нічого, геть нічого!!!
Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинківського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змінилося до невпізнанності. Заради справедливості варто зауважити, звісно, що перші пару років після переїзду на нове місце проживання він відпрацював на знаменитому Ростсільмаші[5] так само, як і в Кіровограді. Однак на відміну від українського обласного центру, тут, при ростовському підприємстві, функціонував самодіяльний театр. Дізнавшись про це, молодий чоловік сповнився нахабства, завітав просто на найближчу репетицію і з порога ошелешив усіх чи то проханням, чи завуальованою заявою:
Візьміть до себе і мене, хочу теж грати разом з вами!
Коли ж стисло розповів театралам про себе, заради проби станцював і проспівав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли» та ще пару-трійку пісень, керівник самодіяльного колективу спитав:
Чи подобається тобі творчість класиків російської дожовтневої літератури? Чи знайомий ти з творчістю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторі біля Диканьки» читав?.. А «Ніч перед Різдвом»?.. Ні-ні, я не про фільм Олександра Роу[6] запитую оригінальну гоголівську повість читав?.. А коваля Вакулу зіграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловіків кожен другий то коваль, а ти ж токарем працюєш Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобі зіграти раз плюнути! То як?..
Звісно ж, на таку шикарну пропозицію Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Ніч перед Різдвом» був зіграний напередодні Нового 1963 року. Очевидно, попри відсутність акторської (та й загалом будь-якої мистецької) освіти, коваль Вакула у виконанні новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскільки тут сталося нове диво: виявляється, на спектакль завітав режисер і художній керівник ростовського Молодіжного театру драми ім. Ленінського комсомолу, який в наступному році було вирішено реорганізувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральної трупи аж ніяк не завадило б влити трохи «свіжої крові». З любителями він був максимально відвертим і не церемонився анітрохи:
Ви свої спектаклі любительські граєте вряди-годи, тоді як у нас театр професійний: своя сцена, свій репертуар, все серйозно. Віддайте мені вашого Вакулу аж надто цей хлопець мені сподобався! Ми теж мріємо поставити свій спектакль «Черевички для Оксани», то його не тільки працівники Ростсільмашу побачать на нього ж все наше місто подивитися прийде!!! А як на гастролі поїдемо, то й не тільки наше місто!.. Це ж масштаб який, уявіть лише собі Уявили, еге ж?!
Вгадати фінал цієї розмови було неважко. Ясна річ, режисер Молодіжного драмтеатру міг би полюбовно вирішити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу бо хоча й любителі, а все ж сякі-такі колеги по мистецькому цеху Всі чудово розуміли: така пропозиція, зроблена любителю, це справжній подарунок долі, який треба хапати обома руками без найменших роздумів. Тим паче у глибині душі Владо Муратов завжди мріяв про акторську карєру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вірив у подібну можливість.
Отак і сталося, що молодий токар звільнився із Ростсільмашу і перекваліфікувався в актори реорганізованого ростовського ТЮГу. Почалися репетиції спектаклю за мотивами гоголівської різдвяної повісті. Премєра спектаклю «Черевички для Оксани» була намічена саме на сьогоднішній день на суботу, 2 січня 1965 року. Але
Але премєра так і не відбулася.
Причиною провалу настільки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишній токар, якого художній керівник вперто, не один місяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точніше, не він сам, а його неймовірно швидке, можна сказати блискавичне й неймовірно пристрасне кохання з партнеркою по сцені мініатюрною красунею, виконавицею ролі Оксани. Правду кажучи, уникнути її чарів у Владо не було жодної можливості тим паче з його запальним циганським темпераментом!..
Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трішечки вивітрився з мізків закоханої акторської парочки, зясувалося, що партнерка Владо не просто вагітна, але вагітна дуже навіть помітно з нахабно випнутим уперед черевом. То хіба ж могла вона в такому стані грати першу красуню на хуторі біля Диканьки?.. Це навіть не смішно.
