«Зараз би це назвали булінгом, посміхнулася сама до себе Ляна, а тоді це було звичною справою». Коли переїхали з мамою в Київ до вітчима стало простіше. Там було море спеціалізованих магазинів, тож вона потрапила у гастрономічний рай. Так чи інакше, Ляна, переживши в дитинстві дивне ставлення оточуючих до її хвороби, у дорослому житті про неї мовчала. Ні друзі, ні колеги про алергію не знали, і так було значно краще.
У кавярні через дорогу порадили магазинчик товарів здорового харчування, що недавно відкрився у найближчому великому торгівельному центрі. Йти хвилин сім, не більше. Ляна, попиваючи каву через соломинку, попрямувала Камянецькою в бік «підземки», що негласно позначала центр міста.
Червень тільки починав припікати сонцем, розквітла липа. Місто прокидалося. Ляна йшла повільно й роздивлялася навколо: таким вона Хмельницький не памятає. Перше, що кинулося в очі, багато сучасних магазинів і кавових точок. Згадала, як тато колись розказував, що у ХІХ столітті місто населяли здебільшого євреї. Казали, що скільки в Проскурові дверей, стільки й магазинів. З того часу мало що змінилося.
За Ляниної памяті, Хмельницький був великим базаром. Торгували тут усі. І їздили за покупками сюди навіть з-за кордону. Ляна добре памятає виснажливі походи з мамою «на базар»: натовпи людей, великі сумки і страх загубитися. Та й саме місто тоді виглядало ніби великий вокзал місце, де треба перебути тимчасово. Сіре, брудне, непривітне.
Теперішній Хмельницький був інакшим. По-перше, а це важливо, тут було дуже чисто. Ляна звернула увагу, що вичищені навіть узбіччя дороги. Нові тролейбуси поруч зі старими, сучасна зупинка транспорту біля радянських «хрущівок», квіти на стовпах. Ляна вдихала повітря на повні груди і дивувалася із того, яким затишним видається їй місто. Зловила себе на думці, що цілком могла б тут жити. Якби мала сімю і дітей.
Сімя і діти У свої 26 Ляна ледь не щодня чула це словосполучення від мами. Стереотипи. Ну чому люди не можуть допустити, що щасливою можна бути й без того всього? Своє щастя Ляна бачила у власній свободі.
«Це тому, що ти не любила по-справжньому, почула в голові голос своєї колеги по роботі, старої і мудрої Тоні Петрівни. Полюбиш про все забудеш. І воля твоя тобі сто років не здасться».
До торговельного центру «Квартал», в якому мав би бути потрібний Ляні магазинчик здорового харчування, залишалося перейти дорогу через підземний перехід, але дівчина сіла на лавку й замилувалася двома малими на дитячому майданчику. Діти так щиро реготали, що вона й сама посміхнулася. Колись одна її знайома, коли малі просто благали її про собаку, придумала класну штуку і назвала її «гостьова собака». Друзі якраз їхали відпочивати й не мали з ким залишити свого пса. Знайома відправила дітей на дачу і привезла їм цього песика, щоб вони доглядали за ним півтора місяця і спробували, чи осилять таке назавжди. Ідея спрацювала. Через півтора місяця діти радо віддали песика господарям і навіть не згадують про купівлю такого дива собі. Втомилися. От якби так само можна було взяти додому «гостьову дитину» спробувати, чи тобі це підходить, чи впораєшся. Бог дав ноги усім людям, але одні просто ходять, а інші прекрасно танцюють. Так само і з дітьми. Народити можуть всі, але чи всі можуть бути батьками?
До батькової квартири Ляна поверталася в хорошому настрої і з повними паперовими пакунками смаколиків. Ранковий Хмельницький потішив. Вже біля будинку, коли, за дитячою звичкою, підняла погляд вгору і знайшла очима рідне колись вікно, відчула, ніби на плечах навис важкий ранець. Згадала, чому вона тут.
Дві старенькі бабці, що сиділи на лавці біля підїзду, провели Ляну поглядом до дверей.
А ти не Толіка з дванадцятої квартири донька? спитала котрась з них, коли дівчина вже вхопилася за ручку. Довелося відступити на крок і повернутися.
Так, його.
Царство небесне! То ми помітили, що його давно не видно, і викликали поліцію.
Угу, дякую, Ляна не знала, що треба казати в такій ситуації, і зібралася якнайшвидше втекти у підїзд, але бабусі не відпустили:
Ляна? Так, здається, тебе звуть? одна з двох жіночок примружила очі, ніби силувалася щось пригадати. Ти хворіла, як була малою. Тобі нічого їсти не можна було.
Угу.
Приємно було, що бабця згадала її навіть через кілька років. Навіть двір після цього став ніби якийсь затишніший. Рідніший.