А втім, без сюрпризу все одно не обійшлося. Бо хоча премєра гоголівського спектаклю була відкладена, доки виконавиця провідної жіночої ролі не вийде з декретної відпустки, але ж саме сьогодні в суботу, 2 січня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскільки його кохана дружина народила дівчинку, то з вибором імені акторське подружжя анітрохи не вагалося: звісно ж, Оксана! Як іще могли вони назвати це маленьке диво?! Тільки так, не інакше
Санаторій «Конча-Заспа», Столичне шосе, 215, Київщина, 8 січня 1965 року
Ото добре, що зараз зимові канікули! Замість того щоб зранку йти до школи, а ввечері вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибігти до мами на роботу. Адже тут, в санаторії «Конча-Заспа», де вона працює прибиральницею, ось просто зараз намагається поправити здоровя знаменитий поет Сосюра.
Василько випадково дізнався про це від матері буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неї на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося під час канікул) займуться прибиранням поверхів, відведених матері, а покоївки в цей час мінятимуть постояльцям постілі й рушники і загалом наводитимуть лад в їхніх кімнатах. Але натомість матір прошепотіла, схилившись до його вуха:
Ондо поглянь за моєю спиною Бачиш, двоє стоять біля дверей на сходи? То це, Васильку, відомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною. Якщо хочеш, підійди до них швиденько Тільки щоб справді швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти мені допомагаєш, то я б хотіла раніше прибирання завершити й додому піти. Тож давай!..
Василько хутко підбіг до парочки біля дверей та одразу ж спитав:
Здрастуйте! А це правда, що ви відомий поет Сосюра?
Хлопчику! Хіба тебе не навчали, що втручатися отак в бесіди дорослих людей геть неввічливо? невдоволеним голосом спитала жінка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловік зупинив її легеньким кивком голови, потім звернувся до хлопчика:
Так, я справді поет Сосюра. А в чім річ?
Володю! Не забувай про те, в якому стані ти зараз перебуваєш мовила жінка, за мякістю тону намагаючись приховати обурення.
Марійко, давай не будемо!.. так само мяко заперечив чоловік і знов звернувся до хлопчика: Отже, давай-но кажи, чого тобі треба?
Та я, власне Василько проковтнув грудку, що підступно застрягла в горлі, однак все ж наважився і мовив: Я власне, вірші пишу і хотів би, щоб їх якийсь відомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно
Навіть тут, в санаторії від цих юних обдарувань немає спокою! не витримала жінка. Вас, юних талантів, багато, а мій Володя він один. Він унікальний, а ти, хлопчику ти поки що невідомо хто і збоку бантик!..
Марійко, я тебе прошу! посміхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:
Та, власне, я збирався показати свої вірші іншому поетові товаришу Тичині. Нам нашому класу, тобто до Києва екскурсію влаштовували, ми з ним з Тичиною спеціально зустрічалися. Та я йому не
Василько несподівано замовк.
Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, наказав поет.
Я товаришу Тичині не повірив.
Не повірив?! здивувався Сосюра і знов звернувся до дружини: От бачиш, Марійко, Тичині цей молодий чоловік не повірив. А мені
Знаєте, коли наша екскурсійна група зустрілася з товаришем Тичиною, то він почав говорити, що треба любити Партію, любити Леніна, що ця любов допоможе митцеві стати на єдино можливий вірний творчий шлях. І щоб ми робили все, як він написав у вірші «Партія веде».
А-а-а хіба це аж такі погані поради?
Василько набурмосився, не надто любязно подивився спочатку на поета Сосюру, потім на його дружину, потім пробурмотів:
Ні-ні, мабуть, товариш Тичина все вірно порадив. От тільки він робив це не щиро, от в чім річ
Ти чула, Марійко? вигукнув у захваті поет. Тичині він не повірив, тоді як мені, очевидно, навпаки довіряє. Хіба ж не так?
Володю, ми цього хлопчика вперше в житті бачимо. Отямся!..
У мене тут мама прибиральницею працює, я прийшов їй допомогти, щоб вона якнайшвидше закінчила і додому пішла. А звати мене Василем.
Отакі справи, Марійко!.. розплився в посмішці поет. А далі мовив до хлопчика: Те, що Тичина не був щирим Знаєш, Василю, він просто життям наляканий. Дуже наляканий, от і справляє подібне враження.
А ти, Володю? в голосі поетової дружини вперше прослизнули жорсткі нотки. Хіба тебе життя милувало?