Так, його.
Царство небесне! То ми помітили, що його давно не видно, і викликали поліцію.
Угу, дякую, Ляна не знала, що треба казати в такій ситуації, і зібралася якнайшвидше втекти у підїзд, але бабусі не відпустили:
Ляна? Так, здається, тебе звуть? одна з двох жіночок примружила очі, ніби силувалася щось пригадати. Ти хворіла, як була малою. Тобі нічого їсти не можна було.
Угу.
Приємно було, що бабця згадала її навіть через кілька років. Навіть двір після цього став ніби якийсь затишніший. Рідніший.
Ну, тепер ти як здорова?
Здорова. А ви як? вирішила бути ввічливою.
Та як-як. Доживаємо. Памятаєш Ляночку? Толіка малу! крикнула в саме вухо своїй компаньйонці. Ось, тата хоронити приїхала.
Стара співчутливо захитала головою.
А в нас тут із тодішніх мешканців майже нікого не лишилося. Центр міста. Квартири люди спродали. Де офіси, а де квартиранти наймають, завелася розказувати стара. А тато твій хорошим чоловіком був. Шкода, що так недобре закінчив. Я через стіну чула, як він реготав у той вечір. Сміявся, як дурний. Ніби перед смертю втратив глузд зовсім. А що лікарі кажуть? Яка причина?
Дівчина знизала плечима:
Розтин показав, що серце зупинилося.
Ну, хіба так буває, щоб у такого ще молодого чоловіка просто так зупинилося серце? зиркнула на неї стара. Щось тут нечисто.
Ляна переминалася з ноги на ногу: бабусі, схоже, передивилися серіалів і кримінальних новин. Зрештою, розповівши в двох словах, хто був на похороні та де могила, дівчина попрощалася і прошмигнула у підїзд.
Треба було зателефонувати на роботу й попередити, що вона затримається мінімум на тиждень. Де-де, а там без неї точно чудово обійдуться.
Ляна згадала, як колись тато жартував, що вона, коли виросте, стане істориком. Зрештою, дещо в тому справдилося. Вона й справді закінчила істфак. Особливо налягала на правознавство планувала після випуску перекваліфікуватися і вивчитися ще й на юриста. Юридичний факультет був платним, навіть для таких відмінників, як Ляна. Вітчим без заперечень перерахував відповідну суму. Власних дітей у нього не було, тому дбав про названу доньку, як вмів. По закінченні навчання Ляна раптом виявила, що юристів багато і роботи на всіх не вистачить. Мрії про карєру в цій галузі розбилися надрузки. Котрась з маминих подруг запропонувала тимчасово попрацювати у міському архіві. Ляна навіть спочатку зраділа: це ж необмежений доступ до інформації і документів. На практиці ж виявилося, що її завданням було вишукувати старі довідки, рішення і накази та хронологічно упорядковувати фотоальбом всього, що зараз відбувалося в одному з мікрорайонів Києва. Нудьга страшенна. «Якось перебуду», думала Ляна. Але правду кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Вже пятий рік дівчина працювала у тому ж таки архіві, змінюючи навколо себе хіба зошити на чисті й ручки-олівці на нові. Навіть мишка до компютера залишалася та сама. «Ще рік, і шукатиму іншу роботу», повторювала сама собі, але добре розуміла, що не наважиться на зміни.
Директорка архіву висловила співчуття від всього колективу і запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скільки буде треба, «але не довше двох тижнів». Дівчина посміхнулася.
Добра італійська кава, пачку якої Ляна купила у знайомій їй зі столиці «Аромакаві», що, виявляється, працює і в цьому місті, зробила специфічний смак тутешньої води майже непомітним. Колись в інтернеті вона зустрічала інформацію про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранів, одна з найякісніших в Україні, бо добувається з якихось там аж надглибин і очищується особливим чином. Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Більше того Ляна підозрювала, що у квартирі батько взагалі мало користувався водою, а застої в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фільтр, або замінити труби хоча б у кухні, бо майбутні покупці квартири можуть на цьому збити ціну.
Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стає схожою на маму. Батька тільки вчора поховали, а вона вже подумки продає квартиру.
Дівчина сіла у мяке крісло і глянула на батьків робочий стіл: в першу чергу доведеться щось вирішити із його речами. І з магазином, якщо він взагалі існує.
Дістала з кишені візитівку і забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрібну вулицю в Гречанах одному з прилеглих до центру мікрорайонів міста. Місцина ця була відома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залізничною станцією. А десь після війни село приєднали до тодішнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у памяті дитячі спогади. Тато вечорами любив їй розповідати про місто. Часом навіть кликав допомагати йому складати кросворди.